Формула двох «П»

Сьогодні Верховна Рада розглядатиме звіт уряду, а відтак або ухвалить рішення про відставку Кабміну Яценюка, або — навпаки — пролонгує його повноваження. Напередодні нардеп з Блоку Порошенка Олег Барна підготував проект постанови про відставку уряду, а спікер ВР Володимир Гройсман висловив упевненість у тому, що оновлення його складу обов’язково має відбутися. Скидається на те, що пропрезидентська частина коаліції для себе вже багато що визначила і що на Арсенія Петровича Яценюка таки чекає неминуче звільнення. Утім, чим би не завершилась ця історія, у даній статті йдеться не про це. А про те, що останні тертя між Блоком Порошенка та «Народним фронтом» Яценюка відчутно втомили. Настільки, що фігурантам останніх скандалів так і хочеться запропонувати геніальний вихід щодо того, як вбити відразу трьох зайців: зберегти коаліцію, припинити довколапрем’єрські чвари і оптимізувати роботу держапарату. А вихід такий: від однієї з посад — або президентської, або прем’єрської — слід відмовитися взагалі. По-перше, вийде колосальна економія на утриманні чиновника такого рангу. По-друге, прислів’я про трьох гетьманів на двох українців бодай на якийсь час утратить актуальність. А щоб ніхто з претендентів на звільнення не образився, варто заснувати нову посаду і назвати її, скажімо, «голова республіки» або ж «верховний лідер», як в Ірані. 　

Куди приводить харизма

Звичайно, це жарт, а втім, замислимося: коли в українській історії Президент і Прем’єр співіснували у повній синергії? Мабуть, лише за часів правління «ідеальної пари» — Янукович плюс Азаров. Секрет їхнього «успіху» полягав у тому, що обидва були нудними, сірими, керованими Росією пішаками.

Натомість Кучма як більш авторитарний політик домінував над фігурою Прем’єра, а фігур цих, до речі, за його правління змінилося чимало: Масол, Марчук, Лазаренко, Дурдинець, Пустовойтенко, Ющенко, Кінах, Янукович. Харизматичні Ющенко (Президент) і Тимошенко (Прем’єр) не зуміли безконфліктно проіснувати разом, бо кожен претендував на роль домінанти, тож у підсумку нічого доброго, окрім постійної конфронтації та напруження, з їхньої співпраці не вийшло.

Що стосується тандему Порошенка і Яценюка, то він приносить мало користі Україні, але будь-який експерт залюбки обґрунтує тезу про те, що ці топ-менеджери слугують один для одного противагами. За обома ними стоять дві найбільші парламентські фракції, і кожна з них час від часу шантажує колег розвалом коаліції та розпуском парламенту.

У результаті такого взаємопоборювання виникає нібито певний позитив. Президента Петра Порошенка, в якого вже з’являються деякі авторитарні замашки, тиск з боку Яценюка стримує від перетворення на Віктора Януковича. А доволі поганого Прем’єра Яценюка, чий рейтинг сповз до майже нульової позначки, загроза відставки застерігає від обернення на найбільше урядове розчарування за всю історію незалежної України.

Та якщо портфелі Президента та Прем’єра потрібні тільки для того, щоб їхні власники лупцювали ними один одного, обидві ці посади (а точніше, ті, хто зараз їх обіймає) не варті й ламаного шеляга.

Американський досвід: дуже сильний президент

На початку 1990-х років Україна, як і всі пострадянські та постсоціалістичні країни, стала перед вибором, яку політичну модель доцільно розбудовувати в державі. Більшість науковців та політиків дійшли висновку — інститут президентства історично виправдав себе в багатьох країнах світу. Тому становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов’язаним із проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

Проте, як показує досвід, чи не кожна держава демократичного світу вкладає щось своє в організацію президентської влади. І моделей такої організації — безліч. До того ж усередині двох великих таборів, на які умовно поділено країни Заходу — президентські та парламентські республіки — існують свої підваріанти та управлінські особливості.

Можливо, нам стала б у нагоді американська модель, де глава держави має дуже широкі повноваження. (Адже яку редакцію Конституції ми не визнавали б актуальною — 1996 чи 2004 року — президенти України все одно мають схильність перебирати на себе більше прав, ніж це передбачено законом).

Але врахуймо, що президент Сполучених Штатів є цілковито незалежним від Конгресу, а Конгрес — від президента. Ані президент не може розпустити Конгрес, ані Конгрес не може відправити у відставку найвищих посадових осіб виконавчої влади, яких пропонує президент. Однак Конгрес суворо наглядає за дотриманням законності з боку чиновників, яких висуває президент, а верхня палата Конгресу (Сенат) має право відхилити ці кандидатури під час їх розгляду.

Президент США де-факто виконує й функцію прем’єр-міністра, а також командуючого військом, яке підпорядковане йому напряму. Але Конгрес вирішує, в якому обсязі фінансувати це військо; також усі міжнародні договори, підписані президентом, мають пройти процедуру схвалення в Сенаті.

