Пісня — її політика

Складно повірити, що завжди молода — мабуть, такий стан душі! — українська співачка Оксана Білозір чотири десятки років радує слухачів своїм співом. Ті, хто її добре знає, намагаються на цю тему жартувати: «Ти хоч не говори, скільки років на сцені, — не повірять». А пані Оксана посміхається: «Як я можу приховати свій вік, дати і події свого життя?..»

«Пшеничне перевесло», «Ласкаво просимо», «Україночка» — пісні, що зачаровують своєю енергійністю та мелодійністю, пробуджують любов до Батьківщини, та найголовніше — об’єднують українців поміж собою. Свій ювілейний концерт, який цього місяця відбудеться в Національному палаці «Україна», співачка назвала «Сповідь».

«Я не заспівала жодної пісні російською мовою»

— Немає сумніву, що ви давно на сцені почуваєтесь вільно — як риба у воді. Чи власні асоціації інші?

— Коли я виходжу на сцену і бачу багато людей, у мене виникає бажання усіх їх притулити до себе. Відзначу, що дуже активно під час співу працюють руки. Вони — мої «енергетичні» крила на сцені. Цими крильми я «гладжу» цих людей, ними відчуваю атмосферу в залі. Зазвичай на початку концерту вона неоднорідна. До кінця концерту вона наповнюється, у ній все розчиняється: люди, стіни... Часом виходжу на сцену, і мені потрібно 2-3 хвилини, щоб обгорнути зал крильми своєї душі. Це неймовірне щастя — спостерігати, як відчиняються двері людської душі і як усі стають однією великою красивою душею.

Якщо підходити до праці співака не як до роботи, а як до місії, то, звичайно, кожна пісня має втілювати особливу емоцію, переконливі образи. Це так важливо для нашої слухацької аудиторії, адже ми, українці, мислимо ірраціонально, тому пісня і слово для нас мають особливе значення, бо швидко роблять те, чого довго не можуть зробити політики: підняти дух, самоусвідомлення людей. Я святкуватиму 40-річчя своєї творчої діяльності. На цьому шляху було багато травм, злетів, падінь. Усе це переплелося як досвід моєї душі, яка вся в ранах, у рубцях, тому що впродовж усього свого творчого життя я належала до «другого ешелону», «другого ряду», другого сорту... Тільки через те, що — українка. Українкою бути важко...

—  Здавалося б, усе має бути навпаки: українцям сама своя земля допомагає...

— Я починала свою творчість у часи, коли сповідувалася ідея сучасної космополітичної людини, філософія соціалістичного реалізму. Національне в радянські часи не сповідувалося і навіть заборонялося. У ті часи я була чи не єдиною співачкою, яка не співала жодної пісні російською мовою. Я намагалася творити українською, щоб не було порожнечi в нашій душі, традиції, ментальності. У мене було свідоме розуміння того, що, крім мене, мій генетичний культурний простір нема кому заповнювати. Дуже багато часу віддавала обрядовим, народним пісням, колядкам, щедрівкам, гаївкам. Робила це для того, аби вони залишились, щоб у будь-який момент можна було сказати: «Тут не порожньо, тут культурний простір заповнений вібраціями нашої душі».

—  Довгий час вам доводилося плисти проти течії?

— Рятувало те, що я була не одна. Було багато людей серед художників, поетів, письменників, виконавців. Ми підтримували одне одного, це спілкування додавало нам сил. Тому ніколи в мене не було відчуття, що пливу проти течії, навпаки, я відчувала, що роблю щось таке, чого не може зробити інший.

«Батько був політв’язнем»

— А як зараз вам живеться у культурницькому просторі?

— На жаль, ми, українці, втрачаємо свій культурно-інформаційний простір. Багато наших політиків, особливо молодих, цього не розуміють, тому що вони виросли в період нівелювання цінностей, коли була зруйнована стара радянська система, а на її основі будувалася нова. Тоді, на початку дев’яностих, не було революції як такої, яка б змела політичну, економічну, бізнесову еліту Радянського Союзу і дала можливість розвинутися новій еліті з абсолютно іншими пріоритетами та цінностями. Тому нині ми споживаємо цей нігілізм, насамперед у політиці. Нашим політикам належить зрозуміти, що національна держава може формуватися тільки в процесі творення своєї національної культури. Саме культура формує цінності, навколо яких об’єднується спільнота, народ. Навколо цієї культурної складової якраз утворюється сама держава, яка згодом повинна стати захисним тілом для культури — по-суті, душі свого народу.

