«Відпустки нема на війні»

Уже рік, як відійшов у вічність цей поет, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, автор трьох десятків сценаріїв художніх фільмів. У 1993—1995-х Л.Череватенку вдалося півтора року попрацювати у керівництві Департаменту кінематографії Мінкультури, та знавці кіно шанують його за інше. Він — автор сценарію трилогії «Я камінь з Божої пращі», що об’єднує кінокартини «Ольжич», «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн», присвячені видатному поету, археологу, одному з ідеологів українського націоналізму Олегові Ольжичу — герою, котрий прожив 37 років і загинув у концтаборі «Заксенгавзен» (1942).

Кінотрилогія (останній український фільм ХХ-го століття) три роки гріла полицю на кіностудії. Її врятувало лише те, що плівки купувалися за спонсорські кошти. А коли таки вийшла на екрани (2002) — її сценарист Леонід Череватенко та режисер Аркадій Микульський були удостоєні Національної премії імені Шевченка.

Поціновувачі краснописьменства знають Леоніда Васильовича як упорядника творів Є.Плужника, М.Лукаша, Д.Паламарчука, О.Ольжича, М.Фішбейна, Ж.-М.Ередіа, Ю.Липи, І.Багряного. Передмови до їхніх видань пера Л.Череватенка мають окремішню літературну й наукову цінність. Сучасному читачеві він відкрив творчість Юрія Липи та Юрка Гудзя. Двотомник спогадів про видатного українського перекладача, літературознавця, лексикографа Миколу Лукаша «Наш Лукаш» та книги вибраних творів В.Коротича підсумували доробок Л.Череватенка на цьому відтинку.

Власними ж творами Леонід Васильович частував хіба що друзів. Тому після поетичної збірки «Хронологія побутова» (2003) книга історіософічних віршів «Закляте залізо» побачила світ аж за 10 років (2013) і теж була премійована.

Мрії Л.Череватенка про наступну книгу віршів не здійснилися: не встиг напрацювати на повноцінну збірку. Тож стараннями духовної посестри Валерії Богуславської аж нині склався певний мікст «Зворотній час. Зворотний зв’язок» (К.: Дух і Літера, 2015) — зібрання, до якого ввійшла сотня власних поезій Л.Череватенка, поетичні переклади з одинадцяти мов, три кіносценарії. Маємо справу зі справжнім авторським і громадянським подвигом Валерії Богуславської, котра вишуковувала вірші Л.Череватенка на клаптиках паперу, у записниках і навіть між сторінками книжок неосяжної багатотисячної бібліотеки Леоніда Васильовича, розшифровувала їх (почерк у нього був так собі, некаліграфічний, та й недобачав він у останні роки), уклала книгу й видала її практично власним коштом. Зібрані ж гроші планує пустити на книгу спогадів про Л.Череватенка.

«Поетична майстерність Л.Череватенка ґрунтується, зауважмо, на багатющому словниковому запасі, на вмінні завжди відшукати доречне слово, віднайти йому у вірші належне місце», — відзначає В.Богуславська у післямові. Вірші з цієї збірки ще більш філософські, ніж у «Заклятому залізі». Вони ввібрали весь «масштаб особистості автора, значущість його як митця і мислителя, просто чесної, принципової і глибоко порядної людини».

Надзвичайно важливо, що «попри весь нібито песимізм і некомпліментарне сприйняття людства взагалі й українства — конкретно, вірші цієї книги не забарвлені всуціль у чорний колір безнадії. Поет, незважаючи ні на що, вірить не тільки у людство як таке, а й в українців зокрема, принаймні в їхніх найкращих представників».

Противник скороспілих поверхових узагальнень Л.Череватенко, вивчивши життєвий шлях О.Ольжича, зробив такий висновок: «Це ж і є те покоління, котре мало керувати незалежною Українською державою», а тому, за словами С.Йовенко: «Це ж він не стільки й не тільки про Плужника чи про Багряного писав, скільки приміряв на себе самого».

Схоже, так само «про себе» писав Леонід Череватенко, перекладаючи Ред’ярда Кіплінга: «Знов — знов — знов — знов — патронташ перевіряй — / Бо — як — на — сон схилить, вже не встанеш ти — / Марш — марш — марш — марш — в ногу, в ногу, в ногу йди! / Відпустки нема на війні!».