Місія нездійсненна

Шляхи встановлення миру на Сході України не обмежуються одним форматом. Політики шукають способи «примушення» до миру нашого не в міру буйного сусіда — Російської Федерації. Нещодавно новий постпред України при ООН Володимир Єльченко заявив про намір запросити на окупований український Схід делегатів ООН, а відтак — приступити до залучення миротворців організації для згортання конфлікту. Сказане Єльченком корелює з ідеєю Президента Порошенка спертися на допомогу миротворчих сил Євросоюзу. Цю потребу Порошенко озвучив 30 грудня 2015 року під час розмови з «нормандською четвіркою». Однак, слід думати, що й Порошенко, i Єльченко усвідомлюють, наскільки нереальною є така ідея.

Росія, як завжди, проти

Власне кажучи, Володимир Єльченко цілком свідомий того, на які складнощі наражають себе дипломати, які візьмуться лобіювати в стінах ООН «миротворчу» ідею. Немає сумнівів, що в разі винесення на розгляд Радбезу ООН рішення про направлення в Україну миротворчої місії Росія накладе на нього вето. А шанси подолати його — нульові.

«Сподіватися на подолання вето я б не став. А якщо, навпаки, буде такий мандат, який влаштовує тільки Росію, але нас — ні, то навіщо тоді нам така операція?», — говорить Єльченко. Дипломат вважає, що спочатку варто реформувати саму організацію, а вже потiм покладатися на її допомогу.

«Тут рiч не тільки в Росії. Є п’ятірка постійних членів (РФ, Китай, США, Великобританія, Франція). Цю п’ятірку все влаштовує. Жоден з них ніколи добровільно не відмовиться від такої серйозної речі, як право вето», — додає Єльченко в інтерв’ю «Європейській правді». На його думку, суть у тому, що право вето — це сьогодні «фактично головний важіль впливу у світі». І його мають тільки п’ять країн.

«Має статися у світі щось страшне. І після подолання цього страшного всі змушені будуть задуматися, чому ж у нас була така неефективна система? А тому, що було вето, і не було реформи ООН. І тоді, можливо, наступне покоління створить щось інше», — додає дипломат.

І все-таки якою б ефемерною не здавалася можливість залучити миротворчі сили ООН, у лютому 2015 року таке питання вже стояло на порядку денному в штаб-квартирі організації. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун нагадав тоді, що рішення про відправку миротворців на Донбас має бути ухвалене Радою Безпеки організації.

А голова МЗС України Павло Клімкін наголосив, що має йтися не про звичайну миротворчу місію, оскільки в такому разі Україна втрачає право визначати склад і повноваження контингенту. Однак проблема полягає не лише в цьому.

То є в нас війна чи нема?

Річ у тім, що миротворчий контингент ООН має свій чітко прописаний функціонал. Війська ООН приводять в дію тоді, коли війна між двома країнами вже де-факто завершена, вона ще тліє, але вже не горить, і потребує того «пожежника», котрий ліквідує останні місця займання.

Миротворці Організації Об’єднаних Націй з’являються тоді, коли вже підписана мирна угода; вони, по суті, виступають гарантами її дотримання. І тими рефері, котрі розводять по кутках останні «гарячі голови».

В середині 1990-х ООН зробила спробу відійти від заявленої концепції: вперше в історії організації миротворчі війська пiшли туди, де, по-перше, не був завершений збройний конфлікт, а, по-друге, не була отримана згода сторін на присутність місії ООН.

Досвід виявився плачевним, і операції в Руанді (1994 рік) та у Боснії (1995-й) завершилися повним провалом, а також масовою різнею, якій миротворці ООН не зуміли запобігти. Втім, проблема навіть не в тому, що дії останніх були неефективними. Проблема у повній юридичній невизначеності подій на сході України.

Зайве нагадувати, що офіційно Україна провадить там антитерористичну операцію. АТО — внутрішня справа країни, яку спіткало нашестя терористів,тож для розв’язання цієї проблеми війська ООН не кличуть.

Не рятує ситуацію і те, що всім зрозуміло, хто саме є причиною війни на Донбасі. Участь у ній Росії є навіть не секретом Полішинеля, а відомою всім істиною, але істиною, цнотливо винесеною за дужки.

Україна підтримує дипломатичні стосунки з Росією, російські товари на полицях наших крамниць хоч і супроводжуються відповідними позначками, але все одно продовжують там перебувати. На переговорах у Мінську Росія буцімто виконує місію медіатора, тоді як основними опонентами нашої держави виступають посланці так званих «ДНР» та «ЛНР». Отож чи не з ними, бува, воює Україна?

