Жіночі обличчя Майдану

Майданівці заспокоювали рідних вигадками: «Я в лазні»

Анна Волохова,

23 роки, лікар-інтерн екстреної медичної допомоги:

— Уперше я приїхала в Михайлівський собор після розгону студентського Майдану. Спочатку розносила їжу постраждалим, сортувала принесені активістами медикаменти. Коли з’явилася інформація, що на віче 1 грудня можливі зіткнення, разом з іншими медиками-волонтерами створили мобільні групи. Купили білі футболки і червоною фарбою намалювали на них хрести, щоб у разі потреби допомогти постраждалим.

Коли біля адміністрації Президента побачили «беркутівців» iз ланцюгами, стало зрозуміло: вони прийшли не прапором помахати. У дворику на Банковій ми розгорнули медпункт. Спочатку були газові атаки і люди прибігали промити очі, але згодом нам почали приносити поранених з осколками від світло-шумових гранат. Людей залишали прямо на ґанку під’їзду... Пізніше почалася зачистка. Один iз мешканців будинку відкрив нам під’їзд, ми забігли і вже там допомагали пораненим. Я пам’ятаю, як усі сховалися у приміщенні, а я збираю перекис водню — на вулиці його купа, а всередині немає... Там були і чоловіки, і жінки, і літні люди, і зовсім молоді... Багато активістів потребували професійної медичної допомоги, але боялися йти у «швидку», щоб потім не потрапити у міліцію. Саме тут я познайомилася з загоном швидкого реагування Червоного Хреста і стала його учасником.

16 січня прийняли ці огидні диктаторські закони. На Водохреще призначили чергове віче і на Майдані стояла напруга. Ми розгорнули медпункт на розі Паркової алеї. Згодом почали палити перші автобуси, пускати газ, феєрверки, кидати коктейлі Молотова та світло-шумові гранати. Знову спочатку люди приходили промити очі, але потім — приносили поранених. Ми поїли людей молоком, водою з лимоном, бо не знали, якої природи газ. Поруч iз нами на Грушевського стояв хлопець iз трубою у руках. Він раптом почав грати Гімн України, а потім «Лєнта за лєнтою». Гімн звучав так жалібно-жалібно, а на цьому тлі — вибухи гранат, феєрверки, ніч. А під ногами у нас — кров iз молоком...

Після смерті Сергія Нігояна ми чергували на Грушевського, де у ті дні розгорталися події. Наш медпункт розбомбили і ми просто стояли на східцях Парламентської бібліотеки. Тоді було дуже холодно і всі наші рідкі медикаменти позамерзали. Ми постукали в бібліотеку і попросили поставити їх відігріти. Тоді ж ми організували там медпункт, куди підходили хірурги та медсестри. Наші хлопці витягали поранених з-під куль, а дівчата у приміщенні обробляли рани. Був один чоловік iз черепно-мозковою травмою, якому перебинтовують голову, а він у цей момент розмовляє по телефону й каже: «Ми з друзями зараз у лазні. Що? Майдан? Який Майдан? Навіщо він мені треба?». І таких, як він, було багато. Багато брехали, що б хоч якось заспокоїти рідних.

18 лютого ми розгорнули свій медпункт у скляній будочці на розі Інститутської-Шовковичної. Нам приносили майданівців iз черепно-мозковими травмами, осколками... Буквально через хвилину приносять пораненого «беркутівця». І вони лежать поруч, у них травми однакові, ми їх однаково бинтуємо... Однакові люди, але одні борються за своє щастя, а інші захищають чуже. Потім нашу будку зруйнували і ми допомагали пораненим то у дворах, то на лавочках. Коли «Беркут» почав ходити по дворах і усе скрізь зачищати, ми ховалися у під’їздах, звідки вночі автомайданівці вивозили поранених.

