Ті, що рахують голоси

Остання новина, пов’язана з головою ЦВК Михайлом Охендовським, стосується збільшення йому службового окладу. Так вирішив Кабмін, котрий постановив: зарплата очільника ЦВК, яким наразі є скандальний Михайло Охендовський, зросте на чверть. Загалом збільшення виплат на 25% стосуватиметься також секретаря та членів ЦВК, тож ідеться не тільки про Охендовського, котрий, до речі, у фінансовій декларації за 2014 рік вказав досить скромний дохід у 288 тисяч 248 гривень. Однак згадування імені цієї вельми неоднозначної персони спровокувало обурення тих, хто категорично наполягає: Охендовський має піти у відставку. І тому, що його нинішня каденція триває з 2007 року; і тому, що обирався він за квотою Партії регіонів, тож за ним давно вже «плаче» люстрація; і тому, що його роль, приміром, у президентських виборах 2004 року є, скажімо так, не дуже симпатичною. Словом, хоч як крути, а Охендовському давно пора залишити свою посаду — із причин як формальних, так і моральних. Однак перш ніж більш детально зупинитися на цьому питанні, «УМ» пропонує згадати процес становлення Центрвиборчкому та тих, хто в різні часи керував цією інституцією.

Глави ЦВК. Парад-але

Слід зазначити, що Центральна виборча комісія — вельми цікава структура. Формально вона існує з 1997 року — засновано ЦВК було після прийняття першої української Конституції, в якій принципам діяльності ЦВК відведено окремий розділ. Хоча зрозуміло, що й до 1997-го Центрвиборчком функціонував також, позаяк у країні проходили і президентські, і парламентські, і місцеві вибори. Наразі мало хто пам’ятає імена перших голів ЦВК. Нам вони відомі.

З 1991-го до 1993-го керівником Центрвиборчкому був Олександр Лавринович. Точніше, його посада йменувалася «в.о. голови». Юрист Лавринович став членом ЦВК ще за радянської влади — у 1990-му, і перебував у складі цієї інституції до 1994 року. Відтак був заступником голови, пізніше — виконувачем обов’язків.

З 1993-го до 1997-го Комісію було довірено Івану Ємцю. Про другого голову ЦВК відомо небагато. Юрист. У 60-70-ті працював прокурором, у 1990-му став заступником міністра юстиції УРСР. У крісло голови ЦВК у 1993-му прийшов iз посади заступника міністра Кабінету Міністрів. Свій повний (семирічний) термін Ємець у Центрвиборчкомі не добув — протриматись сім років біля керма Комісії вдалося поки що лише одній людині — Михайлу Рябцю. Отож, про Рябця.

Рябець керував ЦВК з 1997-го до 2004 року. Починав Михайло Рябець трудовий шлях як колгоспник, але згодом отримав вищу — юридичну — освіту. Вона й стала його перепусткою у кар’єру більш перспективну, ніж та, котру міг запропонувати колгосп імені Леніна села Пилипець, що на Закарпатті. Певний час Рябець працював у юридичному відділі Закарпатської облдержадміністрації, а у 1994-му був обраний народним депутатом. Каденцію в Раді ІІ скликання він до кінця не добув — позаяк був обраний членом і головою ЦВК.

На долю Рябця випало проведення президентських (1999 р.) та парламентських (1998, 2002 рр.) виборів. То був час, коли на персону голови ЦВК почали звертати більшу увагу, ніж доти. Чим запам’ятався Рябець? Пам’ять про нього неоднозначна. Хтось вважає його «правління» «золотим віком» ЦВК, хтось мусує чутки про значний хабар, буцімто даний Рябцю за проведення в 1994-му до парламенту СДПУ(о).

У часи Кучми Рябець видавався доволі поміркованою персоною. Зручною для тих, у чиїх руках була справжня влада. Так це було чи не так — великого значення зараз уже немає. Цікаво, що майже забутий пресою Михайло Рябець у нечисленних інтерв’ю періоду Януковича демонстрував фронду щодо Партії регіонів, звинувачуючи її у фальсифікації виборів.

Наступним після Рябця головою ЦВК був Сергій Ківалов, нагороджений у 2013 році медаллю Пушкіна. Його (а також екс-нардепа від ПР Вадима Колесніченка) нагороджував не абихто, а сам Путін — за прийнятий з їхньої ініціативи мовний закон.

Повертаючись до Центрвиборчкому, слід відзначити, що його Ківалов очолював близько 10 місяців — із лютого до грудня 2004-го. «Правління» Ківалова розпочалося мукачівським «бєспрєдєлом», а апогею досягло після другого туру президентських виборів. Як виганяли Ківалова з ЦВК — розказувати, мабуть, зайве. 5 грудня 2004 року його було звільнено, як стверджувалось тоді, за фальсифікацію результатів виборів.

А 8 грудня Верховна Рада в пакеті з політичною реформою затвердила й оновлений склад ЦВК. Поставлена на голосування кандидатура Ківалова набрала лише 129 голосів. Не пройшов і Валерій Бондик, якого вважали найближчим соратником Ківалова, а також Олена Лукаш, що представляла у 2004-му інтереси Віктора Януковича у Верховному Суді.

З невеликою охотою тодішня опозиція дала голоси й теперішньому голові ЦВК Михайлу Охендовському. Він отримав лише 230 натискань на кнопку «за», тоді як деякі інші цевекісти «помаранчевого призову» дістали понад 300 голосів. Після того як коротка, але скандальна ера Ківалова пішла у минуле, Центрвиборчком дістався Ярославу Давидовичу.

Ярослав Давидович керував ЦВК два з половиною роки — з грудня 2004-го до травеня 2007-го. Тихий і дещо меланхолійний Давидович пішов у відставку у 59-річному віці. Він провів парламентські вибори 2006-го, але не дочекався проведення позачергових виборів ВР у 2007 році.

