Візит надії

Білий дім знає майже все

А турбуватися є чого. Незважаючи на певну деескалацію обстановки на Донбасі, вже очевидним є суттєве гальмування Нормандського формату через небажання російського агресора в повній мірі та у визначений термін виконати Мінські домовленості. Риторика і практичні кроки Кремля дають усе більше підстав говорити про стійкі наміри В. Путіна заморозити конфлікт на сході України з метою подальшої дестабілізації обстановки в нашій країні та недопущення її інтеграції в євроатлантичний простір. Цій меті та спробі прорвати блокаду міжнародної ізоляції, а не боротьбі з ІДІЛ, присвячена й участь збройних сил Російської Федерації у бойових діях у Сирії.

Визначений Революцією гідності курс на повний демонтаж збанкрутілої суспільно-політичної і соціально-економічної системи країни шляхом проведення радикальних реформ наштовхнувся на спротив старої бюрократичної державної машини та загрозливі для нації постійні «розбірки» фракцій проєвропейської парламентської коаліції. Окрім інституціональних кроків, реальної боротьби з галопуючою корупцією не забезпечено, що викликає справедливе обурення суспільства, зарубіжних партнерів та формує у громадян недовіру до влади. Попри російську агресію, в країні не забезпечено законодавчо необхідний інвестиційний клімат, росте безробіття, інфляція, досить повільно відроджується промислове виробництво і стрімко падає рівень життя більшості населення. Такими загалом об’єктивними проблемами намагаються скористатися антиукраїнські політичні сили, пробуючи спільно із зовнішнім ворогом латентно і відкрито створювати в країні, в тому числі на основі етно-конфесійних відносин, осередки соціальної напруги.

Стрімкішими і наступальнішими повинні бути кроки держави з приведення до стандартів НАТО сектору безпеки та оборони, реформування правоохоронних органів і судової системи та створення ефективної системи противаг і стримувань між гілками влади. Такі дії повинні забезпечити деолігархізацію країни та унеможливити узурпацію влади однією з її гілок, політичною силою чи особою.

Безумовно, риторичним є запитання, чи володіє Білий дім і Джозеф Байден обстановкою в Україні у повному обсязі. Віце-президент США продемонстрував знання предмета в бесідах із представниками громадянського суспільства, Президентом і головою уряду України та у своїй щирій, зацікавленій і відвертій промові у Верховній Раді України.

Особливості молодої демократії

Експрес-аналіз окремих оцінок, меседжів і побажань Д. Байдена дає підстави з упевненістю стверджувати, що Україна залишається стратегічним партнером США, постійно перебуває у фокусі уваги Білого дому і може розраховувати на подальшу політико-дипломатичну, військово-технічну, фінансову і гуманітарну підтримку не лише американського народу, а й демократичного світу загалом. Зворушливо виглядала заява віце-президента США про його особисті почуття до України та її народу, Революції гідності, а також про його практичні кроки у США і на міжнародній арені щодо відновлення суверенітету і територіальної цілісності нашої держави, включно з Кримом. Безумовно, зараз і в історичній перспективі Д. Байден має право сподіватися від української нації слів великого Кобзаря: «І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом».

Водночас, сприймаючи як беззастережну аксіому сигнал Д. Байдена про те, що успіх української справи повною мірою залежить від єдності дій усіх гілок влади і громадянського суспільства, окремі його аналогії і бачення вимагають врахування специфіки вітчизняних реалій. Хоча при цьому потрібно мати на увазі і можливі окремі вади перекладу.

Зокрема, у промові в українському парламенті, посилаючись на історичний досвід американського державотворення і загалом вітаючи зміни до Конституції України щодо децентралізації, віце-президент США допускає можливість унормування в ній особливого статусу окремих тимчасово окупованих районів Донецької і Луганської областей та надання їм автономних прав із власною правовою, економічною, фінансовою, безпековою і гуманітарною системами. Фактично йдеться про легітимізацію так званих «ЛНР» і «ДНР», що практично перетворює унітарну державу в конфедерацію. Правда, в іншому місці промови, яка стосується виборів на тимчасово окупованих територіях, Д. Байден говорить, що вони повинні відбутися винятково за українським законодавством, при дотриманні стандартів ОБСЄ та при відмові від попередніх виборів, за результатами яких і було самопроголошено терористичні «ДНР» і «ЛНР». Як вбачається, такий статус доречно врегулювати окремим законом України з визначенням терміну його дії. Травмувати серце тіла Конституції України на вимогу російського агресора і терористичних бандформувань так званих «ДНР» і «ЛНР» є безвідповідально і злочинно як перед Українською державою, так і перед українською нацією. Такий кон’юнктурний крок в умовах поліетнічної країни і зовнішніх загроз у контексті територіальних зазіхань матиме «ефект доміно» і, врешті-решт, може призвести до руйнації Української держави.