20 лютого зранку мені зателефонував друг-сотник і покликав на Майдан, мовляв, можлива зачистка. На вулиці атмосфера була військова, але найстрашніше відбувалося в готелі «Україна». Зранку там було всього кілька волонтерів, трохи медикаментів і жодних хірургів. Натомість було багато людей із вогнестрілами: ноги, голова, руки, грудна клітка, відірвані пальці, все що завгодно. Там панував хаос, бо потрібні були вже не бинти і перекис, а фізіологічні розчини, системи, адреналін. Пізніше з’явилися лікарі, шість операційних столів, штативи для крапельниць та необхідні медикаменти. В одному місці лежало 12 мертвих тіл iз листочками, на них були написані імена, вік, місце проживання. Було важко, але вже не так, як зранку, коли не знала куди себе подіти — тоді лише хотілося забитися в куток і зникнути з цього хаосу. Коли живі люди лежать поруч із мертвими — ти хочеш тільки виконати свою роботу правильно, щоб білих простирадл не стало більше.

«Ми просто хотіли захистити дітей»

Наталя Щербина,

психотерапевт, тренер соціально-психологічного тренінгу:

— Як не прикро, на Майдані не було прошарку соціальних працівників, жодні державні соціальні служби не стали до роботи офіційно, люди просто боялися відкрито підтримувати незрозумілі для них події. Тому, по суті, психологи замінили собою соціальних працівників, бо хтось же мав допомагати тим, кому було зле.

Мою увагу до того, що відбувалося, привернуло побиття студентів 29 листопада. Вже за кілька днів з’явилася підозра, що ця подія буза запланована та відрежисована. Спочатку мене охопив реальний жах, «картинка» в телевізорі і сам факт події вразили надзвичайно, бо ж били дітей віку моєї доньки. Я дивилась на це і нічого не могла вдіяти. Це жахливе відчуття образи й відрази не давало залишатися осторонь, власна безпорадність жахала і вимагала якоїсь дії. Пам’ятатиму цей день довіку...

Згодом iз кількома жінками ми почали збирати гроші, щоб купити хоч якусь захисну амуніцію для дітей, які не йшли звідти. Нас усього було жінок десять: до того ніхто нікого раніше не знав, знаходили одна одну за рекомендаціями чи по телефону. Ми не були ні за Європу, ні за Росію, ми просто вважали за потрібне захистити дітей. Наша ініціативна жіноча група досконало вивчила, які потрібні шоломи. Ми відмовилися від «популярних» на Майдані помаранчевих касок, які, як нам пояснили, були зовсім ненадійні. Придбали шоломи для сноуборду, вони мали захистити голови від ударів гумовими кийками, проте і вони були недостатньо надійними. Недостатньо надійними, щоб захистити від усього на світі. Але ж таки краще так, ніж зовсім без шолома.

Пізніше я приєдналася до волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS». Спілкувалася з людьми, які телефонували на гарячу лінію у стані розпачу. Моє завдання було слухати і заспокоювати. Спілкування могло тривати і по сорок хвилин, бо людина на тому кінці дроту мала отримати увагу, якої потребувала. Я відчувала: роблю щось вартісне. Яка була найтяжча розмова для мене? Знаєте, коли зателефонувала жінка і з криком та плачем почала вимагати повернути їй Віктора Федоровича Януковича, Президента, якого вона обирала. Вона була вдячна своєму Президенту за гроші, які їй були нараховані за народження її третьої дитини, за своє життя, яке стало кращим. Янукович не був моїм Президентом, проте я не мала її агітувати, я мала почути ту жінку, зрозуміти та заспокоїти.

Коли читаєш у «Фейсбуці» о першій годині ночі численні заклики на кшталт «Києве, вставай, нам потрібні водонепроникні плащі!», відчуваєш, як у тобі зростає ненависть до людей, які це пишуть. Де о першій годині ночі я зможу дістати спецплащі? Як спецплащ захистить від водомета? Ти розумієш, що йде накручування істерики, відчуваєш знову ту саму безпорадність і ще втому і злість, відчуваєш, що тобою маніпулюють, і вимикаєш комп’ютер. Але за півгодини вмикаєш його знов, бо маєш «контролювати ситуацію», маєш знати про все, що діється навколо. І вибору немає. Як можна було кричати «Києве, вставай!», коли на Майдані вже працювали снайпери? Чому про це не сказали відкрито і не попросили людей піти з площі? Чому від снайперської кулі не загинув жоден депутат? Я не мала відповіді на ці запитання, але я відчувала, що мене зраджують.

