(Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.)
Ахтем Сеїтаблаєв, актор,
ведучий програми
«Хоробрі серця» (канал «2+2»):
— У цьому році після того, що сталося в Україні, і завдяки проекту «Хоробрі серця» я відкрив для себе те, у чому давно зневірився. Два роки тому для мене країна, в якій я прожив 20 років, відкрилася по-новому. По-перше, я зустрів стільки Людей з великої літери, які здатні на самопожертву заради ідеалів, заради дітей! Мені подобається фраза, що зараз українець — не національність, а цивілізаційний вибір між минулим і майбутнім — таким, у якому є соціальні ліфти, житло, робота. Завдяки програмі, яку веду, я стикався з багатьма історіями: наприклад, воїна, який втратив практично повністю кінцівки, але зберіг віру. Історія матері, яка за чотири дні після похорону 19-річного сина поїхала на фронт і взяла шефство над його загоном; вона називає всіх синами, а вони її — матір’ю. Або історія жінки-волонтера, яка колись вдочерила дівчинку, дала їй освіту, видала заміж за хлопця з Москви. А зараз дочка не дозволяє матері бачитися з онуками, не хоче з нею спілкуватися, бо вони мають різні ідеологічні погляди. Коли жінку спитали, що робити з людьми, які по той бік, вона відповіла: «Нам потрібно їх полюбити».
Я за професією не ведучий, а актор, режисер, тому мене завжди вчили занурюватися, чути, резонувати. А за цей рік я переучувався, бо це — не сцена, а реальні люди, і якщо ти повністю пірнаєш у кожну історію — це надзвичайно важко, ти починаєш плакати і вже не можеш якісно вести передачу. Тож впоратися з цим для мене — величезний етап.
Ми виграли пітчинг, і в наступному році плануємо знімати документальну історію «Її серце» — про кримську татарку, яка врятувала більше дев’яноста дітей, переважно євреїв. Це буде фільм про матір та її дітей — незалежно від національності чи віри. Також, у театрі хочу продовжувати грати у виставах, антрепризах, у тому числі з Адою Роговцевою.
Усім нам бажаю в новому році мирного неба, перемоги, у тому числі перемоги над собою, своїми страхами, безнадією. І ще — аби те, що декларують, наприклад, спрощений візовий режим, стало реальністю, а Крим та Донбас також де-факто стали знову Україною.
Каша Сальцова, співачка,
гурт «Крихітка»:
— Я рада, що нарешті повернулася в музику, бо до цього впродовж усіх подій в Україні була більш сконцентрована на громадській діяльності. Так, я стала членом групи «21 листопада», в її складі ми оприлюднили кілька звернень до верхівки. Це зовсім нова діяльність для мене — представляти інтереси суспільства. Але зараз намагаюсь виконати те, що планувала до цих подій — зануритися у творчість. У цьому році я випустила пісню «Без імені», а також відеокліп. У цій пісні є рядок «Ми, мабуть, не зустрічались раніше, бо собою ще не були». Для мене він означає, що впродовж двох років ми зустріли багатьох людей на Майдані, також військових, переселенців, з якими, скоріш за все, ніколи б не познайомилися в інших умовах.
На наступний рік, на весну, планую багато студійної роботи, випустити альбом «Без імені» (для цього залучимо нових саунд-продюсерів), а потім поїхати в тур містами України. Із цим альбомом хочемо продовжити практику викладення його в мережу для вільного скачування, коли шанувальники самі вирішують, яку суму перерахувати напряму групі і чи перерахувати взагалі. Минулого разу десь половина тих, хто скачував, перераховували кошти: хтось п’ять гривень, хтось сто п’ятдесят. Також на наступний рік маємо запрошення на різні фестивалі, зокрема Atlas Weekend.
Своїм шанувальникам я би побажала терплячості, незламності, наполегливості у боротьбі з корупцією, щоб зробити державу справедливою. І розуміння, що перебудова відбувається не за один, і навіть не за п’ять років.
Андрій Май, режисер:
— Я — режисер, а не військовий, тому я не хочу іти на війну, щоб убивати. Я по-іншому впливаю на ситуацію, виставами даючи глядачам можливість ставити собі незручні запитання. У цьому році ми, наприклад, показали виставу «Монологи військового психолога» в Росії, це була така партизанська робота. Також ми ставимо запитання, що є любов зараз, чи може людина, яка вбиває, її відчувати? Цьому ми присвятили провокативну виставу «Любов і секс», яку задумали як тест: чи готове українське суспільство до розмови про любов, щирість, відвертість?
А 27 грудня ми похрестили нашого сина — Андрія Андрійовича. Я ставив свою «Нову українську казку» для дітей з піснями Марії Бурмаки, намагався зробити нову, сучасну постановку, яка говорить з дітьми їхньою мовою про маму, розваги і про власний вибір дитини.
