Підходи до «олівця» Національної телекомпанії на київській Лук-янівці обліплені влучною агітацією. (Фото Данила ІВАНІВА.)
Не позаздриш глибинці, де в «ящик» ловляться лише пара-трійка загальнодержавних каналів, з «опозиційної» преси в газетному кіоску (якщо такий узагалі є) — хіба що тижневої давності бойовий листок регіональних комуністів, а до найближчого кафе з рятівним інтернетом — півсотні чи й більше кілометрів. Для людини, котра не має бажання коритися «темникам», яких робить реальністю телевізор, — майже повний інформаційний вакуум. «Просунутий» і небайдужий до реальної політики столичний мешканець, потрапивши в таке становище (скажімо, у відпустці), що називається, лізе на стіну. Але ж у такій шкурі перебувають мільйони українців, яким створює умови оруеллівського «1984-го» найдоступніше і найважливіше з пропагандистських «мистецтв» — вітчизняне ТБ. Чимало людей, поставлених у такі телеумови, роблять певні умовиводи.
Скажімо, висновок перший (політичний): в Україні незабаром відбудуться вибори, від яких краще триматися подалі. Бо вибирати все одно нема кого: опозиція та її висуванець — це зграйка безхребетних вискочнів, які тільки й мріють дорватися до влади, а щойно її отримавши, продадуть усіх ні за цапову душу Америці. А їхні мужні противники на чолі з дещо загальмованим, але при цьому послідовним, надійним і дітолюбним Лідером (що здивувало: його прізвище вже не Кучма) — безсовісні брехуни. Бо тільки й розповідають, що про те, як наша держава з кожним днем заможніє й процвітає, кишені населення тріскаються від усе зростаючих зарплат і пенсій, а економіка стрімко мчить до розвиненої. Тоді як у цей же час на вулицях «процвітаючі» пенсіонери визбирують пляшки, аби не простягти з голоду ноги, а просто на очах ціни зростають.
Висновок другий (несподіваний): таки складно уявити, як люди дивляться телевізор, що працює тільки на одній кнопці — УТ-1. Бо якщо політичні програми, не кажучи вже про новини, на Першому Національному та комерційних телеканалах ніби написані під «копірку», то всі інші тематичні передачі у виконанні державного телебачення викликають єдине бажання: перемкнути на інший канал.
Узагалі, проблема українського телевізійного інформпростору настільки болісна й кричуща, що для її обговорення не вистачило б обсягу зібрання творів Леніна, не те що газетної шпальти. Та все одно вся проблема зводиться до того, що навряд чи щось у цій сфері зміниться, доки в Україні є журналісти (й ті, хто виконує їхні обов'язки), яким не соромно навіть усупереч своїм переконанням брехати глядачеві (слухачеві, читачеві), аби не втратити «тепле» місце, вислужитися перед начальством, зробити кар'єру тощо. Але при цьому комерційні телеканали бодай номінально мають право висвітлювати події з тієї точки зору, яка їм більше до вподоби. Принаймні в розвинених країнах у разі викривлення інформації вони все одно ризикують втратити аудиторію, а отже, збанкрутувати. Інша річ — телекомпанія, яку фінансує державний бюджет: вона вже за визначенням повинна об'єктивно висвітлювати діяльність щонайменше органів (усіх) державної влади. На практиці ж, навіть неозброєним оком видно, це зовсім не так.
Проблеми Національної телекомпанії України, однак, не обмежуються лише політичною складовою. Висновки про катування «першою кнопкою» стосуються не лише інформаційних, а й переважної більшості інших програм. Художні фільми, інколи навіть високоякісні, у версії УТ-1 дивитися можна хіба що з відімкненим звуком — такого «непристойного» за професійними критеріями дубляжу не витримає навіть відтоптане ведмедем вухо. Освітніх передач відверто бракує, дитячі змушують перейматися інтелектуальним рівнем нашого майбутнього, а з розважальних справжнє задоволення можна отримати хіба що від трансляцій футбольних матчів. Підстав для критики є більш ніж досить, і, зважаючи на те, що чимало мешканців України й справді не мають можливості дивитися інші телеканали, можна тільки підтримати Верховну Раду, яка вже давно б'є на сполох, вказуючи на значні проблеми в НТКУ. А з огляду на те, що Нацтелерадіокомпанія живе, по суті, за наш із вами як платників податків рахунок, ми маємо повне право поцікавитися: куди ж ідуть ці гроші, якщо продукт залишається украй неякісним?