Ім’я Давидовича несподівано спливло у новинах про «велику політику» у 2012-му, коли з’ясувалося, що екс-голова ЦВК балотується по одному з мажоритарних округів від партії «Україна — вперед!». Вибори Давидович програв, а головою ЦВК у 2007-му став Володимир Шаповал.

Шаповал — передостанній голова ЦВК. Провів на посаді понад шість років, зовсім трохи не дотягнувши до непобитого рекорду Рябця. Призначення і перші роки Шаповала на посаді були непростими. До ЦВК він пройшов за квотою опозиції (коаліцією тоді вважалася спілка ПР, СПУ та КПУ), а, очоливши Комісію, чув немало нарікань у підіграванні певній (проющенківській) стороні.

Причому на горіхи Шаповалу діставалось як від «широкої коаліції», так і від Блоку Тимошенко (але претензії БЮТ мали місце пізніше, коли від Шаповала очікували, що той втрутиться у 2008-му в ситуацію в Київраді і допоможе провести в депутати резервних кандидатів від БЮТ — замість тих, кого ця фракція виключила). Шаповал, котрий вважався людиною Ющенка, пересидів свого політичного «патрона» на три роки.

Його звільнення під час останнього пленарного тижня ІІ сесії Ради VII скликання не минуло без ексцесів. «Батьківщина» — тепер уже в особі Яценюка — пробачила Шаповалу колишню нелояльність і вимагала не голосувати за його відставку, позаяк сам Шаповал заяву про звільнення буцімто не писав. Депутати від опозиції навіть мляво поштовхались біля трибуни, але голосування таки відбулося.

Шаповал пішов у відставку, а на вакантне місце було обрано Олександра Копиленка. За кілька днів по тому ЦВК провела нараду, на якій обрала своїм керманичем Михайла Охендовського. 40-річний Охендовський у 2007 році був перепризначений членом ЦВК за квотою Партії регіонів. 6 липня 2013-го його було обрано головою ЦВК.

Що закидають Охендовському?

Призначення у 2013-му главою Центрвиборчкому Михайла Охендовського сплутало карти прогнозистів, які вважали, що очільником ЦВК стане його новий член Олександр Копиленко.

Що ж до Михайла Охендовського, то він «знаменитий» передусім тим, що в 2004-му році проголосував за протокол, котрим він та деякі його колеги визнали Президентом України Віктора Януковича.

Як уже було сказано, наприкінці грудня 2004 року, коли Рада проводила ротацію членів ЦВК, Охендовський дивом утримався на своєму місці. Але при цьому благополучно досидів до 2007-го, коли його перебування в Центрвиборчкомі пролонгували ще раз.

Окрім подій, що передували Помаранчевій революції, ще одна претензія, яку висувають Охендовському, — це вибори 2012 року, котрі вважають значною мірою сфальсифікованими й такими, що дозволили тодішньому Президенту Януковичу отримати слухняний та керований парламент. Звісно, за результат тих виборів відповідальність несе не один Охендовський, хоча у той час він вкотре підтвердив свою репутацію «людини Януковича».

Втім, хоч як дивно, це не завадило йому згодом перекваліфікуватися на «людину Порошенка». Чинний глава держави минулоріч нагородив Охендовського орденом «Ярослава Мудрого», що викликало загальне обурення. Особливо злі язики стверджували, що це — плата за проведення президентських виборів в один тур.

Таке твердження не є справедливим, позаяк рейтинг Петра Порошенка навесні 2014 року був дійсно дуже високим і дозволив йому виграти вибори, однак сумнівам у чесності цих виборів Президент мусить бути зобов’язаним власній нерозбірливості.

Окремий сюжет, пов’язаний з головою ЦВК, — це його розкішна нерухомість. «Особистий палац» Охендовського активісти знайшли під Києвом — поруч із маєтками Віктора Медведчука та Ігоря Суркіса. Зрозуміло, що дохід у 288 тисяч гривень, задекларований Охендовським, ледь покриє всі видатки, потрібні лише для утримання такого «палацу» і аж ніяк не для його придбання.

Враховуючи все сказане, відставка для Михайла Охендовського є найменш болісним завершенням його «блискучої» кар’єри. Втім слід зазначити, що термін повноважень добіг кінця у всього складу ЦВК. Як слушно зауважила заступниця голови Верховної Ради Оксана Сироїд, нелегітимність Центрвиборчкому ставить під сумнів будь-які ухвалені ним рішення. Адже склад ЦВК «діє вже по завершенні строку своїх повноважень», — говорить Сироїд.

«Якщо це можна було виправдати під час президентських та парламентських виборів, оскільки не було тих органів, які б могли змінити склад Центральної виборчої комісії, то зараз ця ситуація не виправдана», — додає Оксана Сироїд. І підкреслює: ЦВК слід було відправити на ротацію ще перед місцевими виборами. Інакше складається враження, що декому «й далі вигідно мати слухняних осіб на посадах у Центральній виборчій комісії, щоб захистити свої результати».

Невдовзі після місцевих виборів спікер ВР Володимир Гройсман говорив про те, що парламентські фракції мають внести свої пропозиції щодо оновлення Центральної виборчої комісії. І що питання про звільнення голови ЦВК Михайла Охендовського буде остаточно вирішене у першій-другій декаді грудня. Перша декада грудня вже минула, друга — минає просто зараз. Депутати не ухвалили бюджету і вкрай необхідну для України податкову реформу. Зрозуміло, що до відставки Охендовського їхні руки знову «не дійдуть». А може, вся справа в тому, що рацію має Оксана Сироїд, і «декому» дуже вигідна консервація існуючого статус кво?..