«Запанувати у своїй сторонцi»

Чому не шануємо звитяжців?

Чи нинішньому молодому поколінню можна показати у Києві, Львові, Запоріжжі прекрасний народний пам’ятник, який би цілісно і системно віддзеркалював історичні реалії: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз — ще живі й уже мертві герої — січові стрільці, крутяни, холодноярці, діти батька Волошина, вояки УПА, захисники Майдану гідності та АТО? Де той величний монумент, що його концептом і компонентом є дух соборності, патріотизму і завзяття боротьби за Незалежність України проти чужих хижих яструбів війни, агресивних інтересів шовіністів та їх неофюрерів?

Я не скульптор і не художник, однак хочу, щоб у свідомості мого народу, який у центрі Європи відновив державу — Україна, твердо, на віки на ментальному рівні закарбувалася аксіоматична цінність: хто не турбується ідеологією розбудови своєї національної держави, не шанує полеглих за неї героїв, той спливатиме кров’ю від пропагандистських ідеологем чужих «міров»та інформаційної олжі загарбника як його новітньої зброї в сучасних гібридних війнах.

У цьому сенсі бачу вічний обов’язок нинішнього та наступних поколінь у піднесенні, по-перше,всеукраїнського патріотизму, самосвідомості народу як соборної нації, її згуртованості та суб’єктності; у вияві страждань, героїзму , самопожертви і самопомочі щодо збереження українськості, захисту від денаціоналізації, Голодомору, тюрем, концтаборів, військових агресій та інших способів нищення генофонду нації. Хоча численні протести, жертви і повстання українського люду впродовж тривалого історичного періоду проти поневолювачів не закінчилися Революцією гідності, як це відбулося в 2013-14 роках. Хоча ці протести не започаткували розбудову нової Держави та стратегію її модерної УНІ — Україна: гідна людини, нації та цивілізованого людства, але вони наближали і наблизили Євромайдан, який допомагає втілити споконвічну мрію українців.

По-друге, такий обов’язок вбачаю в постмайданній десовєтизації (декомунізації) інформаційного простору, в усуненні антиукраїнської семіотики та топоніміки, які, незважаючи на динаміку ленінопадів, далі становлять «громадьйо» пам’ятників комуністичним вождям, названих на їх честь міст, вулиць, шахт, шкіл, дитячих садків тощо. І, по-третє,виджу його у вичавленні залишків психології та свідомості т. з. радянської людини, безадресної, штучної, але для створення якої загублено стільки адресів невинно убієнних. Саме ця людина, її імперська нація не тільки нині саботує розбудову національної держави, а й змушує українців проливати кров за свободу насолоджуватися досягненнями цивілізації вільного світу.

З огляду на це, спільнота має зрозуміти, що дерадянізація повинна історично-глибоко торкнутися першооснов зросійщення, яке для українства почалося не сьогодні, а вже з Хмельниччини, отже, має давню імперську традицію. Росія, чи то царська, радянська, чи то біла, червона, православна чи атеїстична, завжди воювала і воює проти української ідеї. Лише так можна розуміти її загарбницькі дії на сході України.У цьому контексті поняття «борець за волю України» — історично-еволюційне, унікально-питоме, яке не всі народи мають, а спадкоємці імперій — поготів, і яке, нарешті, вибухнуло в Україні народною Революцією. Глибинна символічність та концептуально-соборний сенс цієї суспільної трансформації потребують не тільки загальнонаціонального возвеличення та втілення у всенародному Пам’ятнику як знаку нових смислів боротьби українських патріотів проти нинішніх окупацій, анексій, криз світового порядку, але, як показують події на Донбасі, загострили потребу переосновування систем національної і світової безпеки щодо сучасних викликів і загроз.

Новорічні рефлексії з приводу «ненасильницьких» методів

Усе це, як i передноворічне відкриття 27 грудня у Львові погруддя Михайлові Вербицькому — автору музики Державного Гімну України, викликало певні рефлексії, змусивши мене поділитися ними, зокрема наголосити на деяких засадничо-світоглядних підходах до творення нових знакових символів у національній пам’яті як відповідей на традиційно-постійні загрози не лише для державності України, а й взагалі для буття українців як державної, самостійної нації, її генофонду.