—  Багато дівчаток мріють стати співачками, актрисами. А про що ви мріяли в дитинстві?

— Час мого дитинства був складним. Тому я не могла ставити перед собою таку казкову мету. Батько був політв’язнем, навіть паспорта не мав. Коли йому було 17 років, його арештували за націоналістичну діяльність. Тому наша сім’я була гнаною — кожних півроку ми змушені були змінювати місце свого проживання. Лише після 1974 року батькові дозволили заїхати на територію Західної України.

—  У вас було сумне дитинство?

— Ні, дитинство моє було щасливим завдяки хорошим батькам. Моя мама ще до мого народження точно знала, що її дитина — незалежно від того, хто це буде, хлопчик чи дівчинка, обов’язково навчатиметься музиці і музичній грамоті. У нашому домі звучала мамина пісня, а ми з сестрою були найвідданішими її слухачами.

— Авторка біографічної книги про вас Анжеліка Рудницька переповідає про вашу появу на світ і ту валізу, яка послугувала вам за першу колиску. Жили скрутно?

— Батьки не встигли купити колиску, бо вірили в забобон, що до народження не варто купувати для дитини речей... Тож коли моя бабуся Оля зайшла в хату, аби вперше побачити свою внучку, то від несподіванки сплеснула в долоні й вигукнула: «Господи! Куди ж це ви дитину поклали! Це ж тепер усе її життя буде на валізах!!!». Мої батьки заспокоїли бабусю і пообіцяли, що якнайшвидше все виправлять і з перших заробітків куплять справжнього візочка. Бабусині слова стали пророцтвом: так я все життя живу на валізах, весь час у дорозі...

До речі, через деякий час у мене з’явилася незвичайна колиска, ми її в сімейних переказах називаємо «золотою». Мамі завжди дуже хотілося, аби в мене були красиві речі, і от одного разу вона йшла вулицею, аж раптом на дорозі просто під ногами щось блиснуло. То була золота монета! Для молодої сім’ї то був справжній скарб. Подарунок Бога. Як виявилося, незадовго до цієї маминої знахідки в нашому селі Смизі щось копали, екскаватор глибоко занурив ковша і разом із землею полетіли монети. За легендою, це були монети зі скарбу, захованого поляками, яким цар дозволив поселитися в нашому селі... Мама продала тоді золоту монету й нарешті купила мені возика.

— Мама ваша мріяла стати співачкою?

— Вона в юності була солісткою Волинського народного хору. Згодом вступила у Львівську консерваторію на вокальний факультет. Їй дали гуртожиток, стипендію — тільки вчись. Вона приїхала додому і розповіла про це своїй мамі, а та їй і каже: «Ніно, ти співати добре вмієш, навчися щось добре робити». Тож моя мама закінчила лісотехнічний технікум у Білій Церкві, що неподалік Кременця. Вона навчалась там разом iз Сергієм Бондарчуком, який став відомим кінорежисером. Усе життя мама підтримувала з ним дружбу: вони писали одне одному дуже красиві листи. Це було так зворушливо. Зараз люди користуються електронною поштою, надсилають есемески, а тоді були цікаві епоси по 3-4 сторінки, списані дрібненьким гарним почерком.

—  Напевно, ваша мама не сказала вам чогось такого, як свого часу їй — ваша бабуся?

— Так, оскільки вона не мала можливості займатися музикою, вона все життя мріяла, щоб її дочка могла це робити. Але я не мріяла про кар’єру співачки. Спочатку музичну школу закінчила, потім вступила до музично-педагогічного училища, отримала диплом учителя музики початкових класів. Із другої спроби вдалося вступити до консерваторії. Я закінчила її як диригент-хормейстер: мені дуже подобалося хорове мистецтво, я була ним зачарована, дуже любила багатоголосся. У всьому я люблю гармонію: коли вона генерує різними фарбами. Якби так не трапилося, що я зустріла Ігоря Білозіра, я б напевно, була б диригентом.

—  Навколо вас упродовж усього життя і до цих пір створюються різні легенди, поширюються чутки. Як ви реагуєте, коли чуєте неправду про себе?