До слова, переважну частину цього продукту НТКУ не виробляє, а закуповує. Хоча, відповідно до програмної концепції мовлення, визначеної наданою Національній телекомпанії ліцензією, 50,8 відсотка годин мовлення (або 9,5 години на добу) у відведений їй час на загальнонаціональних телеканалах УТ-1 та УТ-2 Національна телекомпанія має віддавати під власні програми. У реальності ж, як встановила Рахункова палата (РП) за результатами перевірки використання бюджетних коштів, виділених на НТКУ в 2002—2003 роках, минулого року «свої» передачі на відведених їй телеканалах займали менше 34 відсотків мовлення. Хоча, з погляду телеглядача, ще невідомо, погано це чи добре (адже, скажімо, «Вечірньою казкою» власного виробництва НТКУ можна розважити хіба що пацієнтів доктора Фрейда, яким би дуже припав до душі далекий від зоологічних канонів слоник, котрий постійно тицяє струнко спрямованим уперед хоботом у бік так званої Поштарочки). Та й порівняно з іншими порушеннями, які виявили контролери Рахункової палати, диспропорція власної та чужої телепродукції видається дріб'язковою. Чого вартий бодай той факт, що до оголошення конкурсу на мовлення на каналі УТ-2 НТКУ користувалася ним, не маючи відповідної ліцензії.
Інша річ, що порушувати закон телекомпанії активно «допомагають» ті органи, які нібито зобов'язані стежити за тим, щоб НТКУ його дотримувалася. Скажімо, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка контролює додержання Телекомпанією вимог чинного законодавства у «профільній» сфері, ліцензійних умов, реклами, авторського права і суміжних прав, улітку 2003 року офіційно повідомила НТКУ, що в період до ухвалення рішення про використання вільних часових відрізків на каналі УТ-2 мовлення на ньому не вважається порушенням законодавства. Як зазначається у звіті Рахункової палати, «така ситуація свідчить не тільки про неналежне виконання Нацрадою своїх повноважень, а й про пряме ігнорування нею вимог чинного законодавства».
«Відзначився» й Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення, який, згідно з відповідним законом, «контролює діяльність НТКУ з питань поширення офіційної інформації про найважливіші події та суспільні економічні процеси у державі». Саме Держкомтелерадіо на чолі з «перебіжчиком» від соціалістів до кучмістів Іваном Чижем як уповноважений орган виконавчої влади укладає з Нацтелекомпанією контракти на виконання державного замовлення з виробництва телепрограм. Однак тематичного плану, який, згідно з цими договорами, має бути невід'ємною їх частиною, до контрактів не додавалося. Як зазначають контролери Рахункової палати, однією з причин цього є те, що Держкомтелерадіо не розробило методичних документів щодо порядку складання таких планів, а також джерел фінансування та використання коштів у залежності від виду програмної продукції. Й оскільки держзамовлення охоплює майже весь час мовлення на каналах, якими користується НТКУ, ситуація склалася доволі маразматична: фактично з держбюджету, тобто із кишені платників податків, фінансуються й ті години, які відведені на рекламу! Цікаво, чи багато телеглядачів погодилися б платити гроші за всі ці прокладки з крильцями, «А ви ще не в білому? Тоді ми йдемо до вас!», бульбашки «Гала» й «Аеро» та інші нісенітниці, які зазвичай звалюються на наші голови або посеред цікавого фільму (якщо такі на підконтрольних НТКУ телеканалах бувають), або саме тоді, коли у футбольному матчі вже давно закінчилась перерва й розпочався другий тайм? Це не кажучи вже про те, що реклама призначена не для того, аби її фінансувати з бюджету, а на те, щоб приносити телекомпанії додаткові кошти (відповідно до ст. 12 Закону «Про телебачення і радіомовлення», «щорічні грошові надходження на рахунки НТКУ від реклами, спонсорів та інших видів діяльності, передбачених чинним законодавством, використовуються для розвитку телемереж, поліпшення умов праці її співробітників»).
