Рок-н-рол мертвий, а «Півень» — ще ні

      «Пісні для Мертвого півня», які Юрій Андрухович презентував на Львівському форумі видавців, — насправді не пісні і не для «Мертвого півня». Це важкі верлібри, писані, починаючи з 2000 року, в стилі правдивих бітників, тобто американських. Саме того року Андрухович кілька місяців поспіль «відкривав Америку», насамперед вивчаючи її поетів 60—70-х, і посвятою цьому біжучому рядкові в  його житті стали англомовні назви до кожного з 31 вірша «Пісень...».

      А назва збірки, напевне, замислювалася як мила регіональна провокація. Напис червоним по чорному, який перерізає Андруховича попід ребрами, — «Пісні для Мертвого півня» — однойменний львівський гурт потрактував буквально, як запрошення до співтворчості. «Мертвий півень» хутко записав кілька верлібрів, які, за даними «Львівської газети», увійдуть до нового диску. А водночас — «я зовсім не планував, що це співатиме «Мертвий півень», — відмовляється Андрухович і пояснює, — невдовзі вийде мiй компакт з моїми декламаціями і музикою Міколая Тшаски». Я далека від припущень, буцімто автор не подбав бодай краєчком пера про те, що «Пісні для Мертвого півня» сприйме адресно «Мертвий півень», а не живі «куріци». Втім зведемо цю колізію до простого висновку: назва збірки влучніша, ніж «Пісні для Мертвих Душ», бо навряд чи комусь стало хисту запідозрити Гоголя у спробах заспівати білий вірш.

      Нова збірка — це літературно новий Андрухович. Між «Екзотичними птахами і рослинами» та «Піснями...» розверзлася не тільки часова прірва, в польоті над якою (чи у падінні в яку?) Андрухович зовсім не писав віршів. Тут усе інакше — розмір, ритм, об'єкт уваги, відчуття часу, метафори. Це дорослий Андрухович, у післясмаку сорока з доважком. Тобто віку, який позбавляє «легкого дихання», випещеної грайливості, спромоги — і, відповідно, жадання — пляшки портвейну з горла, яка підсумовується сріблястою фразою «Ми так жили, немов співали джаз». Це вік, в якому вже наочно знаєш про існування смерті, хвороб, тупиків, абсолютно чорного кольору, «чорніше чорної землі», чорнішого за геометрію Малевича. Куди поїхав цирк, цирк Вагабундо? Цього Бог не відає, не те що автор. І це природно. Те, що поїхав. Автор «Пісень...» кардинально відрізняється від автора «Екзотичних птахів...», так само як автор «12 обручів» — від вигадника «Перверзій». Тепер Андрухович може створювати ремікси себе, колишнього. І це, до речі, «серм'яжна» правда. Як він розповів, театр у Дюссельдорфі планує постановку «Перверзій», і в жовтні Юрiй мусить перетворити власний роман на власну п'єсу.

      Та повернімося до «Пісень...» Кожен із віршів ховає в собі ненаписані повісті, невідзняті кліпи, декотрі — незавершені романи. Кожен — не вірш як «чиста поезія», а вірш як сюжет. Андрухович не ріже, не рве, не може зацідити в пику (хоч, не виключено, хоче) чомусь такому гострому, викличному, неминучому, що стоїть супроти нього або страшно обіймає його. Поезія тут — не химерна краса, а величний відбиток твого життя на тобі.

Я також їду

цим плацкартним вагоном,

цією нічліжкою на колесах,

де світла саме настільки,

щоб не заснути і не читати,

саме настільки,

аби повіситися.

      У вас зараз є світло? Читайте! Тільки не вголос. Я шокована: як це можна співати? Та навіть декламувати зі сцени? «Дуже навіть можна», — обурюється Юрій Андрухович, і доводить «не словом, а ділом», тобто не ділом, а словом, а взагалі і тим, і тим. На презентацію «Пісень для Мертвого півня» у львівській Пороховій вежі збирається ціла юрба, переважно дуже молодих. Вони сміються у несмішних пасажах, радо реагують на «нев'ї....нну епічність», вони захоплені, азартні й по-своєму чутливі. Залишаються питання до щойно зачитаних вiршiв: що намалював Дем на екслібрисі розміром з марку? Чи у Ярослава Довгана і досі «ще непогані чоловічі стегна»? «Прибульці з космосу забрали не тільки родину Баранюків», так кого ж іще, окрім них, може, сусідів? Коли б я була студенткою, я б писала такі записочки, і, кайфуючи наперед від їх вдаваної епатажності, чекала б на відповідь декламатора. Три причини, проте, завадили дочекатися: я не студентка, я таких дурацьких питань не ставлю, і, врешті, я пішла з презентації — аби голос не руйнував відвертості сказаного.

      Я пішла, і Львів був несподівано людним, що, втім, зовсім не заважало йому скидатися на затишну довоєнну Європу, не спотворену глобалізацією.

      ...котрий каже

      Не їдь до Львова — такого міста немає...

      Та як же немає?! Ось він, лежить під чобітком нечутий.

      Думалося, отак йдучи, про інші питання, за Андруховичем. Приміром, що і справді відбувається з готельними номерами після нас?

Зрозуміло, що згодом з'являється покоївка

з метою витерти кожен найменший слід

після нас, ніби нас не було.

І це їй вдається.

Зрозуміло й те, що пізніше

тут з'являються інші, інакші,

поселені.

Але що стається в час ПОМІЖ?

...У готельноу номері,

де так близько лежалось удвох,

так близько дихалося?

      А ще цікавіше з невисловлених питань: чи справді, обтерши долоню об траву, ми здатні обхитрити хіромантів, які щойно нагадали погибель у 47? Мабуть, здатні. Адже:

...насправді наше життя довге,

ніби пісня про Довбуша,

і смерть мусить сприйматися

ніби розв'язка,

давно очікувана через те, що стомлюєшся

співати

      А ще стомлюєшся йти. Іноді стомллюєшся писати. Стомлюєшся почасти думати, зокрема й про те, як би елегантно вийти з цієї вулиці, з цього вечора, з цього тексту, не забувши про предмет розмови — «Пісні для Мертвого півня», які не є піснями і зовсім не для «Мертвого півня»? Хіба що цитуванням:

А правда найсексапільніша коли гола.

Письменник має писати.

Художник має худнути.

Стрілець має стріляти.

Кінець має кінчати.

      Отже, це кінець.

      P.S. І все-таки, кого ж, крім родини Баранюків прибульці забрали в космос?