У 2015-му в моєму професійному житті відбулися дивні трансформації, які спровокували, щоб разом із Марією Бурмакою у 2016-му поставити виставу «Із життя гондонів та людей». Вона буде присвячена людям, які роблять вчинки, після яких перестають існувати для інших людей. Вистава буде музикальною та інтерактивною і, звісно, документальною, я вже говорив з акторами, і вони мають кожен свою історію, яку можуть розказати. А на наступний рік я бажаю всім того, що рідко зустрічаю: щирості, справжності, і відчувати час, в якому живемо.
Леся Воронина, письменниця:
— Рік 2015-й минув під знаком далеких і близьких мандрівок і зустрічей. Дивовижні подорожі до Єрусалима, Парижа, Амстердама, Гааги, Кельна й Дюссельдорфа. І не менш чудових українських сіл і містечок Теліженців, Бородянки, Дмитровичів та Проціва. Враження від цих поїздок увійдуть до моєї нової «мандрівної» книжки, продовження тревелогу «У пошуках Оґопоґо» .
Завжди дуже любила спілкуватися зі своїми малими читачами, але минулого року це було чи не найголовнішим. У березні організатори літературного фестивалю litCologne запросили мене виступити перед школярами в Кельні та Дюссельдорфі й розповісти про фантастичні повісті «Таємне Товариство Боягузів» і «Таємне Товариство Брехунів». Там я познайомилася з чудовою перекладачкою Лідією Наґель, яка популяризує сучасну українську літературу в Німеччині, а головне, зрозуміла, що діти і в Україні, і в Німеччині, та й, певно, в цілому світі, дуже схожі — вони розумні, допитливі, щирі і полюблять книжку лише тоді, коли ти їх по-справжньому зацікавиш, захопиш, коли вони тобі повірять.
Після повернення до Києва у Національному музеї літератури України відкрилася моя ювілейна виставка, перед якою я страшенно хвилювалася, бо уявити себе в ролі поважної «ювілярки» було дуже складно. Але у музеї існує якась особлива, тепла й людяна атмосфера, коли ти вiдчуваєш, що навколо тебе — друзі. Із особливих подій минулого року — участь у надзвичайно цікавому проекті «Літшкола», куди потрапляють діти і підлітки, які хочуть писати власні книжки. Звісно, жодних «рецептів з написання книжок» не існує, але дивовижний процес спільної творчості, коли малі автори генерують оригінальні ідеї, шалені повороти сюжету, відчувають, як їхні герої оживають, дає їм поштовх до написання власних, хай спершу й недосконалих, оповідань, віршів, детективів, фантастики. Сподіваюсь, що наші зустрічі пішли на користь і мені, і моїм юними «літшколярам», бо згодом часто зустрічалася з ними на «Книжковому Арсеналі», на книжкових виставках та різних презентаціях та автограф-сесіях. А ще були десятки зустрічей у школах, де, попри всі намагання пана Табачника і Ко, все ще працюють багато розумних, добрих і професійних учителів. А головне, там вчаться чудові діти. Саме для них я написала нову казку «Слон Ґудзик і Карнавал Чудодіїв», яка має вийти навесні у «Видавництві Старого Лева», і зараз працюю над новою повістю.
Джамала, співачка:
— Для мене цей рік виявився дуже насиченим у творчому плані. Головною подією став вихід мого четвертого альбому «Подих». Робота над ним тривала довгі місяці. До виходу лонглея я випустила відеокліп «Заплуталась», який став одним із найулюбленіших у моїх слухачів, а також три сингли: «Очима», «Шлях додому» і «Подих». А восени вийшов відеокліп на ще одну пісню з альбому — «Иные».
Я відіграла два сольнi концерти в Києві — в клубі Atlas та Жовтневому палаці. Виступи супроводжував аншлаг.
Ще одна велика подія — виконання «Оди радості» у супроводі I, Culture Orchestra під керівництвом незрівнянного Кирила Карабіца на День Незалежності на Майдані. Запам’ятається робота над спільною композицією з «ДахаБраха». І, звісно ж, виступ відомого французького композитора Мішеля Леграна.
У новому році на шанувальників чекає відеоробота на пісню «Шлях додому», яку ми знімали у Грузії.
Андрій Доманський, телеведучий (канал «Інтер»):
— Ми з сім’єю переїхали у нову квартиру. Врешті-решт закінчили ремонт і відсвяткували новосілля — це найголовніше. Цього року в мене як телеведучого були два новi проекти — «Любов з першого погляду» і «Подорож у часі». Було цікаво ностальгувати і згадувати легендарне шоу, історію. Детально дізнатися, як жили наші предки. А ще я не на жарт втягнувся у гру «Що? Де? Коли?». Думаю, це вплине на формування команди «Інтера».
На 2016-й у мене є кілька особистих планів і бажань, якими не ділитимуся, щоб не зурочити. Але впевнений, рік для мене буде знаковим.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
