Кремінь — теж Сізіф

      Дмитрові Креміню судилася несподівана доля. Народившись у гірському Закарпатті, він став співцем українського Причорномор'я. Накладення таких різних стихій в одній біографії дало потужний творчий вибух, неподібний на жоден інший. Кремінь створив свою власну поетичну країну — Ольвію, а його поезію називають не інакше, як історіософією.

      Розмова з шевченківським лауреатом точилася довкола таких двох абсолютно різних регіонів, як Закарпаття та Миколаївщина, кожен із яких вважає Креміня своїм деміургом.

      — Пане Дмитре, тож звідки походять Креміні?

      — Мої батьки, хвалити Бога, живуть у селі Суха на Іршавщині. Батько ще ходить по горах, веде господарство, а йому вже пішов 77-й. Мамка пережила ампутацію обох ніг /діабет/, але не здалася болю, плела й вишивала вдома до самої смерті.

      У нашій родині завжди був культ праці. З висоти свого вже зрілого віку я бачу велику мудрість своїх батьків, котрі не пустили дітей у заробітчанські мандри. А це було непросто, бо треба було на щось жити. Мої батьки й самі тягнулися до освіти. Вже не дуже молодими закінчили заочно школу й отримали атестати про середню освіту. Мої дідики, ще як були дітьми, в подолах домотканих сорочок носили рінь і каміння на спорудження сільської церкви та школи. Що, крім великої шани і доброї пам'яті, можу мати в серці до свого роду, свого народу? Було все — корчми і п'яне весільне поножів'я, бійки і пиятика, та працювали вони завжди тяжко й ревно.

      — Ви першим із родини закінчили університет?

      — Так. І як мені не схиляти все ще не сиву, але вже не молоду голову перед моїми професорами, доцентами, викладачами? А як забути ректора Дмитра Чепура, який захистив мене перед усесильними «органами», не дав вигнати студента-поета з університету?

      Життя людське, а тим паче — життя митця, все на трагічних зламах. Амбітність нашого покоління була неймовірна: ми жили в аурі слави «шістдесятників» і дуже тонко й болісно переживали зникаючу епоху свободи, яка ніби щойно майнула за рогом вулиці.

      — А коли ви відчули перші подихи іншого часу?

      — У восьмому класі мене помічає знаменитий Іван Чендей. У Москві виходить уже третє /!/ видання його роману «Птахи полишають гнізда», а в Україні починається загрозливий гул довкола його книжки «Березневий сніг». Виходить і знакова поема Петра Скунця «На границі епох». А коло інтернату наші танки йдуть на «їхню» Прагу. В Середньому знімається фільм «Ватерлоо». В Ужгороді з'являються іноземці. Я сам — сопляком інтернатівським! — бачу світове кіносвітило Рода Стайгера. Він зіграв роль Наполеона і грав у великий теніс на ужгородському стадіоні.

      — А коли у вас почалися проблеми з КДБ?

      — У Москві я передав «секретно» від усіх листа Івана Чендея його перекладачці. Здається, це була Емма Хайкіна. На той час у глибокій опалі був не тільки Іван Чендей. «Зарубали» поему Петра Скунця «Розп'яття». Знищили тираж книги Фелікса Кривіна «Подражание театру». Арешти інтелігенції, вигнання з країни письменників йшли превентивно. Тоді всі знали, що «органи» працюють відкрито. Сексотів було втричі більше, ніж самого населення. (Ну як же при соціалізмі — без перевиконання плану?). І всі наші сидіння поетично-художницькою богемою по ресторанах були на очах — незмигливих очах кобри! — найінтелігентніших офіцерів спецслужб. Та всі знали: за цією маскою всесильних кадебістів — просякнуті кров'ю, страхом і сечею мордовські та якутські табори. Та й у самому краї тюрем вистачало. Проте в імперії була суворість сфінкса і ласкавість удава: кого їй було боятися? Дмитрика з його віршиками у стилі «модерн» чи американців, які висадились на Місяці? Тоді не було потреби «відрізанням голови» (як елегантно висловився один iз генпрокурорів усе ще нібито незалежної України про загибель Георгія Гонгадзе) позбавляти когось життя: сам би приніс її відрізаною. Сиділи ж на «чамайданах» і маршали, навіть Жуков. Але сімдесяті роки були не зовсім уже людоїдські. І система тоді з талантами гралася. З нами загравали, як у часи імперії Римської чи Російської.

