У надрах Оптимістичної

На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. Справжнім «клондайком» для любителів підземної романтики є Борщівський район на Тернопіллі з печерами-гігантами Оптимістичною та Озерною, а також пристосованою для масового відвідування Кристалічною та багатою на археологічні знахідки Вертебою.

240 км підземель

Про підземелля Оптимістичної ніхто і гадки не мав до середини 60-х років минулого століття. Тоді спелеологи львівського спелеоклубу «Циклоп», досліджуючи печеру Вітрову біля с. Королівка, випадково дізналися про чималу вирву на лісистому схилі, у якій зникав струмок. А наступного, 1966, року керівник «Циклопа» Мирон Савчин, нині професор Львівського інституту фізичної культури, а також випускник технікуму радіоелектроніки Олексій Соляр, розкопавши 6-метровий глиняний корок і протиснувшись через вузький 100-метровий лаз у гіпсах, першими ступили в незвіданий світ, що вже існував сотні тисяч років. Короткий огляд лабіринту та місцевості над ним дали Савчину підставу для оптимістичного висновку, який мало хто розділяв, про значні розміри печери. Тому і назвали її Оптимістичною. Відтоді почалося багатолітнє дослідження цієї печери львівськими спелеологами. З того часу проведено близько 200 експедицій, до яких нерідко долучалися спелеологи Болгарії, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Німеччини, Іспанії, США. І щоразу печера додавала у своїй довжині. Якщо 1966 року було пройдено лише 8976 м, то в 1973-му її довжина вже сягнула 106 км. А на сьогодні розвідано і закартографовано близько 240 км.

Утворюватися гіпсові печери Поділля почали, як вважають, близько мільйона років тому, коли в результаті тектонічних процесів у пластах гіпсу з’явилася сітка тріщин, які заповнила вода. У результаті розчинення гіпсу у воді та його розмивання тріщини перетворювалися на лабіринти ходів. Обвалюванню запобігав значно міцніший вапняк, що лежав над пластами легкорозчинних гіпсів, утворюючи своєрідний панцир. Із часом річки заглиблювалися у каньйони, і вода залишала підземні порожнини. В умовах замкненого простору вологе повітря в них було іонізованим аерозолем, від контакту якого зі стінами протягом сотень тисяч років утворювалися кристали вторинного гіпсу, досягаючи інколи значних розмірів.

Дослідники

На сьогодні Оптимістична складається з десяти з’єднаних між собою 1-2 ходами районів, що відрізняються будовою, кольором і структурою гіпсу, розмірами кристалів. В останні роки досвідченi спелеологи в ній проводять екскурсії. Про них треба домовлятися заздалегідь. Умови під землею досить комфортні будь-якої пори року: і в липневу спеку, і в лютневу заметіль тут завжди «без опадів» і постійна температура — близько 10°С. Тож поняття «сезонність» для спелеологів не існує.

Нашу подорож до Оптимістичної організувала Лариса Кононова, яка в 60-х — 80-х роках активно досліджувала карстові підземелля Поділля, зокрема відкриту юними киянами печеру Атлантида на Хмельниччині. На неблизькому шляху з Києва до Королівки ми не пропустили нагоду відвідати найцікавіші місця, а саме: замки в Летичеві і Меджибожі, церкви-фортеці в Шарівці і Сутківцях, Подільські Товтри з гостроверхими хребтиками й вершинками посеред полів і замок в Скалі-Подільській. А в самій Королівці, на горі, оглянули старовинне єврейське кладовище, яке вразило своїми розмірами. Очевидно, воно слугувало місцем поховання мешканців навколишніх містечок. У Королівці на час подорожі відбувалася зустріч львівських та тернопільських спелеологів-ветеранів. Серед них — першовідкривачі нових районів, галерей, залів Оптимістичної, з чиїми іменами нерозривно пов’язаний літопис знаменитої печери, — Неля Остьянова (керівник багатьох більш пізніх експедицій), Валерій та Юлія Васильєви, Галина Ткачук, Леся Вовк, Мирослава Колосівська, Володимир Мадонов, Дмитро Вєніков та інші.

Нашими провідниками в підземному лабіринті стали Леся Вовк та Мирослава Колосівська, які досліджують Оптимістичну з початку 70-х років, а також юний спелеолог Тарасик — онук Лесі Вовк. Перед виходом на маршрут узяли напрокат комбінезони та захисні шоломи. Це спорядження, а також налобні ліхтарики є предметами першої необхідності, в чому ми невдовзі переконалися. Адже якщо Кришталева чи Вертеба доступні практично для кожного, то Оптимістична вимагає від туристів доброї спортивної форми, певного спелеодосвіду, володіння прийомами скелелазіння.