З огляду на намагання Кремля реінтегрувати тимчасово окуповані території Донбасу в Україну на своїх умовах та очевидний курс В. Путіна на замороження конфлікту на сході України, дещо дивною виглядає також позиція віце-президента США щодо механізму реалізації Мінських домовленостей. За баченням Д. Байдена, Україна повинна продемонструвати світові добру волю і в односторонньому порядку (до чого прагне Кремль) виконати свою частину цих домовленостей, а в разі невиконання РФ своєї частини, США і Захід, з його слів, застосують до Росії більш жорсткі і радикальні санкції.

Навіть без урахування того, що Мінські домовленості не є юридично зобов’язуючими і тому дають можливість Москві трактувати їх як заманеться, такий крок української сторони був би контрпродуктивним і дозволив би Кремлю отримати стратегічну перевагу у справі мобілізації міжнародних інституцій із фактичного визнання терористичних «ДНР» і «ЛНР». У такому разі, за висловлюванням того ж Д. Байдена, «ракова пухлина» терористичного сепаратизму пустить метастази не лише на інші регіони України, а й у Європі та світі. ІДІЛ яскравий тому приклад. Із цього приводу пригадуються намагання політтехнологів Національного демократичного інституту США надати цивілізований вигляд Партії регіонів і В. Януковичу після поразки останнього на президентських виборах в Україні у 2004 році. В той час американська сторона вочевидь намагалася вибудувати в Україні двопартійну модель на кшталт США і таким чином досягти суспільно-політичного примирення в нашій країні на основі загальновизнаних цінностей.

На жаль, американські партнери прорахувалися, не взявши до уваги того, з ким мають справу, та особливостей перехідного періоду країни, яка щойно звільнилася від колоніальної залежності метрополії, що відновила власну державність і намагається відтворити імперську велич. Не треба скидати з терезів і ту обставину, що з вини владних інституцій до цього часу не покарані і десь причаїлися винуватці вбивства «Небесної сотні» і численних жертв війни на сході України. Потрібно мати на увазі також, що в українському парламенті і в органах місцевої влади окремих регіонів країни засідають і комфортно себе почувають відверто антиукраїнські сили, які до цього часу не визнають сучасну Росію агресором і прагнуть реваншу. При цьому використовують і не без успіху, особливості та прорахунки молодої української демократії, а також зволікання, нерішучість і спроби умиротворити, а не стримати російського агресора з боку провідних країн Заходу. Тому легковажити у стосунках із В. Путіним — смерті подібно. Бо в Біблії сказано: «Благими намірами дорога вистелена у пекло». В іншому випадку, в українському суспільстві може створюватися враження, що західні партнери поступово готують Україну до прихованої капітуляції узурпатору В. Путіну.

Кому комфортні Мінські угоди

Немає сумніву в тому, що Мінські домовленості на вирішальному для країни етапі зіграли важливу роль, зупинивши агресію ворога і забезпечивши так необхідний країні перепочинок для відновлення боєздатності Збройних сил України. Проте на сьогодні вже очевидно, що Кремль, ігноруючи їх виконання, постійно затягує переговорний процес, умисно заводячи в оману світову спільноту щодо своїх істинних намірів. Прикладом зазначеного слугує малорезультативна робота Тристоронньої контактної групи, Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ та Спільного центру контролю і координації. На таку стратегію В. Путіна вочевидь працює і концепція безальтернативності Мінських домовленостей, яка є зручною для тих суб’єктів, які роблять видимість активного сприяння врегулюванню конфлікту.

Загибель дев’яти тисяч і поранення двадцяти тисяч громадян та фактичне відновлення терористами бойових дій на сході України вимагає від західного співтовариства більш рішучих дій із припинення діяльності у центрі Європи терористичних «ДНР» і «ЛНР». Для цього доцільно було б скликати Міжнародний конгрес у складі «сімки» провідних держав, Росії, України, ЄС і ОБСЄ, на якому ухвалити документ, що надавав би юридично зобов’язуючі гарантії безпеки нашій країні і примушував Кремль у чітко визначені терміни припинити агресію та звільнити тимчасово окуповані території. Таке рішення підняло б міжнародний миротворчий престиж західних партнерів України і врешті-решт сприяло б реалізації політики стримування Кремля та унеможливило, з урахуванням подій у Сирії, скочування світу в горнило чергової глобальної військової катастрофи.

Поза всяким сумнівом, останній візит в Україну віце-президента США ввійде в аннали вітчизняної і світової історії як приклад високого союзницького ставлення до стратегічного партнера. Існує також обережний оптимізм, що український політичний бомонд належним чином зреагує на застереження американського державного діяча відносно внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці країни. Поряд із цим, виборюючи свою незалежність та ідентичність у кривавих змаганнях із націонал-шовіністичним путінським режимом, Україна повинна уникати статусу заручника геополітичних розбірок, і як повноправний суб’єкт міжнародних відносин оцінювати ситуацію та ухвалювати відповідальні рішення виходячи винятково з національних інтересів.