      — А в чому проявлялася ваша «антирадянськість»?

      — Поети — завжди вигнанці, засланці, але — не зас...анці. Як писав шельмований за Сталіна Михайло Зощенко: «Перепуганный писатель — это уже потеря квалификации».

      Усе було. Студентська «вольниця», поїздки до Львова з Михайлом Чендеєм, знайомство з Григорієм Чубаєм і Миколою Рябчуком, Олегом Лишегою і Віктором Морозовим, ВІА «Арніка» і самвидавським альманахом «Скриня», молодим композитором Володимиром Івасюком і молодим художником Романом Безпалкiвим. І ми з Деонізієм-Миколою Матолою зайнялися самвидавом. Я передруковував на машинці наші поезії, поеми, симфонії, художньо їх оформлював. Усе це було художньо-мило, але тягло на кримінальну статтю. Микола рідко бував у кімнаті гуртожитку, яку нам із ним дали: частіше спав у Світлани, першої дружини. А я приймав своїх богинь та муз і малював сюрреалістичні картини вже не аквареллю, а гуашшю. Тоді я вже дружив із великими художниками Ференцом Семаном, Павлом Бедзіром. Зрештою, вся ужгородська мистецька богема тих часів мене знала.

      Спершу в мене конфіскували і передали в КДБ мої картини «сюр». Це діло «ініціювало» факультетське начальство. Коли я повернувся після військових таборів з Володимира-Волинського, комендант гуртожитку, дуже мила жінка, зі співчуттям подивилася на мене і вручила... копію протоколу обшуку, здійсненого за всіма правилами Управління КДБ в Закарпатській області. Так що п'ятий курс для мене був, кажучи словами лицарів СМЕРШу, «моментом істини».

      Усе було: проробки, демонстративні суди честі на літстудії, виключення з комсомолу... і включення в комсомол. Адже після цього мене просто б вигнали з «вовчим білетом». Але перший секретар обкому ЛКСМУ Михайло Куцкір, який знав усіх літстудійців, захистив мене від запопадливих факультетських начальників. Усе те є у спецсхронах. Думаю, чекісти працювали професійно. Так що і з моєї справи буде видно, хто був хто, а хто був «ху», як висловився один президент.

      — І після цього сталося ваше вислання на Миколаївщину?

      — Як би там не було, а переїзд у смт Казанка Миколаївської області був для мене доленосним. У Миколаєві, закритому місті, порядки були суворі, але саме там перший секретар обкому Васляєв наклав табу на шельмування роману Гончара «Собор». І саме при цьому чоловікові в Миколаєві були засновані організації Спілки художників (1970) і письменників (1974). Я прожив у Казанці чотири роки. Там же став автором першої книжки «Травнева арка» з передмовою Віталія Коротича і членом Спілки письменників СРСР, прославився в Москві на зльоті молодих письменників Союзу. Якби я був «під оком» і про мене не лунали б схвальні слова класиків у Києві та Москві, я міг би загриміти в Новоданилівську колонію поблизу Казанки: там чимало пересиділо дисидентів.

      — Що вам дало життя в Казанці?

      — Я відкрив собі цілий степовий материк. Це батьківщина Павла Глазового, батьківщина народної комедії Леоніда Юхвіда «Весілля в Малинівці». Але це тільки література. А народ виявився страшенно доброзичливим. Тим паче — море вчорашніх студентів, які тут же, як і я, ставали лікарями, вчителями.

      Я ж був двадцятирічним хлопцем, елегантним і красивим. А що дітей у школі любив і ніколи не давав ображати нервовим колегам, то й діти мене любили. А значить, полюбили й ненависну їм до того укрмову й укрлітературу, яку я викладав. В усякому разі недавній мій ювілейний вечір пройшов не тільки в Миколаєві та Києві, а й у Казанці. Щоб тебе пам'ятали, щоб тебе любили в народі і в такі часи, як наші,— для цього й самому треба бути людиною.

      — А чому саме Казанка?

      — Казанку я вибирав разом із Василем Басарабом. У видавництві «Карпати», в кабінеті-келії редакторів художньої літератури, ми гортали енциклопедію з картою України та картою Миколаївської області УРСР. Як по карті, то з Казанки до Чорного моря (а там пляж, думав я, дівчата) було заледве 2 міліметри. «Не так і далеко до моря,— зітхав Василь Стефанович. — Протримаєшся?» Я обіцяв.

