Тільки визнання меж стародавнього єврейського кладовища захистить історичну пам’ятку від забудови.
Архівні документи свідчать: на планах Умані від 1864-го та 1879 років, там, де пролягають сучаснi вулицi Пушкіна та Бєлінського, позначено кладовище. Проте в новітні часи межі цього стародавнього кладовища офіційно не визнано. Отже, є неможливим його легальне облаштування, утримання і відповідне збереження. «Згідно з українським законодавством про збереження культурної спадщини, охоронна зона створюється лише тоді, коли встановлено межі історичної території. І вже тоді можна довкола охоронної зони щось будувати, — пояснює директор представництва Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського союзу львів’янин Мейлах Шейхет. — Але щодо єврейського кладовища в Умані цього досі не зроблено. Щороку, коли хасиди готуються до прощі, влада роздає комусь ділянки цвинтаря під забудову. Починається будівництво, віднаходяться останки людей — і починаються скандали по всьому свiту: «Українці забудовують єврейське кладовище!». А винна насправді влада, яка дозволяє самовільне хаотичне будівництво».
2004 року земельну ділянку площею 0,4698 гектара по вулиці Белінського, 1, де розташована могила цадика (святого праведника) Рабі Нахмана, віднесено до земель історико-культурного призначення. Однак, відповідно до законодавства України, віднести до земель історико-культурного призначення і охороняти мали б усю територію кладовища, яка, згідно з картою, складеною за результатами наукового дослідження, є вп’ятеро більшою — 2,3 гектара. У науково-пошукових роботах для відтворення меж кладовища використовували: план геодезичної зйомки території станом на 2011 рік, архівний німецький аерознімок 1944 року з Національного архіву США; космічний знімок 2012 року, отриманий з комерційного супутника GeoEye-1.
Відомо, що в часи радянської влади було забудовано до 11 відсотків території кладовища. А за 24 роки незалежності місцеві управлінці — ті ж колишні комуністичні й комсомольські активісти, обходячи назагал добрі українські закони, забудували вже близько 70 відсотків історичної території уманського єврейського кладовища! Неподалік могили цадика зведено два дев’ятиповерхові будинки. «Ці багатоповерхівки, звісно, вже стоятимуть — але треба убезпечити кладовище від подальших можливих забудов», — зазначає Мейлах Шейхет.
«Незважаючи на те, що території поховань в Україні заборонено віддавати в оренду, приватизовувати, використовувати під забудову, попередня влада міста віддавала землю з могилами під забудову, — розповідає Мейлах Шейхет. — До того ж після розпорядження Президента про створення Центру брацлавських хасидів 1994 року, Уманська міськрада видала два розпорядження, якими дуже обмежила права людей, які живуть навколо. Заборонила прописку, переконувала, що їхні будинки будуть зносити. Люди постійно живуть як на вулкані — вони не знають, що їх завтра чекає».
Є генеральний план забудови Умані, але витягу з нього єврейській громаді не дають. Надали план лише Історико-культурного центру брацлавських хасидів, збудованого, до речі, на похованнях. З обох боків — і паломників, і уманської влади — помітне нерозуміння: що робити далі. Влада мала б усе з’ясувати і правильно розпоряджатися територією. А це можливо тільки після створення проекту землеустрою цієї території, яким буде офіційно визнано межі кладовища. Оцього єврейська громада і домагається — щоб суд дав право створити такий проект.
На рівні Верховної Ради чи уряду це дражливе питання, вірогідно, не обговорюють. Мінкультури повертає листи-звернення до Черкаської обласної держадміністрації. «Черкаській ОДА ми ще 2013 року надали всю документацію про визнання меж — і там до цього часу, упродовж двох років, нічого не зробили, — дивується пан Мейлах. — Бо цього не хотіла попередня адміністрація міста Умань. Судова справа тягнеться вже 9 років. І щоразу вони вимушені вигадувати, як по-іншому нам відмовити».
Мейлах Шейхет понад 40 разів був в Умані в ході цієї судової справи, бо бачить у ній великий прорив для порозуміння народів у майбутньому. «Рабі Нахман був рабином для бідних, знедолених. Він дав схему псалмів, які кожен може прочитати в час свята Рош га-Шана (єврейського Нового року) і отримати духовне зцілення, — каже пан Мейлах. — Упродовж віків було порозуміння між українцями та євреями. Воно порушувалося лихоліттями від третіх сил, а не від безпосереднього протистояння між українцями та євреями. У радянському і нацистському тоталітарних середовищах нам нав’язували протилежне. Тепер це питання треба докорінно переглянути».
Відомий історик Віталій Нахманович нагадує, що Рабі Нахман заповів, щоб його поховали в Умані, бо там на єврейському кладовищі було зарито людей, убитих під час гайдамацького повстання — без належного оспівування та молитов. Душі людей, які загинули в такий спосіб і так були поховані, не можуть нормальним чином потрапити на небо. І Рабі Нахман, великий праведник, людина видатної духовної сили, вважав, що коли його поховають серед жертв уманської різанини, то його душа пiсля смерті зможе допомогти загиблим піднятися на небо.
