Шеймас Гіні:

Відразу обумовлюся, що аз грішний полюбив ірландців ще з часу мого пілігримства у Нью-Йорку, де працював із ними і навіть про одного, який став моїм другом, написав новелу «Патрик». Пізніше відвідав Ірландію, Дублін, де знайшов собі ще одного творчого побратима — поета і барда Тома Мура, який написав статтю під назвою The Temptation of Accessibility: Ihor Pavlyuk, Poetry, and Language as a Post-Imperial Statement («Спокуса доступності: Ігор Павлюк, поезія і мова як постімперська заява»), прилітав до мене в гості в Україну.

Тому дуже добре відчуваю ірландського англомовного поета Шеймаса Джастіна Гіні, з яким у нас, до речі, зав’язувалося листування і з яким особисто хотів познайомити мене нобелівський лавреат Мо Янь.

Не судилося...

Католик та ірландський націоналіст у найгуманнішому розумінні цього слова (тобто патріот) Шеймас Гіні (Seamus Heaney), який народився 13 квітня 1939 року, одержав Нобелівську премію у 1995 році «за твори ліричної краси й етичної глибини, що підносять щоденні дива та оживляють минуле».

Його віршотворчість та життєтворчість органічно, динамічно врівноважені, взаємопроникливі, мов дві зелені ниточки національного візерунку на древньоірландській сорочці його протопредка — недаремно таким популярним серед читачів став «Беовульф», англосаксонський середньовічний епос, перекладений Гіні.

Поет був найстаршим сином у дев’ятидітній фермерській сім’ї, яка жила в Північній Ірландії. Дуже хочеться поуявляти дитяче життя поета серед органічної природи у сільській праці, адже саме враження, які будь-яка людина вловила до свого п’ятирічного віку, стають основою її душевного раю аж до смерті. Особливо — якщо це ранній світ (з його казками, запахами, доторками, звуками) майбутнього Поета.

Завдяки природним здібностям та стипендіальній підтримці Гіні навчався в Сент Колемз Коледжі в Деррі та в університеті Квінс у Белфасті, який закінчив із відзнакою 1961-го. Коли по тому працював учителем англійської мови в середній школі, її директор — письменник Майкл МакЛаверті — познайомив його з творчістю Патріка Кавана, яка заманливо вплинула на нього. Тоді уперше надруковані поезії Гіні, в яких органічно поєднував ірландську та британську поетичні традиції, оживлював давні легенди і міфи, метафорично олюднював природу, оприроднював сучасну людину. Це помітили в англомовному поетичному світі.

Далі працював лектором в Інституті імені святого Джозефа, в лондонських та белфастських газетах, увійшов до кола ірландських поетів.

Влітку 1965-го Гіні поєднав свою долю зі шкільною вчителькою і письменницею Марі Девлін (яка пізніше опублікувала збірку ірландських міфів та легенд «Понад дев’ять хвиль»). Наступного року він — викладач Белфастського університету, запрошений професор в Університеті Берклі, викладач Королівського коледжу.

Його перша помітна книга віршів «Смерть натураліста» (1966) — ностальґійно опоетизоване дитинство в ірландській глибинці, де ліричний герой і сам автор — як сіамські близнюки, які вивчають одне одного, борються один із одним, до крові обіймають один одного, бо в них спільне серце, спільна батьківщина, спільний космос, минуле й майбутнє.

1972-го Шеймас Гіні перебрався до столиці Ірландії — Дубліна, де й мешкав до свого відходу, потверджуючи своєю біографією істину, що справжній поет народжується у провінції, а помирає у столиці. Спочатку працював викладачем, а з 1976-го вже завідував кафедрою англійської літератури в Керісфорт коледжі, читаючи одночасно лекції в Британії та Сполучених Штатах, де став професором у Гарварді (1981) й одержав звання почесного доктора Каліфорнійського університету і Університету Фордгем у Нью-Йорку. 1989-го  обраний професором поезії в Оксфорді, де викладав до 1994-го; одночасно співпрацює з Бі-Бі-Сі та «Радіо Ейрієн»; ще 1983-го заснував видавничій дім Field Day.

Ці зовнішні віхи біографії поета — як верхня частина айсберга біля Гольфстріму. У нижній же частині в цей же час народжувалася із фольклорного кореня оригінальна музика, писана магічними словами, — поезія. Щоби знову стати іскристим коренем — і нести у внутрішній та зовнішній Всесвіти енергію пам’яті про світло, добро, біль, сумніви, любов, надію, віру.

Основні ідеально-глобальні й конкретно-вічні теми його поезії — кохання, космос, Ірландія — подеколи затуманює політичний контекстуальний флер, така собі (за Байроном) «поезія політики», але Шеймас Гіні не переходить тієї межі, де політиканство та надривний громадянський пафос руйнують вертикаль поетичного духу, опускаючи його до горизонталі суєти, марноти, відносності людських перемог і поразок.

Символічними, знаковими зарубками на біографічних віхах Шеймаса Гіні, як і в кожного вродженого поета, — його книги, які з більшою чи глибшою мірою метафізичності та сакральності осоціальнюють, олюднюють його торкнуте, але не вловне до решти навіть найточнішим словом, — інтимно-першопочаткове. Вибране з усіх його збірок увійшло до книжки «Відкритий ґрунт» (К.: Юніверс, 2008)

Чутливому гуманітарно-гуманістичному вухові у цих перекладах вчувається багато що. Невільний чи й вольний (що зовсім не гріх) перегук-передзвін із ліро-драматичними аурами Роберта Бернса або наших Івана Франка чи Дмитра Павличка, що шляхетно не стидалися «мужицтва», селянськості в собі і у творчості; не снобістсько-салонно-урбаністичних, а природних за орнаментацією світоглядних та світооглядних деталей поетів. Не треба особливого скальпельно-скрупульозного когнітивно-алгебраїчного аналізу, щоби відчути гармонійний світ, надсвіт і засвіт поетики Гіні: вона прозора й видима. Резонансні людському серцю сповіді поета-максималіста таки викорінюються зі світоглядного вирію легендарного і навіть географічно близького йому Роберта Бернса (який, за словами Тараса Шевченка, «поет народній і великий»), до котрого недарма хочеться ментально підключитися, щоби зрозуміти-відчути поетичний вектор ірландського нобеліанта — адже Бернс уже довше вистояний у часопросторі світової літератури, і вино його творчості має, природно, впізнаваніший смак.

Хоча це, звичайно, справа часу. І цей сиво-білоголовий, мов універсальна кульбабка, поет Шеймас Гіні має всі шанси також стати неофіційним добрим міфом. Добрим — хоч і зі ступенем болю, як у будь-якій олюдненій фізиці лірики буття. Як-от:

Як в серпні то дощі, то сонячна година,

За тиждень, так і знай, наспіє вже ожина.

Як першу ягоду багряну вздрієш ти

Серед рожевої й зеленої ще рясноти,

То так її, ту первину, й з’їси ти

І, краплею вина цього неситий,

Захочеш більше назбирати — літа кров

На язиці, на пальцях в того, хто знайшов.

* * *

...І буде нам боляче й добре, світло і гірко. Справжньо. Перспективно.

Як людям.

Як громадянам.

Як землянам.

Бо ж Україна й Ірландія такі близькі за долями...

І доки в поважній любові у читачів світу і в Нобелівського комітету така геніально проста і душевна поезія — апокаліпсис нон ґрата.