Як двієчники в школі

Держави: політична та національна

Очевидно, що така розбіжність у прихильності більшості людей до різних цінностей обумовлена багатьма чинниками, у тому числі — політикою імперій, до яких належали різні частини нинішньої України. Без перебільшення можна говорити про те, що в різних частинах нашої країни переважає різна ментальність (про це вже згадувала газета), що передбачає різні уявлення про одні і ті самі речі, наприклад про державу: для одних iдеться про національну державу (для більшості на заході чи в центрі), а для інших (здебільшого на сході і півдні) — про політичну державу, якою, наприклад, був СРСР чи є США.

У моделі національної держави головними пріоритетами є мова, релігія, історія, культура та інші гуманітарні складові. Такі держави успішно розвиваються за умови, якщо економіка і всі інші атрибути державності узгоджуються з гуманітарним простором і коли влада гармонійно відображає усереднені інтереси всього народу, а не лише його окремих груп. Історія свідчить, що національні держави довго зароджуються, стійко існують і, відповідно, довго зникають. Загалом, національні держави є унікальними у своєму роді, неповторними (у світі і в часі) за низкою аспектів. А тому, зокрема, практика, набута в одних державах, неприйнятна для інших національних держав.

Серед пріоритетів політичної держави нема згаданих гуманітарних чинників. Зате до пріоритетів належить сила держави (внутрішня і зовнішня) та економічна незалежність. Рано чи пізно у такій країні виникає напруженість, зокрема, між частиною народу, яка віддає перевагу національним цінностям, і владою. В таких утвореннях, у контексті набуття державної атрибутики, народові штучно нав’язуються вигідна мова, вигідна релігія, вигідна історія, вигідна культура тощо. До влади здебільшого приходять висуванці багатіїв, які насамперед реалізують їх державну політику, котра певний час сприймається тією частиною народу, яка підтримує цінності політичної держави і не узгоджується з цінностями національної держави. З часом у такому утворенні виникає революційна ситуація. Так було, наприклад, у Російській імперії, і в Україні.

Любити Україну по-російськи

В УРСР 1 грудня 1991 року, коли проводився референдум про незалежнiсть, інтереси людей, котрі поділяли цінності обох моделей держави, збiглися. Саме тому понад 90% населення підтримало ідею утворення окремої держави Україна. Кожний голосував за своє уявлення — одні за українську національну державу, інші — за незалежне політичне утворення. Пізніше понад 24 роки велику частину енергії обидві частини населення витрачали на взаємопоборювання, а не на успішний розвиток єдиної України.

Треба визнати, що за понад 24 роки обране керівництво державного утворення в межах радянських кордонів УРСР почергово розбудовувало то одну, то іншу модель держави, але вся влада по своїй суті та методи керівництва залишалися ще радянськими. Зазвичай виникав дисонанс між владою і значною частиною суспільства. Цей дисонанс щонайменше двічі привів до революцій, які відіграли винятково важливу роль у формуванні української державності. Мабуть, зокрема, така схема (коли влада не відображає інтересів усього народу, а лише його частини) і є причиною стагнації на території колишньої УРСР.

Революційні ситуації в Україні формували, як правило, національно зорієнтоване суспільство (часто безвідносно до теперішньої мови спілкування), з одного боку, і віддана ідеалам політичної держави влада, з другого. При цьому тактично вигідними, але стратегічно програшними для суспільства були і є трактування на кшталт: «Українську державу можна любити російською мовою не менше, ніж українською». Такі переконання рано чи пізно відіграють позитивну роль для метрополії (безвідносно до того, чи йдеться про колишні чи нові).

Важливо зрозуміти, як нашу державу сприймають за кордоном. Без сумніву, у 1990-му і 1991 роках, коли в парламенті УРСР виступали, відповідно, прем’єр-міністр Великої Британії та президент США, нас сприймали як політичне утворення — складову політичної держави. З тих пір практично нічого не змінилося — насамперед через потужну антиукраїнську пропаганду Кремля за кордоном на фоні блідої нашої. Очевидно, що таким чином зорієнтовані й нинішні очільники Німеччини та Франції, які не розуміють і не вбачають національного в українській державі. Звідси і їх переконання та поради, зокрема, — закріплені у мінських домовленостях. Крім цього, за кордоном, включаючи, на жаль, Росію, добре знають про протистояння у нас прихильників національної держави і політичної держави. То чого ж за кордоном мають перейматися українськими проблемами, як ми самі не визначилися, хто ми і чого хочемо?

Дві держави «Україна»

Окремо варто проаналізувати військове планування нинішнього агресора щодо окупації частини суверенної України. В Кремлі виходили з того, що Україна не є національною державою. Саме тому легко окупували Крим, де прихильників національної держави було менше критичної межі. Але «спіткнулися» на Донбасі, де прихильників української держави виявилося більше, ніж очікували. Очевидно, на цих споконвічних українських етнічних землях останній імперії не вдалося повністю ліквідувати український дух.

