Сатира на серйозні речі

У рамках широкого проекту «Музей і колекціонери» в Київському національному музеї російського мистецтва до 27 січня можна побачити незвичайні картини, які обіцяють стати мистецтвом майбутнього. Проект присвячений сміливим збирачам не менш сміливого сучасного мистецтва. Перша виставка серії «Інна Хасілева. Із колекції Івана Ступницького» демонструє живопис молодої художниці з Одеси.

Про те, що помітив в картинах Хасілевої молодий колекціонер, він розповів «УМ» так: «Ми сиділи в Одесі в ресторанчику з різними художниками, підійшла Інна, їй сказали, що мене цікавить сучасне мистецтво. Ми пішли в майстерню, я подивився і зрозумів: мені це подобається. Вона мені схожа на англійського художника-експресіоніста Френсіса Бекона. Інна бачить світ по-іншому, її картини — сатира на серйозні речі, що нас оточують, які ми звикли сприймати цілком ординарно. Її роботи — це вона і є, цим і зачепила, що непідробні емоції: малює те, що пройшла, пережила. Дуже емоційно».

Насправді картини Інни Хасілевої вражають епатажністю. Людське тіло в них часто розірване, анатомічні подробиці жіночої фігури гіпертрофовані, обриси їх переходять у предмети. Вона зображує нереальні сюжети із реальними прототипами, які насправді типові. Особливо цікава кольорова гама, яка переплітається із символічною палітрою. Так, рожевий колір стає основним смисловим підгрунтям картини «Рожеве палiття», а безсоромний червоний — полотна «Зірочка моя».

Основні мотиви — спокуса, хтивість, сексуальність, пихатість, розпуста, стереотипи людської свідомості, інші прояви недосконалості людської натури. У роботах Інни реальність ірраціональна, вона ніби відображає не наш, а паралельний світ. Але пронинкість її робот обумовлюється тим, що цей світ являє собою криве дзеркало, всі вигини якого змушують побачити те, що існує насправді, тільки ігнорується ангажованою повсякденністю, суспільною спрямованістю.

«У нас висить Шишкін, Айвазовський. Чи музейне мистецтво в Інни Хасілевої? — розмірковує український художник Дмитро Корсунь. — Так, музейне, бо це нью-йоркський стиль живопису, життя, інтер’єру. З тої пори, як у Нью-Йорку повісили Пікассо, особливо його «Авіньйонських дівчат», стало зрозуміло, що це прорив у новий вік, гримуча суміш неможливих поєднань. Двадцяте століття підтвердило, що це і є новий крок у живописі. Існує ціла гілка тих, хто підтримав Пікассо, наприклад Віллем де Кунінг, голландсько-американський художник. Він створив особливий тип жінки, нову проекцію чоловічої агресивності та сексуальності, де жінка декларативно негарна, жахлива, однак це високе мистецтво. В Україні це Влада Ралко і Ніна Мурашкіна. У Москві — немолода художниця Катя Медведєва, яка пише у надзвичайно наївній манері. Цей наїв — розвіхрені відчуття чогось серйозного. Але водночас не наїв, а дуже серйозний живопис, серйозна позиція нової генерації. В Інни Хасілевої я бачу такі ж тенденції. Бачу цих «Авіньйонських дівчат» «у животі» її картин, вони там вже є, це мистецтво майбутнього покоління, яке агресивне, сексуальне, напрочуд кольорове і живе у постійних контрастах», — говорить художник.

Сама ж Інна Хасілева каже на це, що з наївом не так усе просто, адже зараз у неї вже не виходить малювати такі картини, як писала в 2010 році, вимикати мозок, за її словами, вдається не так і легко. «Я проглядаю свої старі роботи і згадую свій стан, приплив емоцій, енергії, які тоді були основними. А зараз, коли працюю, в мене більше завантажена голова, — каже «УМ» молода художниця. — Це періоди життя — коли я більше поклададаюся на розум, а коли на серце. Але мені хочеться більше розвивати саме інтуїтивний живопис. Був стьобний момент у моєму житті. Хотілося показати його прояви, з якими я не погоджуюся, і я намагалася це передати через картини. Фактично, це крик, протест, я намагаюся, якщо це можливо, загальмувати ті процеси в суспільстві, які мені не подобаються. У 2010-му, коли ці картини були написані, я могла черпати натхнення з негативних емоцій. У мені відбулась зміна, зараз я більше працюю на позитивних емоціях, намагаюсь свідомо концентруватися на хорошому і не помічати поганого».

Молода художниця каже: «Після якогось моменту мама — фанатка моєї творчості, яка водила мене в дитинстві у художні школи, підтримувала — припинила мене розуміти. Їй подобаються лише ранні мої роботи, наприклад цілком стандартні етюди. Насправді у мене переломних моментів, коли я починала писати щось зовсім інше, в житті було декілька. Я вчилася в училищі на третьому курсі і намалювала картину в дуже яскравих кольорах, на ній була дівчина із зеленою шкірою та зеленою шубою. Тоді мені хотілося якось змінити систему навчання, показати цим, що я проти».