Я хочу, щоб усі ті хлопці й дівчата, які йшли на Майдан за покликом серця, справді романтики, змогли на всі ці події подивитися так, як на них дивлюся я. І, можливо, тоді вони знайдуть інший спосіб (не через смерть свою чи близьких, ворогів та супротивників), як прибрати владу, що не виконує своїх повноважень.

«Брат у будівельній касці постійно рвався уперед»

Оксана Череднiченко,

37 років, держслужбовець:

— Коли Янукович не підписав Угоду про асоціацію з ЄС, я не вийшла на Майдан, хоча відчуття обману, зради й огиди мене переповнювало. Події ж 30 листопада привели до тями, і не вийти наступного дня на площу я вже не могла. Ще в 2004-му усвідомила, що людина без любові до своєї Батьківщини марно існує. Розуміння цього прийшло, в першу чергу, завдяки моєму батькові. Патріот, націоналіст (не боявся цього слова ще в совєтські часи). Він стояв би на Майдані одним iз перших, тому і я повинна була там бути в пам’ять про нього.

Стояти на Майдані без діла мені не хотілось. Через інтернет я дізналась про автопробіг до Межигір’я і вирішила приєднатися. Вмовила кума, на майдані взяла ще трьох пасажирів і поїхала у колоні. Окрім злості на ментів, «беркутів», там відчула роздратування від присутності «трійці», вони там були зайві, й досі зайві. Через певнi обставини не могла покинути роботу, тому в акціях Автомайдану, які вони проводили вдень, участі не брала.

Першим поштовхом вийти на «нічний» Майдан стали події 10-11 січня біля Києво-Святошинського райсуду і як наслідок — блокування «беркутні» під Святошинським райвідділом міліції. Було боязко, але ж люди просили про допомогу, закликали підтримати, тому я поїхала разом із кумом. Якби не він, то не знаю, чи й ціла б залишилась тоді, бо постійно поривалася у бійку, а він втримував мене силоміць.

Одним з найстрашніших моментів Майдану стали події 19 січня на Грушевського. Саме тоді я вперше злякалася по-справжньому, але боялась не за себе — за брата. До цього дня він був осторонь подій, позначилося розчарування після Помаранчевої революції. Після перших сутичок сказав, що йде на Грушевського, а його самого я не могла пустити. Страх. Вибухи. Газ. Остерігаєшся кулі, але усвідомлюєш, що беззахисний. Брат iз биткою і в будівельній касці постійно рвався уперед (наївні, тоді сподівались , що це хоч якийсь захист). Потім було ще гірше. Брат постійно на Майдані (тільки зрідка до дружини й маленького синочка прибігає) , тому я була з ним. Разом їздили на дачу по соління, арматуру, щити; разом ночами збирали шини по СТО та «ловили» тітушню ночами.

У перших числах лютого почались підпали машин, і випадково натрапила на оголошення жителів Оболоні, які організували Громадську варту району для патрулювання в нічний час. Оскільки фізично я слабша за чоловіків і прислужитись в якості «грубої» сили не могла, то легко надала своє авто і послуги водія. Так і познайомилась з неймовірними людьми. На жаль, не всі виявились гідними: довелось зіткнутись зі зрадою і всередині нашої організації. У той період було важко фізично: вдень робота, ввечері Майдан, вночі патрулювання. Із часом від Автомайдану відійшла частина активістів, які назвали себе «Автодозор». От саме з ними ми «зіткнулися» під час патрулювання й надалі тісно співпрацювали не тільки по Оболоні, а й загалом по Майдану й у час війни, що триває на сході України.

Будівля, де я працюю, розташована неподалік Маріїнського парку. Коли 18 лютого почалися сутички, нам було чути постріли, вибухи, видно дим, людей, що тікали звідти, і «швидкі», що їхали в той бік. Дзвінок брату: «Ти де?». Відповідь: «Я в Маріїнському. Не можу говорити. Потім наберу». Набрав за кілька годин і попросив передати мамі, що живий...Оце очікування й запам’яталось найбільше. На щастя, ми дочекались, а багато сімей мають тепер лише спогади і своїх Героїв Небесної сотні.