      У Казанці я прожив чотири роки, так і не побачивши ні разу моря. Навіть воду купляв: 10 рублів за машину пристойної питної води, бо в самій Казанці вода солона. Та саме тут я зустрів свою любов, найбільшу любов мого життя і музу моєї долі. Тут у нас народився синок, і ми назвали його Тарасиком.

      — Тобто ви ні за чим не шкодуєте?

      — У цьому й полягає письменницький шлях: треба уявляти Сізіфа щасливим, як підмітив Альбер Камю. Кремінь теж Сізіф: котить свій камінь. Оглядаючись із вершини літ у низовину прожитого й пережитого, я бачу: там уже нічого не зміниш. І я не зрікаюся минулого. Тяжко тілу без голови, а голові без тіла, як це геніально написано в «Слові о полку Ігоревім». І якщо підсумувати минуле, то поет Дмитро Кремінь народився на Миколаївщині. Моя тернова дорога стала зоряною. Я це відчуваю.

      — А як же Закарпаття?

      — У мене тепер така думка, що я на цій землі віддаю борги тим, хто на Срібній Землі посіяв зерна українства. Чехословацькі власті за надмірне українство вислали з Ужгорода Спиридона Черкасенка, який, до речі, народився неподалік Казанки. А чи знають закарпатці, де могила миколаївця Миколи Аркаса, який заснував в Ужгороді та Хусті український театр? А могила його дружини-актриси «Нової сцени»? Мені легше бути українським поетом серед росіян Миколаєва, ніж посеред русинів і русотяпів із числа моїх земляків. Українофільство українця можливе лише в нашій богоспасенній державі.

      — У чому ви вбачаєте причини?

      — Поясненням, але не виправданням є гірка, кривава, невольнича наша історія. Її треба пам'ятати, але не опускатися до стану вічно битого, переможеного й затаврованого назавжди етносу. Треба воскрешати героїчні сторінки української нації, а не лише святкувати перемоги над нами.

      Велич нації — не в програному часі, а в часі виграному. Виграному — від смерті, забуття, пороху і тліну. Зрадництво і назадництво нам уже не по плечу: вчетверте Україна не підніметься. Тим паче коло вічного «третього Риму» вона не стане четвертим.

      Україна — країна великого майбутнього за духовним потенціалом нації. Але великі держави за 13 років робляться хіба такі, як ото третій «райх», а культурна держава так швидко не постане. Я уповаю на Бога і сам український народ.

      — Чи відчуваєте свою популярність?

      — Популярність — пані підступна. «Піар» возносить артистів естради на недосяжну для письменників висоту, але так само й звергає їх в небуття. Письменницька праця у нас непомітна.

      Україна справді не Росія, де ідеологія була і є несучою конструкцією суспільства. Росія змусила себе стати третім Римом і заговорити про себе як про імперію. А здесяткована, вічно поділена між сусідами Україна й тепер усе ще виторговує у сильних світу цього навіть право називатися Україною. Але я думаю, як наркокраїна Колумбія дала світові Маркеса, так і наша Україна ще дасть світові бодай нобелівського лауреата. Українська поезія — поезія світового рівня, і саме в ній колись буде в нас нобеліант. Щодо популярності, то редактор миколаївської газети розповідав, що у США в нього розпитували про мене. Чому Шевченківську премію присудили письменникові з невідомого Миколаєва, а не з Америки? Мовляв, раз Дмитро Кремінь у тюрмі не сидів — значить, слуга режиму. Так було в усі часи: чужа слава зачіпає всіх.

      За вірш із книжки «Елегія троянського вина» мене судили (спасибі землякам) два місцеві суди Миколаєва й обласний Апеляційний суд. Усі виправдали. Але позов на мене із Закарпаття від віртуального прототипа з рідного села лежить у Верховному Суді України дотепер.

      — Чим би ви завершили нашу розмову?

      — Я люблю Закарпаття — мою покинуту, прокляту, милу вітчизну. Але я не хотів би бути похованим у Карпатах, знаючи, що тут і живим землі мало.

      Я думаю повернутися на Закарпаття своїми книгами і жменею праху з колумбарію. Хай розвіють мій прах над вершком, який засадив садом мій батько. (Це ліричний відступ). У реальності мені знайдуть, я думаю, якийсь сектор у Миколаєві.

      Але ще рано загадувати. Жити треба довго або коротко. А Бог уже сам вирішить і шепне на вухо: «Збирайся, синку... Пора...» .