Саме під тиском обох палат Конгресу, а також Верховного Суду США, преси і громадськості був змушений свого часу подати у відставку Річард Ніксон. Хоча йому інкримінували, з української точки зору, цілковиту дрібницю. Не вбивство опозиційного журналіста і, тим паче, не масові розстріли маніфестантів, а «всього лише» прослуховування опозиційних політиків і наступні спроби зам’яти цей скандал.

Вочевидь, щоб мати такий рівень самоорганізації та взаємодії законодавчої і судової гілки влади у випадку правопорушень з боку Президента, Україні варто «дорости» до незалежного судочинства, а також продемонструвати зовсім іншу якість парламентаризму. А не витрачати бюджетні мільйони на керований та заангажований суд — як Верховний, так і Конституційний. І не обирати такий парламент, куди під брендом президентської фракції потрапляє збірна солянка з абсолютно не пов’язаних персон із різними (а часто й діаметрально протилежними) принципами та потребами.

За умови ж, коли суд і парламент є ментально незрілими, коли іншої системи стримування, окрім Майдану, у нас не вигадано, давати в руки українського правителя такі повноваження, які має американський президент, є вкрай небезпечним.

Німеччина: вся влада — в руках канцлера, хоча й президент не пасе задніх

Іншу систему розподілу влади демонструє парламентська Федеративна Республіка Німеччина. Оскільки для України більш значимою та помітною є діяльність Ангели Меркель (згадаймо хоча б активну участь фрау Меркель у всіх консультаціях «нормандської четвірки), з чиєїсь легкої руки впроваджується думка про те, що в Німеччині першу скрипку грає канцлер, а президент виконує другорядну роль. Це повна нісенітниця. Західний світ є надто раціональним, аби плодити суто декоративні посади. Тож ніхто б не став утримувати на гроші платників податків главу держави з функціями «англійської королеви».

Насправді робота, яку виконує німецький президент, є дуже цікавою. Якщо говорити зовсім спрощено, то він наглядає за тим, як дотримуються в країні принципи місцевого самоврядування (недарма повна назва цієї посади — «федеральний президент»). Він затверджує на посаді федеральних суддів, службовців, «силовиків».

Німецький президент також виконує функції конституційного суду, здійснюючи загальний контроль за діяльністю законодавчої гілки влади. Плюс представляє країну на міжнародній арені, залишаючи канцлеру всі турботи з керівництва виконавчою владою.

Це також цілком прийнятний варіант, але неможливо уявити собі українського Президента, який не намагався б ламати через коліно уряд, його голову і його членів. Або навпаки — уявити собі німецький Бундестаг, котрий раптом починає не оголошену президенту війну, переформатовуючи фракції і нарощуючи свою опозиційність. Маються на увазі події 2006—2007 рр., коли через «тушкування» фракції ПР, яка вже наближалася до 300 мандатів, Президент Ющенко був змушений оголосити дострокові вибори.

Ющенко рятував ситуацію, але робив це не зовсім у неконституційний спосіб, бо законних підстав для розпуску ВР у нього не було. Це вже згодом «Батьківщина» і «Наша Україна» склали мандати, аби підігнати ситуацію під відсутність у Раді третини складу.

Що робити?

Українська влада не вміє грати за правилами, проте це не означає, що теперішню ситуацію слід законсервувати. Почати слід з підняття престижу парламенту та поліпшення його роботи, бо саме цей орган і має стати «колективним президентом» на противагу Президентові (чи Прем’єрові) «одиничному».

Бо спостерігати за дуеллю на м’ясорубках, яку влаштовують Яценюк і Порошенко, вже нецікаво. Якщо вони не хочуть позбутися крісел у такий спосіб, як це зробили їхні «папєрєднікі», саме час припинити узурпацію повноважень і перерозподіл фінансових та ресурсних потоків, про який нещодавно казав Сергій Лещенко. Хай Президент і Прем’єр вважають це останнім китайським попередженням або сто першим натяком на українську революцію, яка, судячи з усього, приречена бути нескінченною.

Тим паче, що зараз колишні «обличчя» Партії регіонів (такі, приміром, як Борис Колесніков), починають агітувати за скасування інституту президентства. Розкручують цю тему і комуністи. Зрозуміло, що і першим, і другим болить не Україна. А власний вузький інтерес. Надзвичайно «доречно» в цьому контексті з’явився і позбавлений звання Президента України Віктор Янукович, котрий у властивому йому недорікуватому стилі проговорив щось про намір повернутися у велику політику.

На чварах чинної влади залюбки зароблятимуть бали претенденти на цю саму владу. Так було, є і буде. І Яценюк із Порошенком мають бути цілком свідомі цього. Перед наступним поколінням можновладців стоятиме завдання оптимізувати систему влади, але це завдання — на велику перспективу. А поки що, як уже було сказано, слід навчитися співіснувати у тій «матриці», яка сформована чинним законодавством. Або йти у відставку. Грати країною в умовах війни та економічної кризи неприпустимо для жодного політика, як би не називалася його посада.