Не розробив Державний комітет з питань ТБ та РМ і критеріїв, за якими слід визначати, до якого виду відносяться телепрограми — інформаційних, суспільно-політичних, навчальних тощо. Тому немає нічого дивного в тому, що НТКУ на свій розсуд може збільшувати або зменшувати обсяги мовлення, відведені за ліцензією під передачі певної тематики (зокрема, телекомпанія зобов'язана 4,5 години мовлення на добу присвячувати інформаційним програмам, 3,7 години — культурологічним, 6,4 години — розважальним, 2 — просвітницьким, 2,1 — дитячим тощо). Адже за таких обставин, по суті, будь-яку програму можна віднести до того чи іншого виду навіть без належних на те підстав. І якщо в 2002 році «Телевізійну службу розшуку дітей» та «Перехрестя» Нацтелекомпанія віднесла до інформаційних, то у 2003-му ті самі передачі значилися вже в розділі «суспільно-політичні програми». А репортажі зі святкових богослужінь у храмах Києва, Ватикану та мечеті Аль-Рахам виявилися «освітніми».
У підсумку, згідно з результатами перевірки РП, заплановані й фактичні обсяги мовлення, призначені для тематичних програм того чи іншого спрямування, в жодному випадку не збігаються (див. таблицю).
За висновком Рахункової палати, наведені дані «дають підстави припустити, що телекомпанія, враховуючи комерційну привабливість для замовників реклами художніх фільмів, спортивних та інших передач, з метою отримання додаткових доходів свідомо зменшує обсяги інформаційних, суспільно-політичних програм та передач для дітей і юнацтва». Варто зазначити, що порівняно із 2002 роком у 2003-му мовлення НТКУ скоротилося на 1618 передач — як за рахунок зменшення виробництва власних програм, так і через заміну їх показом відео- й телефільмів. Мовлення сторонніх виробників на УТ-1 забезпечували 36 компаній, які минулого року забезпечили ефір Першого Національного 49 програмами. При цьому на підставі 44 ліцензійних договорів НТКУ та бюджет замість отримати доходи зазнали втрат, оскільки, крім вартості права показу цих програм за бюджетні кошти, телекомпанія сплачувала й вартість їх трансляції, одна година якої коштує в середньому 1934 гривні. Таким чином, НТКУ під виглядом закупівлі ліцензійних прав у комерційних структур фактично віддає їм ефірний час, позбавляючи спеціальний фонд бюджету значних доходів. І, плюс до всього, ще й втрачаючи кошти на розміщення в цих передачах реклами.
Сама телекомпанія при цьому пояснює свою «благодійність» браком коштів, необхідних на оплату повною мірою вироблених програм, тоді як ефір треба чимось заповнювати. Та ж причина, мовляв, призвела й до скорочення обсягів власного мовлення. Проте, як зазначають контролери РП, таке пояснення безглузде. Адже, скорочуючи виробництво власних програм, НТКУ при цьому не проводила суттєвого скорочення персоналу, більше того, фактичні видатки по заробітній платі порівняно з 2002-м у 2003 році зросли на 24 відсотки, при тому, що мовлення скоротилося на 14,7 відсотка. До того ж «складні фінансові умови» не завадили Національній телекомпанії закупити протягом двох підконтрольних років 13 автомобілів — більше ніж чверть автопарку НТКУ. Узагалі, як зазначається у документах контрольної перевірки, касові видатки на утримання власного транспорту і транспортні послуги зі сторони склали 1 962 200 гривень, що на 14 відсотків більше, ніж попереднього року. Більше того, судячи з фактичних видатків і касових витрат НТКУ, телекомпанія виплатила постачальникам транспортних послуг на 550 з гаком тисяч більше, ніж було потрібно. Вочевидь, авансом? Але до чого ж тоді розмови про бідність і недостатнє фінансування?
