Іду здавати документи у візовий центр. Візові центри кількох країн Шенгенської зони розмістилися на восьмому поверсі торгово-розважального комплексу «Гулівер». Ліфти в цьому хмарочосі модерні, з прозорими кабінками. Ще ранок, і людей до них не пускають. Охоронці на першому поверсі зупиняють: рано. Візові центри відкриваються о 8.30. Багатьом із тих, хто прийшов, призначено зустріч саме на цю годину. Тому люди помітно нервують. «Як-то — не можна піднятися? А якщо я запізнюся? А якщо ліфт не підніме мене вчасно?» — хвилюється пані в зеленому капелюшку з валізою. «Отойдiтє за лiнiю, — незворушно відказує охоронець кожному, хто прямує до ліфта. — С 8.30. Не раньше!».
О пів на дев’яту охоронці дають «відмашку» і прибирають стрічку-загорожу. Натовп рішучих і схвильованих громадян із теками з документами кидається до ліфтів. Ліфтів кілька, та очевидно, що всім одночасно не піднятися. Я потрапляю «у другу хвилю». Зі мною в кабінку заходять пані в кашеміровому пальті кольору беж, чоловік, дружина і їхня семирічна донька та ще кілька чоловіків. Наш прозорий ліфт набирає швидкість, хутко долає поверхи і... «успішно» застряє на восьмому. Двері не відчиняються. Ясно, як білий день: потрапили в халепу.
«Що таке? Що сталося?» — переляканим голосом запитує мама дівчинки. — «Ліфт застряв», — меланхолійно відказує її чоловік. — «Що означає — застряв? Що ти таке кажеш? І ти такий спокійний? Що нам тепер робити?» — У голосі «мами сімейства» з’являються істеричні нотки. — «Натисніть кнопку виклику», — підказує один із чоловіків. «Ваша заявка прiнята. Ожидайтє!», — чемно відповідає робот. «А нас тут точно не більше десяти?» — кидає інший чоловік. Починається перерахунок. Ні, не більше. «Да лiфт би нє поєхал, єслi би больше дєсятi вошло, успокойтєсь», — каже хлопець iз планшетом у руках.
«Что, застрялi?» — по той бік ліфта до нас крізь прозорі двері зазирає прибиральниця зі шваброю. — Мастєра визивалi? А, ну ждiтє тогда». Тим часом інші кабінки вправно курсують вгору-вниз, відвідувачів до візових центрів дедалі прибуває... Хвилі нервозності в ліфті наростають.
«Чому до нас ніхто не підходить? Де всі? Де ці ремонтники? Коли нас звідси випустять? — причитає «мама сімейства». — Чому ми сіли в цей ліфт, Володю? Чому саме в цей? Це ти винен, що ми сіли в цей ліфт. Мені зараз буде погано. Ой... Мені вже нічим дихати. Пропустіть же мене, дайте стати біля дверей, там, мабуть, більше повітря...»
«Заспокойся, Миросю, — вмовляє її чоловік. — Усе владнається».
Жінка в кашеміровому пальтi посміхається мені змовницьки: «Як вам пригода?». Ми стоїмо з нею із самого краю кабінки — протилежного від дверей, і мені добре видно перший поверх, людей, які там курсують, наче мурашки. І вони так далеко, ті люди... Ох, цей нікчемний страх висоти, як він невчасно...
«Ваша заявка прiнята», — вже втретє на спробу потурбувати кнопку виклику повідомляє робот.
«Ну це ж неможливо! Чому ніхто не приходить? — майже плаче знервована жінка. — Я не маю чим дихати... Зараз упаду. Але куди? Що мені робити?»
«Слухайте, — каже їй «порядний пан», який стоїть поруч зі мною. — Я думав завжди, що я найбільший панікер, але на вашому фоні я взагалі — герой!»
«Здається, наш ліфт зламався», — вустами семирічної дівчинки «промовляє істина». Мене починає розбирати сміх. Розумію: це неправильно, і треба триматись. Бо не знати, як відреагує наша невгамовна сусідка.
«Навіть ліфтів не можуть нормальних зробити, — переходить вона на вереск. — Навіть ліфтів! Ідіотська країна! Ненави-и-иджу...» — «Так, ідіотська країна», — раптом підхоплює той, хто трохи-менший-панікер.
Усі мовчать. Бо що тут скажеш? Як мало потрібно людині, аби зануритися з головою у власну ненависть. І зробити винними всіх.
«Не хвилюйся так, мамо. Скоро наш ліфт відремонтують — і все буде добре», — каже дівчинка. Маленька хороша дівчинка...
«А якщо спробувати відчинити двері самим?» — кидає клич один із чоловіків. Пробують. Двері піддаються, однак видно, що кабінка не доїхала кілька десятків сантиметрів. Через «силоміць відчинені двері» чоловіки спершу випускають на волю панікерку, затим дівчинку, потім пропонують вибратися мені і пані в кашемірі. Ми з нею вже не стримуємо сміху. «Гарного дня!» — кажу їй на прощання. «Удачі й вам! А також справних ліфтів», — відповідає вона. «І поменше панікерів поруч», — додає хлопець із планшетом, несподівано перейшовши на українську.
На десятому Київському безпековому форумі, організованому фондом Арсенія Яценюка «Відкрий Україну», молодь поставила запитання різного характеру українському публіцисту, письменнику й журналісту Віталію Портникову. >>
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Відеоролики, які презентують в інформаційному просторі Сновську громаду Чернігівської області, досить видовищні й змістовні, тому можуть сміливо претендувати на статус професійних. >>
Згідно офіційної статистики ООН, щонайменше, 12,1 тисячі цивільних українців загинули від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ще понад 26,8 тисяч отримали поранення, втім реальні цифри можуть бути набагато більшими. >>
«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду...» — цей вірш знайомий кожному українцю змалечку, більшість вважає його народним, інші приписують його авторство Олені Пчілці — матері нашої славної Лесі Українки, а насправді його написав царський генерал Володимир Александров. >>
В справі про напад на військового у Дніпрі охоронець Миколи Тищенка визнав свою провину та погодився свідчити проти народного депутата. Тому суд звільнив Костянтина Цуберу від відбування покарання. >>
