Декомунізація: поставлено на паузу

Ідея добра, втілення погане

Спочатку трохи офіціозу. Закон України про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) режимів і заборона пропаганди їхньої символіки переслідує правомірну мету, але може зашкодити свободі вираження. Такого спільного висновку дійшли Венеціанська комісія та Бюро з демократичних інститутів і прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ/БДІПЛ) на пленарному засіданні Венеціанської комісії, йдеться у повідомленні на сайті Ради Європи.

На думку експертів з Венеціанської комісії і ОБСЄ, цей закон має дуже широку сферу застосування, що «може призвести до перешкоджання свободі вираження, до позбавлення можливості політичних партій брати участь у виборах, і вводить несправедливі покарання, які слід переглянути». Водночас у ході обговорення Венеціанська комісія привітала готовність представників України переглянути закон відповідно до запропонованих змін.

Учора, 21 грудня, мав з’явитися повний текст проміжного звіту Венеціанської комісії. Проте коли цей номер «УМ» готували до друку, ми ще були змушені послуговуватися його уривками. З них стало зрозуміло, що європейців бентежить, зокрема, термін «пропаганда» — Києву вказали на те, що його дефініція має бути більш чіткою, аби це визначення «стосувалося лише чогось більшого, аніж простого вираження думок чи ідей». Також у ВК та БДВПЛ звернули увагу на відмінність підходів до нацизму та комунізму в українському законі.

Інша тема зауважень — передбачені законом покарання. «Експерти зазначають, що закон містить суворі та непропорційні санкції... Кримінальна відповідальність повинна бути лише щодо дій, які становлять небезпеку для суспільства, — говорять у Венеціанській комісії. І додають: — Звичайна демонстрація забороненої символіки або використання назви не повинні призводити до ув’язнення порушника». Відтак міжнародні організації закликають Україну переглянути норми про кримінальне покарання.

Окреме зауваження стосується заборони політичних сил, які порушують Закон «Про засудження тоталітарних режимів». «Заборона таким партіям брати участь у виборах чи їх розпуск має бути останнім засобом впливу і застосовуватися лише у виключних випадках», — йдеться у висновку, схваленому у Венеції. Ще одна проблема — можливість кримінального переслідування журналістів і фактичного запровадження державної цензури, включно із закриттям ЗМІ, якщо буде вирішено, що вони долучені до «пропаганди».

А як у Європі?

Ймовірно, що до деяких зауважень нашим законотворцям дійсно варто дослухатися. Власне, українська сторона вже висловила готовність співпрацювати з експертами Венеціанської комісії. А тим часом цікаво дослідити європейський досвід декомунізації. Слід зазначити, що в цьому питанні наші партнери були більш обережними та поміркованими, аніж це здається нам. Річ у тім, що, позбуваючись фашистського минулого, Європа (зокрема західна) не бажала перегнути палицю в обмеженні комуністичної ідеології.

Переживши тяжку війну, німці побоювалися конфліктів у суспільстві, тому декомунізація Німеччини відбувалася досить «обережно». Колишніх співробітників спецслужб комуністичного режиму могли обирати в парламент, однак вони не мали права обіймати посади у виконавчій владі. Комуністичну партію не вилучили з партійної системи, вона і досі існує в ФРН. А німецькі ліві підтримують вимогу не розголошувати відомості щодо співпраці з комуністичним режимом кандидатів на виборні посади, хоча у суспільстві це й не підтримують.

Що стосується Східної Європи, то у 1991 році у Чехословаччині було прийнято закон, який забороняє протягом п’яти років обіймати керівні посади в державних структурах колишнім працівникам органів держбезпеки, міліції, а також партійним функціонерам районного рівня і вище. Після розпаду країни у Словаччині цей закон припинили виконувати, починаючи з 1994 року, а щодо Чехії, то там теж багато хто виступав проти його імплементації, у тому числі головний герой місцевої «оксамитової революції» президент Вацлав Гавел.

У Польщі люстрація відбулася не відразу. «Посткомуністичний» прем’єр-міністр Тадеуш Мазовецький в 1989 році заявив: «Під минулим ми підводимо жирну риску. Відповідати будемо тільки за те, що зробили, щоб витягнути Польщу з нинішньої кризи». Багато хто сприйняв це як обіцянку, що жодної люстрації не буде. Але у 1992 році Сейм усе ж прийняв закон про люстрацію, однак конституційний суд визнав його таким, що суперечить Основному закону. Новий закон на цю ж тему з’явився у 1996 році, але момент уже було втрачено.

Люстраційні закони були прийняті й в Угорщині (1991 рік, йшлося про скасування строку давності для політичних убивств у 1944—1990 рр.), а також у Болгарії (1992 рік, заборона секретарям Компартії і професорам марксизму-ленінізму займати керівні посади в навчальних закладах і в місцевих органах влади), але в обох випадках їх скасували конституційні суди. Власне, Чехія лишається фактично єдиним прикладом «декомунізації-люстрації».

Наша власна історія декомунізації

В Україні у 1990-х роках нічого подібного до вище описаних процесів не відбувалося. Хоча деякі кроки в напрямку прощання з тоталітарним режимом усе ж робили. Наприклад, у вересні 1991-го було ухвалене рішення передати всі документи КДБ до державних архівів, однак це рішення майже відразу було заблоковане. Тож до обласних архівів встигли надійти лише 1,5 мільйона справ. Ситуація з архівами так і не просунулася ні на йоту.

У 1996 році було створено Державний міжвідомчий архів у справах увічнення пам’яті жертв війни та репресованих, але ця інституція фактично не запрацювала, а державна програма «Реабілітовані історією» залишилася на папері. За десять років по тому, у 2006-му, було створено Український інститут національної пам’яті, де мав бути відкритий великий архів документів, проте і це наразі не втілено.

У 2009-му Президент Віктор Ющенко підписав указ щодо розсекречення усіх архівних документів тоталітарного періоду, але, як і слід було очікувати, його наступник Віктор Янукович заблокував цю ініціативу. Нарешті, у 2014-му, після Революції гідності, Інститут національної пам’яті отримав друге дихання і нові перспективи для розвитку, а в Україні були здійснені перші кроки до реальної декомунізації.