Така сама ситуація склалася і з видатками на придбання обладнання та інвентарю. Як показують результати перевірки, за багатьма пунктами витрати телекомпанії значно перевищують розумні, тобто планові межі, хоча водночас НТКУ дійсно має деякі проблеми з бюджетним фінансуванням. За даними звіту про заборгованість бюджетних установ, минулого року порівняно з 2002-м дебіторська заборгованість Національної телекомпанії зросла удвічі — з 7 мільйонів 266 тисяч 200 грн. до 14 мільйонів 563 тисяч 400 грн. Із них 6 мільйонів 656 тисяч становлять ненадходження до спеціального фонду телекомпанії за надані нею послуги. Що означає: НТКУ не поспішає вживати заходів щодо проведення своєчасних розрахунків і повернення їй боргів. А й справді, навіщо: кошти ж усе одно бюджетні, а не «свої».
Іще більш вражаюча ситуація склалася з кредиторською заборгованістю НТКУ: на кінець 2003-го телекомпанія була винна кредиторам майже 58 мільйонів гривень, тобто в 1,3 раза більше, ніж становить її середньорічний дохід! І з огляду на те, що вартість активів телекомпанії на той час складала 48 мільйонів, або 83 відсотки від заборгованої кредиторам суми, за ознаками чинного законодавства про банкрутство головний державний телемовник, по суті, був... банкрутом.
Державне — значить, моє. Адміністрація Президента
Звісно, навряд чи варто вимагати об'єктивних новин або якісних телепрограм від структури, яка, отримуючи кошти з державного бюджету, фактично не відповідає за їх раціональне використання. Насправді Національна телекомпанія вважається підзвітною Президентові та Верховній Раді, але порядок та форми, за якими вона повинна звітувати перед главою держави і парламентом, статутом та чинними нормативно-правовими актами, які регламентують діяльність НТКУ, не визначені. І навряд чи в керівництва нібито державного телебачення виникне бажання економити або замість класти собі в кишеню поповнювати бюджет телекомпанії, якщо держава так чи інакше дасть кошти на її утримання, а покарання за нераціональне їх використання все одно не буде. При цьому політичну складову інформаційного мовлення взагалі можна винести за дужки — ті, кому хочеться чути й бачити ТАКІ новини, без сумніву, потурбувалися про їх фінансове забезпечення. Недарма УТ-1 уже давно називають не державним, а владним телеканалом, і в народі завдяки палкій вірності Першого Національного президентській Адміністрації побутує назва «АП-1». Може, таки пора вже втілити в життя давню мрію багатьох, і не лише опозиційних, політиків і перетворити це телебачення на справді державне, тобто суспільне? Щоб кожен із нас мав право вимагати від «першої кнопки» власного телевізора справді якісних історичних та культурних програм, цікавої і яскравої вечірньої казочки, добротно дубльованого кіно і чесних новин. І щоб ніхто й ніколи вже не зміг відгородитися від праведного гніву телеглядача поясненням, що наштампована іноземними політтехнологами для не-народної влади політична реклама із усілякими Козаками та Яковенками i їхньою обструкцiєю Ющенку суто випадково опинилася в одному блоці iз самим народним кандидатом.
«Якщо вже оцінювати ідейно-художній рівень мовлення Першого Національного телеканалу, утвердження ним духовності, моральних цінностей, то слід це робити з огляду на знакові події. Зокрема, такі, як нещодавнє святкування 190-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Не пригадую, чи за радянських часів, чи за останні десять років, щоб урочисте засідання з нагоди ювілейної дати Великого Кобзаря було позбавлене прямої телетрансляції УТ-1. Для України Шевченко — один на всі часи, для керівництва НТКУ він — один із багатьох претендентів на національний телеефір».
Стан виконання Національною телекомпанією контрактів з обсягів мовлення у 2003 році:
Тематика мовлення План факт % +,-
Висвітлення діяльності
органів влади 190 161,5 85 -28,5
Інформаційні програми 1139 1016,6 89,3 122,4
Суспільно-політичні програми 1263 1082,8 85,7 -180,2
Художні програми 1464 1623,5 110,9 159,5
Програми для дітей та юнацтва 687 608 88,5 -79
Освітні програми 606 592,9 97,8 -13,1
Спортивні програми 505 507,3 100,5 2,3
Інші програми 420 682,9 162,6 262,9
Загальний обсяг мовлення 6274 6275,5 100 1,5
У т.ч. власне мовлення 2125 1948,1 91,7 -176,9
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