Україна не раз протистояла навалам чужоземних орд. Однак для свідомих українців мого покоління незаперечним є факт: патріоти України на своїй рідній землі найбільше пролили в ХХ ст. крові, захищаючись від трьох імперських кровожерних орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менш кривавого — загарбницького польського з королівською короною. Дискусії тут ведуться, і вони не зайві, але чи не краще відразу сказати всім: прощаємо і простіть нас. Адже усі загарбники програли, і ангели на вершині побудованої незалежною Україною скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Я не знаю, скільки ангелів має бути, як трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити — за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів, модерних стел чи інших художніх засобів — це завдання митців. Однак переконаний: семантичне навантаження поставленого величного монумента має бути таким, щоб кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло: а) не ми, а нас на нашій землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), себто позбавити національної суб’єктності, автентичності й гордості; б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку всіх згаданих ворожих суб’єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації. І це вимагає негайного адекватного віддзеркалення в граніті; в) і останнє, якщо такий пам’ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше — морально-духовній кризі в головах за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульпторами, архітекторами, інженерами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то зовнішніх обструкцій Україні в Бухаресті при наданні плану підготовки вступу до НАТО чи внутрішніх п’ятиколонників під тиском Москви перед Вільнюським самітом щодо вступу в ЄС — просто не було б. А значить, не було б анексії Криму, злочинів російських найманців на Донбасі, пролитої крові.

Попри те, на жаль, при усіх упущеннях ще й нині не маємо належного загальноєвропейського розуміння: українці на Донбасі борються проти Путіна «за нашу і вашу свободу». З іншого боку, поряд з героями АТО чомусь (?) не стоять натовці, хоча ставлення Європи і світу до України змінилося. Щоправда, Захід його дуже жорстко узалежнює від виконання українцями домашніх завдань. Це правильно, але на фоні незнання стану України, її прадавнього злочинно-ворожого оточення, неглибокого розуміння специфіки історичного, етнічного моменту, рівня винищення креативної національної еліти, такі докори часто стають несправедливими, що більше, залишаючи нас наодинці з озброєним до зубів та спотвореною психікою загарбником. Від нього милосердя не жди, бо віддавна «неситим оком зазирає, щоб загарбать»!

Чому так багато немилосердя до хати «молодшого» брата?

Україна також не повинна себе і світ тішити ні ілюзіями, ні півкроками захисту. Державотворча мудрість і потрібний націоцентризм галичан не лише в тому, щоб обговорення пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому виносити на засідання ВР і на цьому підняти рейтинг власного патріотизму чи популярність своєї партійки. Його науку на тему, як збудувати рідну хату, розуміймо нині як дороговказ нагального захисту України, в т. ч. й інформаційного; налагодження релігійного екуменізму та створення єдиної Помісної церкви, котра сприятиме соборності, згуртованості та консолідації нації в посяганнях російській казенній, за Шептицьким, церкві. Тобто в одержавленій церкві, котра впродовж віків разом з армією однойменної імперії не дає українцям реалізуватися, в т. ч. щодо національної ідеї, захисту своєї суб’єктності, кордонів власної землі. Не ждімо милосердя від шовіністично-великодержавного лицемірства,яке апріорі самоназвалося старшим братом, шматує загарбану нашу материзну разом iз рідною хатою. Тільки в захищеному національно-інформаційному просторі, у своїй рідній хаті, як вчили наші генії, своя правда.

За цих обставин мудрість не в тім, щоб перед черговими виборами виявляти велику активність щодо встановлення у Львові погруддя композитору М. Вербицькому з нагоди 200 років від дня його народження. Чи в Борисполі мати в бронзі Павла Чубинського. Це все потрібне, але в регіональному виконанні недостатнє для достойного вшанування творців Гімну Соборної України — людей соборно-державних, що знайшли один одного в різних імперіях, у різних їхніх метро-і митрополіях. І соборністю духу перемогли імперських ідеологів розчленування України. У цьому контексті домінанта соборності має стати головною ідеєю задуму і ключем декодування смислу поставленого їм спільного пам’ятника. А це буде адекватним тоді і лише тоді, коли вони у ньому стоятимуть поруч у столиці держави соборної нації!

Таким чином, в умовах воєнно-гібридних небезпек нашій державності, фізичному і духовному буттю українства, державне мислення в тому, аби в Києві на місці знятого Революцією гідності Леніна монолітом стояв пам’ятник творцям музики та слів Національного і Державного Гімну України — В. Вербицькому і П. Чубинському. Цим українським Кирилові та Мефодієві, що символізують соборність нації як первень її духовного і національного відродження. Саме Євромайдан довів, що Гімн — це нині наш спільнотний твір, який у тяжку годину лунав найчастіше! Не бентежмося: прецедент монумента славним «двійникам» у Європі є, адже в Німеччині в місті Ваймарі вже давно стоять разом Й. Гете і Ф. Шиллер.