До речі, історикам давно відомо, що не українці були ініціаторами цього протистояння, як твердила російсько-радянська пропаганда. Так само, як сьогоднішня гібридна війна на Донбасі, гайдамацьке повстання було наслідком підбурювання з боку уряду Катерини II, який підкилимно фінансував та політично підтримував повстанців. Українці вчергове були використані у конфлікті між царською Росією та Польщею, якій на той час належала Умань. А заручниками у тих лабетах стали, зокрема, євреї. Пан Мейлах зазначає, що євреї підтримали Майдан. І ці порухи до взаєморозуміння без «посередників» треба розвивати.
Але замість цього уманська адміністрація постійно щороку підживлює конфлікти. Вірогідно, має з того зиск...
2009 року вперше громадськість та журналісти відверто заявили про тіньове збагачення місцевої влади на «хасидському питанні» і пов’язану з цим стимуляцію ворожнечі між місцевими мешканцями та паломниками-хасидами. Кожного року Міжнародний благодійний фонд іменi рабі Нахмана сплачував чималі кошти міським службам: водоканалу, комунальникам, податковій, санепідемстанції, пожежникам. Але ні громада, ні журналісти про це не знали. Тим часом уманці, в яких щорік наростало роздратування в дні паломництв (сміття повно, ДАІ перекриває вулиці та тероризує місцевих водіїв, і взагалі в місті ніби «надзвичайний стан») були готові збунтуватися проти хасидів. Якось скандал розгорівся через «жовту лінію» в одному з житлових кварталів, описану в пресі з подачі місцевої влади як «межу, за якою — їхній Ізраїль, і уманцям туди вже заходити не можна». Утім з’ясувалося, що то хасиди встановили за архівними документами й позначили межі старого єврейського кладовища.
Утім 2009-го всюдисуща криза не дозволила хасидам заплатити за все, що від них «вимагалося». І інформація про щорічні побори, від яких власне містові немає ніякої користі, вийшла назовні.
Віталій Нахманович, історик:
«Це питання не лише Умані — це проблема посткомуністичного ставлення до кладовищ. Якщо кладовище достатньо нове, туди рідні ще ходять — то його зазвичай не зачіпають. А якщо рідних немає, ніхто не доглядає, то знаходяться чиновники, які за хабар дають під забудову цю муніципальну землю. Кладовище — це нічийна земля, з погляду цих пострадянських чиновників, для них вона не має ніякого значення. З єврейськими кладовищами проблема ще гостріша — через Голокост, потім еміграцію нема кому доглядати за ними. Хоча багато і християнських кладовищ знищено навіть у Києві — Кирилівське, старе Братське, Звіринецьке. Треба принципово відходити від радянської практики, що була наслідком комуністичного світогляду — заперечення душі як окремої сутності та її потойбічного існування, зв’язку душі з місцем поховання померлої людини. Адже кладовище для комуніста — це самі лише «старі кістки», які можна спокійно знищити».
4 березня 1994 р. укладено міжурядову угоду між урядами України та Сполучених Штатів Америки «Про охорону та збереження культурної спадщини». Кладовища визначено об’єктами культурної спадщини, які підлягають збереженню та охороні. Україна та США взяли на себе зобов’язання щодо виконання умов даної угоди.
7 червня 1994 р. указом Президента України створено Історико-культурний центр на місці поховання духовного лідера брацлавських хасидів цадика Нахмана.
14 липня 1994 р. Уманський міськвиконком ухвалив рішення «Про заходи на виконання Указу Президента України про створення Історико-культурного центру в м. Умань».
7 лютого 1995 р. рішенням Черкаського облвиконкому могила цадика Нахмана в Умані внесена до Реєстру пам’яток історії та культури, які перебувають під охороною держави (реєстраційний номер 3940).
20 липня 1998 р. розпорядження Кабінету Міністрів України зобов’язує органи місцевого самоврядування та державної влади взяти на облік місця, де залишилися сліди давніх поховань, організувати їх обстеження та вивчення; провести роботу з вивчення стану закритих кладовищ, у тому числі кладовищ національних меншин; продовжувати здійснювати заходи щодо облаштування цих місць, їх утримання та збереження; не допускати будівельних робіт у місцях, де залишилися сліди давніх поховань та на території закритих кладовищ.
26 липня 2001 р. постановою Кабміну затверджено список історичних населених місць України, до якого внесено місто Умань — «з метою захисту традиційного характеру середовища».
На десятому Київському безпековому форумі, організованому фондом Арсенія Яценюка «Відкрий Україну», молодь поставила запитання різного характеру українському публіцисту, письменнику й журналісту Віталію Портникову. >>
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Відеоролики, які презентують в інформаційному просторі Сновську громаду Чернігівської області, досить видовищні й змістовні, тому можуть сміливо претендувати на статус професійних. >>
Згідно офіційної статистики ООН, щонайменше, 12,1 тисячі цивільних українців загинули від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ще понад 26,8 тисяч отримали поранення, втім реальні цифри можуть бути набагато більшими. >>
«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду...» — цей вірш знайомий кожному українцю змалечку, більшість вважає його народним, інші приписують його авторство Олені Пчілці — матері нашої славної Лесі Українки, а насправді його написав царський генерал Володимир Александров. >>
В справі про напад на військового у Дніпрі охоронець Миколи Тищенка визнав свою провину та погодився свідчити проти народного депутата. Тому суд звільнив Костянтина Цуберу від відбування покарання. >>
