За рукопис роману «Роза Вітрів» молода письменниця Ярослава Литвин одержала літературну премію видавництва «Смолоскип». Аж ось у цьому ж видавництві вийшла й сама книжка.
Роза Вітрів — ім’я головної героїні, що символізує її перебування на перехресті шляхів, впливів, настроїв; усього ключового для молодої людини в сучасному місті. Тож, це роман про культуру міста і людини в ньому. Роза — художниця, що веде підкреслено творчий, мандрівний, «вітряний» спосіб життя. Та в якийсь момент відчуває потребу інтегруватися у «звичайне», «буденне» суспільство. Зустріч людини мистецтва і споживацької індустрії Ярослава Литвин дотепно зобразила у сценах роботи своєї героїні у піар-аґенції. Власне, її «контора» — не зовсім звичайна фірма: спеціалізується не на PR-супроводі, приміром, якоїсь марки прального порошку чи мережі супермаркетів, а на «розкрутці» міських жебраків, від багатодітних матерів до музикантів. Вдячний матеріал для забавних сюжетних колізій! А надто, якщо врахувати, що письменниця й сама має добрячий досвід праці у сфері зв’язків із громадськістю.
Та значно потужнішу роль відіграє інший конфлікт у житті художниці. Вона болісно кохає не абикого, а архетипне втілення всіх традиційних недоліків привабливого негідника; і це втілення ще й є її чоловіком, який із нею не живе, якого вона не хоче й згадувати. Але — парадокс! — не лише погано-приховано навіть від самої себе прагне його, а й тільки в його присутності відчуває справжнє натхненне полум’я та мистецький екстаз.
Написано з чималим психологізмом. Посилення цього елементу в творчості молодих українських прозаїків — виразно позитивна тенденція нашої літератури. Треба також відзначити в «Розі Вітрів» і почуття гумору, й переконливі зображення Києва, Львова, Карпат, інших місцин; чіткі «мазки» людських розмов, жестів і вчинків — навіть незрозумілих чи екзальтованих. Усі ці характеристики роблять роман (чи повість — жанрову природу книжки можна визначити і так, і сяк) «Роза Вітрів» текстом для вельми різноманітної та широкої авдиторії.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