Слава Богу, що, урешті, ВР буцімто зрозуміла значення національного інформаційного простору і ухвалила пакет законів про десовєтизацію. Правда, Європа не може зрозуміти, чому парламентарії ніяк не затвердять Великий Герб України. Але добре, що нація має Малий, що визнали борців за Незалежність України, котрі боролися за суверенітет України у збройних, парамілітарних, підпільних, політичних організаціях чи вели цю боротьбу індивідуально. Сюди, як це нами пропонувалося вже десяток років тому в проекті створення Алеї Героїв у Львівському центральному парку іменi Б. Хмельницького, було включено низку політичних і військових спілок та організацій: УНР, ЗУНР, Карпатську січ, ОУН, Сойм Карпатської України, УПА, Українську Гельсінську спілку тощо. Проте новій Україні слід добитися, аби пам’ятники стали елементом природного ландшафту, біля них бавилися б і виховувалися діти, а через «вписування» їх у столичні туристичні маршрути мали вимір щоденного життя нової України. У широкому сенсі стати світоглядним віконцем Українського світу, Національної iдеї як стратегеми розвитку, а не тільки були місцем для традиційного покладання квітів офіційними зарубіжними делегаціями та вітчизняними високими очільниками у час державних свят.

Надто поволі вчимося соборності

З огляду на це,і в Яворові, і в Борисполі, і щойно у Львові, зроблено лише перші кроки. Якщо, окрім критики, не маємо альтернатив нинішній неефективній владі, не можемо створити націоцентричні опозиційні структури, то паралельно розвиваймо волонтерський рух, громадські та інші патріотичні форми в системі духовно-інтелектуального забезпечення ідеологічних процесів нашого державотворення. Святі отці, моральні авторитети нації, помагайте, будьте, як ваші попередники,ще й соборними інтелектуалами! Хіба вас не турбує, що національні лаври, як й анексована митрополія Київської церкви, працюють не на те, щоб український народ думав: хто ми, чому не разом з цивілізованим європейським і світовим співтовариством святкуємо Різдво Христове? Змушуймо (і не обов’язково Революцією) Президента почути наші думки. Він один, а нас багато, але чи багато ми всі разом зробили, щоб нас почув світ?! Чому Росія «безнасильно», застосовуючи потугу інформаційних технологій, продукує модерний фальш, аби законсервувати нею ж інспірований конфлікт, провести вибори під «калашами» найманців та за лекалами її політологів «декомпозицiровать» Україну надовго, якщо не назавжди? Створити особливі регіони, а кровопролиття брехливо представити світові як внутрішню чи ще більш цинічно — громадянську війну, в якій «унiженние» росіяни захищають демократію від Київської хунти, «бендєровцев», «правосєков» чи «нацiоналiстов Крима»? Цю брехню через Russiatoday слухає Захід, хоча зараз нібито відомо вже всім, що сталінсько-беріївські більшовики Росії депортували корінний кримськотатарський народ і лише нестача залізничних вагонів неуможливила це зробити з українським.

Очевидно, потрібен не один рік, але, головне, не зупиняймося й не дробімо ресурси, потенціал та людський капітал, а собором, толокою допоможімо хоч авторам нашого Національного та Державного Гімну разом величаво та достойно крокувати Хрещатиком! Тобто вулицею, яка вела Україну-Русь до духовного Храму, до цивілізації Хрещення тоді, коли про Москву й не чутно було. Якби ми вчилися соборності, вчасно замислювалися над потребою адаптації ідеології того історичного маршруту, над сучасною стратегією розбудови національної держави, формуванням і захистом інформаційного простору та іншими важливими сегментами модерної нації, то «русскій мір» не гуляв би так просторо в нашому степовому роздоллі. Ми не змушуємо інші народи вивчати слова гімну, що перманентно змінюються відповідно до цілей і вождів імперії,не «обустраїваєм» її соборність захопленням чужих територій, але наполегливо прагнемо знову «запанувати у своїй сторонці». Отже, насильно не міняємо ні кордонів своїх сусідів, ні своєї одвічної ідеї, ні природного права на неї, але, вочевидь, задля захисту свободи та справедливості маємо твердо запам’ятати — хто програє національний інформаційний простір, програє все: економіку і науку, освіту й ідеологію, культуру, мову, мас-медіа і війну, врешті, молодь і майбутнє — як людини в «рамах нації» (за Франком), так і України як самостійної держави.