Інший світ iз фантастичними істотами

Стежка до печери веде залитим яскравим сонцем лісом, і важко уявити, що під нами на глибині 50-80 м у непроглядній темряві є зовсім інший світ. Ось на схилі чимала вирва. Нині до підземелля потрапляють трохи вище лазу першопрохідців, через пробиту 1982 р. штольню. Ззовні вхід забетонований і встановлені металеві двері. За ними починається нескінченний лабіринт коридорів і галерей зі стінами від білого до темно-коричневого кольорів, лазів, якими можна тільки повзти, вузьких глибоких щілин, що проходяться на розпорі, залів та гротів, оздоблених, немов самоцвітами, кристалами гіпсу. І вже за кілька хвилин цей світ карсту в гіпсах став реальністю і для нас.

П’ятигодинна подорож почалася з району, що отримав після подальших відкриттів назву Старий, або Вхідний (право давати назви районам печери чи їхнім частинам закріплене за першовідкривачами). Довжина його лабіринту — 9,9 км, на сході через виявлений у 1977 році лаз він з’єднується з печерою Вітровою. Через лаз Ліва Рукавиця ми потрапили в грот Солоний, потім — Комарова, Сергійків. На шляху численні виліплені з глини скульптури фантастичних звірів і казкових персонажів, атлантів, що підпирають кам’яне небо печери, активного дослідника печери Євгена Зельдіна, що присів відпочити на камені. Своїй появі вони завдячують студентам художніх навчальних закладів України. Наступний район Глобусів (10,6 км), названий так через велетенські напівсферичні брили, що відкололися від склепіння. Перші на шляху галереї Спелеологів, Циклоп, Саркофаг. Несподівано промені ліхтариків вихопили з темряви захищений склом стенд спелеомузею, де експонуються гелектити (звивисті кристали), прозорий пластинчатий гіпс, білосніжний кристалічний пісок та інші найцікавіші зразки печерної «архітектури». Зал Дружба, галереї Софія і Черепахова в цьому районі були відкриті учасниками українсько-болгарської експедиції 1967 року. Саме з Черепахової згодом знайшли хід у велетенський Новий (Центральний) район (48,3 км), коли після не досить вдалої експедиції здавалося, що досліджувати вже нічого. Того ж року, зважаючи на холодну погоду та з метою економії часу, в галереї Циклоп уперше встановили підземний штурмовий табір. (Поступово їх число збільшувалося і до 15).

А на черзі Новий район, що почався з гроту Потойбічний. Далі — Зал 9-ї експедиції, гроти Вузловий і Ханайка. Тут нерідко зустрічається дворівнева структура. Нижній — «підвали» з невисокими ходами. Ми йдемо верхнім рівнем iз високими щілиноподібними «готичними» коридорами, на перетинах яких зустрічаються завалені брилами гроти і зали. Стіни здебільшого темні, місцями всіяні білими кристалами, що спалахують тисячами блискіток у світлі ліхтариків. Зрідка можна побачити чималі прозорі жовтуваті кристали пластинчатого гіпсу. Тут серед хаотичних розгалужень і ходів можна збитися з маршруту навіть досвідченим спелеологам, що і трапилося в одному місці. Однак наші гіди швидко відшукали втрачену нитку маршруту. Через грот Кінська Голова і галерею Капітанську дійшли до залу Юрія Авербаха. Поруч iз ним уперше було знайдено воду. Тому неподалік, у зручному місці, розмістили штурмовий табір Півтора Сараї.

Наче мить пролетів час подорожі, і ми незчулися, як контрольний термін нашого повернення майже збіг. Тож довелося чимшвидше повертатися назад, жалкуючи, що не можна осягнути неосяжне. Адже не побаченими залишилися такі цікаві райони, як Дальній, де великі завалені брилами галереї зі здебільшого білими стінами. За ними прямі рівні коридори з ніби посипаним снігом дном і жовтими чи білими стінами, що виводять до трьох озерець. Це відкритий Галиною Ткачук і Віктором Івановим район Озерний. А ще далі район Заозерний iз грандіозними об’ємами і розмаїттям кольорів і кристалів, у який першою потрапила наш гід Леся Вовк. Отже, до нової зустрічі, Оптимістична! Вже в лісі зустріли кількох занепокоєних спелеологів, що поспішали нам назустріч. Адже замість запланованих п’яти мандрівка тривала шість годин.