— Це прикро, що завжди були люди, які хотіли знищити мене морально. Така сьогодні реальність: якщо працювати на рівні душі, то завжди знайдуться ті, хто прагнутиме погасити це. Мене завжди дивувало: чому вони так копаються у деталях мого життя, я ж нічого їм не винна, нічого у них не прошу, я ж їх навіть не знаю... Так, у мене було багато помилок у житті, моє життя було публічним. Але ж я нічого не приховувала, нікого нічим не дурила.

— З усією відвертістю ви розповіли про себе в біографічній книжці Анжеліки Рудницької «Біла зірка України». Як наважились на такий рівень відкритості?

— У мене є діти, онуки. Я хочу, щоб у них було першоджерело.

—  Як освоювали нову роль — бабусі?

— Внучок своїх я сприйняла як божественний дар. У мене — сини, а дівчатка — це зовсім інші створіння. Їм треба давати інше виховання, ніж хлопчикам, їм потрібно давати більше ніжності, любові, більше ласки, уваги.

«Це непросто — звикнути до війни»

—  Ви в одному інтерв’ю зізнавались, що завжди відчували ніяковість, що не народилися хлопчиком. Тепер ви долучаєтесь до роботи в Антитерористичному центрі при Службі безпеки України.

— По життю я — миротворець: завжди прагну, щоб мене оточували гармонія, спокій, порозуміння. Завжди прагну розв’язувати всілякого роду конфлікти, щоб вони не застигали... Вже більше року я працюю в зоні АТО, займаюсь визволенням з полону наших військовополонених. Була одним із перших перемовників iз визволення наших полонених, вела переговори, спілкувалася з рідними, з близькими, з цілими родинами наших військовополонених. Через своє серце — жіноче, материнське — я перепустила оцей біль.

—  Це для вас не перша війна. Свого часу ви двічі їздили з виступами на передову в Афганістан.

— Так, там я стала учасником бойових дій. З тієї війни маю чотири медалі. Тож було боляче читати у «Фейсбуці», що Президент дав мені звання учасника бойових дій несправедливо. Я написала про афганську війну, а подумки зверталася до людей, які мене прагнули звинуватити: «Боже ж мій! Я йду в небезпеку, витягую звідти ваших дітей, а вам око коле...» Та попри образи, сьогодні нам одного потрібно прагнути — миру! Бо занадто багато вдів... Люди, які приходять з АТО, вони вже підламані, зі скаліченим характером. Тепер ми будемо з цими людьми разом переживати морально-психологічні травми. Я це знаю, бо в мене батько був такий скалічений, коли повернувся після таборів. І я знаю на власному досвіді, як живеться дітям у такій сім’ї... Ми маємо усвідомлювати, що цю війну в такому форматі, як вона триває, ми не можемо виграти. Тому має бути прийнято рішення про її припинення на будь-яких умовах, але головне — щоб воно мало на меті збереження генофонду і збереження життя тих, хто ще не потрапив на той фронт. Нам треба знайти сили і можливості, щоб захистити тих, хто пройшов через жорна війни. Нам треба готуватися до процесу мирного врегулювання війни на Донбасі. Нам треба знайти сили простити одне одного.

—  Ви маєте на увазі українців заходу і сходу?

— Так. Адже найбільше зло, яке може зруйнувати націю в корені, — це ненависть одне до одного. Ми повинні розуміти, що на окупованих територіях живуть заручники тих подій, у яких немає можливості перебувати в інших умовах. Це потрібно прийняти і зрозуміти.

— Іноді доводиться чути, що над Україною висить прокляття. Як ви до цього ставитесь?

— Немає ніякого прокляття! Ми самі в своєму домі можемо швидко змінити ситуацію на протилежну, якщо відкинемо заздрощі, злобу, небажання розуміти одне одного, а натомість видаватимемо емоції жертовності, милосердя, співпереживання, співчуття. Це неприпустимо — звикнути до війни. Якщо таке трапляється, людське серце черствіє. Оце і є те «прокляття», з яким нам належить справитись. Ми маємо усвідомити, що є неповторною, надзвичайно багатою країною, на яку споконвіку зазіхали різні народи з неправедними цілями. Ми володіємо такими ресурсами, які у виняткових умовах можуть допомогти вижити всьому людству.