Ми знаємо, що вони — лише маріонетки Кремля. І Кремль знає, що ми знаємо. І Європа, і Америка, і весь цивілізований світ знає це також. Але формально у нас немає ані війни, ані суперника. Відтак підписувати мирну угоду, яка передує припиненню вогню і запрошенню «блакитних касок» ООН, ні з ким. І це перша і основна причина, через яку Україна не може офіційно залучити сили ООН.

Миротворці не мають права стріляти

Однак і про право вето Росії забувати також не варто. До речі, російський колега Єльченка Віталій Чуркін уже встиг розкритикувати ідею України запросити миротворців на Донбас. Російський постпред при ООН заявив, що Київ нібито «не виконує» мінські домовленостей і тепер шукає спосіб, як відвернути від цього увагу.

«Розглядаємо всі розмови про розгортання на сході України якоїсь миротворчої місії ООН як спробу відвернути увагу від невиконання Києвом ключових положень мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року», — говорить Чуркін.

При цьому російський дипломат нічого не сказав про те, як Росія продовжує відправляти зброю бойовикам на Донбас, а також про присутність російських військ на території України і про те, що Росія і підконтрольні їй терористи досі не передали українським військам контроль над частиною кордонів України. А все це порушує Мінські угоди, які усі сторони разом iз Росією повинні були виконати ще до кінця 2015 року.

Та навіть якби Росія не втручалася так активно в поки що гіпотетичне відправлення миротворців, слід пам’ятати, що руки у контингенту Організації Об’єднаних Націй будуть зв’язані. Адже війська ООН не беруть участі у війнах. В ідеалі вони взагалі не мають застосовувати зброї; для того, щоб відкрити вогонь, їм потрібні більш ніж поважні причини.

Наприклад, коли в 2011-му в Кот-д’Івуарі дії бойовиків загрожували життю мирних мешканців, головнокомандувач місії особисто віддав наказ відкрити вогонь на ураження. Але такі випадки є радше винятком, аніж правилом.

Водночас на Донбасі стріляють щодня. Ми знаємо це зі зведень наших військових, які, на превеликий жаль, стали вже буденністю. І якщо під обстріл потрапить місія ООН, це означатиме, що мав місце прояв агресії проти країн-членів ООН, і що «постраждалі» держави можуть утворити коаліцію для проведення більш рішучої та жорсткої операції зі знищення терористичних угруповань. Так, як це було, приміром, в Афганістані та в Іраку.

Але Росія — не Ірак, і Плотницький iз Захарченком — не ватажки ІДІЛ. По них і по бурятських танкістах неможливий локальний удар. Країни-члени ООН не стануть вв’язуватися у війну з Росією. І не пошлють своїх бійців брати участь у прямому зіткненні з Путіним. Втім, така загроза не виникне навіть потенційно — Росія ніколи не погодиться на присутність миротворців ООН на Донбасі.

Де вихід?

У зв’язку з усім викладеним виникає закономірне запитання. Якщо справа настільки безнадійна, навіщо так багато говорити про миротворців ООН та ще й на найвищому рівні?

Позитивним моментом у всій цій історії є те, що невдоволення вiд ідеї запрошення миротворців висловили і делегат Росії при ООН Віталій Чуркін, і маріонетковий уряд «ДНР» / «ЛНР», в особі, зокрема, «прем’єра» «ДНР» Дениса Пушиліна. Пушилінські контраргументи збiгаються iз чуркінськими: мовляв, миротворчі місії не вписані в «тіло» Мінських угод, а відтак суперечать їхньому духу та букві.

Те, що ці панове відчули дискомфорт, уже є дуже добрим. Вони попалися на гачок того плану, який, можливо, виношує Порошенко: продукувати якомога більше мирних ініціатив і провокувати Росію на постійні брутальні відмови від них. З точки зору стратегії Україна все робить правильно: вона відтіняє власну миролюбність, підкреслюючи тупу злобу й агресію свого противника, не зацікавленого у пошуках жодного компромісу.

До того ж поїздка делегації ООН у прифронтову зону не є неможливою. Це завдання-мінімум, над яким дійсно може попрацювати Єльченко. Чим більше міжнародних агентів сформує об’єктивну картину того, що відбувається на сході, тим буде краще. Крiм того, запрошення представників ООН сприятиме тому, аби вкотре актуалізувати питання про позбавлення Росії права вето. Діалог на цю тему можна продовжити і в польових умовах.

А тим часом Україні не завадить подбати про свою фінансову спроможність. Адже миротворчі місії — задоволення не безплатне і недешеве. Якщо й запрошувати «блакитні каски» на схід України, то в кількості не меншій, ніж 25 тисяч осіб. Гроші на них у цьогорічний бюджет України точно ще не закладено.