Тут варто відверто наголосити на тому, що тепер у різних частинах України є люди з тією та іншою ментальністю. Але співвідношення різне. Наприклад, на заході більшість людей підтримують модель національної держави, у той час як на сході — політичної держави. Крім цього, ментальність формується і, відповідно, змінюється десятками і навіть сотнями років. Інколи цей період довший, ніж час існування самої держави. Цієї обставини часто не враховують деякі лідери держав. Це характерно як для лідерів України, так і для лідерів інших держав, зокрема наших партнерів. Часто їх абсолютно щирі переконання по-різному сприймаються різними ментальними групами нашого народу.

Словом, так історично склалося, що тепер на території колишньої УРСР співіснують щонайменше дві різні держави: українська національна держава і політична держава Україна. Обрані у владу люди обов’язково відображали інтереси однієї частини населення, в той час, як інша — їх не сприймала. Історія не знає випадків, аби таке населення загалом було успішним.

Виникає логічне запитання: що ж робити за таких обставин і взагалі чи можливо щось змінити, аби забезпечити успішний розвиток держави.

Від олігархів до партій. Справжніх!

Тут треба визнати, що тепер ситуація в Україні складніша, ніж це було на початку 90-х років минулого століття, тобто на початку незалежності. Принаймні тому, що в Україні «наплодилося» багато політичних і економічних структур з олігархічним впливом, за участю яких роздроблено суспільство, і проведена інколи дивна приватизація тощо. Однак ситуація не безнадійна. Отже, крім перемоги у національно-визвольній війні, реальної боротьби з корупцією та системних реформ в економіці і адміністративно-територіального устрою (про окремі з яких газета вже писала) за активної участі громадськості, також за активної участі суспільства негайно треба зробити кілька важливих кроків.

По-перше, перейти від нинішньої партійно-олігархічної системи до народної партійної системи (адже, в Україні вже існує майже 300 політичних партій, які фінансують олігархи і формують відповідно парламент та уряд). Тут відповідальність мають проявити і політики, і народ. У цьому контексті якнайшвидше необхідно ухвалити закон, що забороняє будь-яку партійну рекламу та спонсорські внески на політичні партії. Цей закон де-факто став би одним iз найважливіших для України.

Лише тоді олігархи втратили б інтерес до партій і припинили б їх неконтрольовано фінансувати і, відповідно, зникла б переважна більшість політичних партій. Крім цього, реально утворилися б умови для об’єднання партій за ідеологічними ознаками. Залишилися б лише кілька партій — справді виразників народних інтересів. Фінансування партій, у тому числі на виборах, має здійснюватися лише за рахунок членських внесків (як колись було в Народному русі України) і з державного бюджету. Для цього Верховною Радою і Президентом України вже прийнято важливе рішення — закон, який передбачає фінансування політичних партій з державного бюджету. Але це лише один правильний крок у напрямку деолігархізації партій, який, на жаль, не вирішує всіх питань. А треба зробити подібних кроків кілька, аби позбутися впливу олігархів на політику в Україні взагалі.

Плюс робочі місця, мінус контрабанда

По-друге, у контексті формування максимальної незалежності і зміцнення держави, пріоритетом має бути створення нових робочих місць. Лише після створення достатньої кількості нових, привабливих робочих місць можна скорочувати існуючі. В протилежному разі звільнені співробітники поповнюватимуть лави досвідчених антидержавників. У цьому ж контексті ми приречені прозоро, за участю громадськості, об’єктивно перевірити всю приватизацію в Україні, у кожному випадку, за всі роки незалежності. У випадку виявлених порушень має бути здійснена націоналізація і реприватизація та відповідне покарання винних. Заможні люди мають вільно, в рамках українського законодавства, функціонувати в нашій державі, однак не претендувати на участь у владі. У владі процент висуванців заможних кіл не має перевищувати їх середню частку в суспільстві — це автоматично відбудеться, якщо висуватимуть у владу людей за професійною придатністю, а не за іншими ознаками.

По-третє, треба мінімізувати тіньову економіку та контрабанду (до повної їх ліквідації). З цією метою, можливо, варто врахувати досвід народного контролю, зокрема 1992-го року. Одночасно треба забезпечити діяльність на державній службі людей, які цілком поділяють цінності національної держави, зокрема досконало володіють українською мовою, знають історію та культуру.

Тільки відбір на держслужбу за згаданими і професійною ознаками забезпечить відсутність напружень в українському поліетнічному суспільстві. Також слід припинити практику зовнішніх державних запозичень і практику залучення іноземців на керівні посади, принаймні на певний період, доки Україна не досягне незворотного успіху. Адже нема сумніву в тому, що успішні іноземні управлінці, залучені до реформування в нас, цілком щиро хочуть позитивно перетворювати нашу державу.

Вдячність їм за це і висока повага. Однак їхні реформи мають, на жаль, зворотний характер — у кращому випадку все повернеться назад після відходу їх авторів. Такий досвід у світі відомий. Адже людина, яка сформована за кордоном, закономірно не здатна відчути і врахувати часто невидимі національні особливості. А людина, яка сформувалася в умовах українського суспільства, на це здатна. Тільки такі люди мають ухвалювати рішення. А іноземний досвід, безумовно, враховувати треба. Однак для цього слід ефективно використовувати, наприклад, інститут іноземних радників.