Людмила Харченко: «Ці стіл і скринька належали Михайлу Старицькому».
Колись мальовниче село Кліщенці належало до Золотоніського повіту Полтавщини, а нині — це Чорнобаївський район Черкащини. Саме тут 14 грудня 1840 року й народився Михайло Старицький, один із найталановитіших нащадків великої родини Лисенків.
У Кліщенцях до ювілейної дати свого іменитого земляка добре підготувалися. Коштом сільської та обласної рад тут капітально відремонтували літературно-меморіальний музей Михайла Старицького, який міститься у самому центрі. «Музей відремонтували повністю. Поставили нові вікна, перекрили дах, зробили опалення, підлогу. Тут тепер тепло та затишно», — з радістю розповідає «УМ» завідуюча музеєм Людмила Харченко, котра працює тут майже 20 років.
Пані Людмила з гордістю додає, що до ювілею Михайла Старицького вдалося повністю оновити й експозицію музею. Відтепер у першому залі можна буде дізнатися про те, яким було їхнє село в епоху, коли в ньому жила родина Старицьких, і як проходило там дитинство малого Михайла. У другому залі туристи на власні очі побачать автентичні речі драматурга, а в третьому ознайомляться з його творчістю та долями нащадків.
Людмила Олексіївна пригадує, як років 18 тому в їхньому селі почали збирати матеріали та експонати для цього музею. Тоді багато чого вдалося зробити і нині мають 1500 експонатів, у тому числі фотодокументи та особисті речі Михайла Старицького. «У нас є його скринька зі слонової кістки для листів, чорнильниця, шафа для одягу, дзеркало, гостинний та кухонний столи», — веде далі пані Людмила. За її словами, усі ці реліквії передала музею онука письменника Орина Іванівна Стешенко.
Над формуванням оновленої експозиції до ювілею Старицького трудилися й науковці обласного краєзнавчого музею, котрі включили в неї матеріали зі своїх фондів та з фондів Інституту літератури та мовознавства ім. Максима Рильського НАН України, музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького.
У якому будинку пройшло дитинство Михайла, можна пересвідчитися завдяки макету батьківського маєтку Михайла Старицького у Кліщенцях. Це невеликий будинок на шість покоїв. У цьому маєтку, каже пані Людмила, жили бабуся, дідусь та батьки Михайла. Тут, у родині дрібного поміщика-дворянина, відставного ротмістра, і народився майбутній драматург. Нещастя в родині почалися, коли хлопчикові виповнилося вісім років. Тоді раптово помер його батько Петро. Слідом за ним — дідусь, бабуся й мати Анастасія. Тож у свої 12 років Михайло залишився круглим сиротою. І на виховання його взяла родина Віталія Лисенка, двоюрідного брата матері та батька майбутнього українського композитора Миколи Лисенка.
Ця родина стала щасливою колискою для Михайла. Тут дотримувались рідних традицій та звичаїв, розмовляли українською мовою, співали народних пісень. Тут Михайло здобув початкову освіту. На формування його характеру та світогляду відчутно вплинув дід — Захар Лисенко, колишній полковник, ветеран вітчизняної війни 1812 року, який був освіченою людиною, знав французьку мову та зачитувався Вольтером. Сам Михайло ріс добрим та дружелюбним, залюбки товаришував із сільськими дітьми.
Першим навчальним закладом для Старицького стала Полтавська гімназія — на той час престижний навчальний заклад. Уже після гімназії він разом із троюрідним братом Миколою Лисенком вступає до Харківського університету на фізико-математичний факультет. А згодом, коли родина Лисенків переїжджає до Києва, брати переводяться до Київського університету. «У 1860 році Михайло Старицький залишає навчання в Києві й повертається в село, аби займатися просвітницькою роботою серед селян», — веде далі директор музею.
Саме в рідному селі Михайло Старицький зустрічає своє перше кохання. «З ним пов’язана історія написання популярної донині пісні», — додає пані Людмила.
За її словами, Михайло з дитинства не цурався бідноти, і навіть коли став студентом, приїжджаючи додому, завжди ходив на вечорниці. Там 21-річний панич і зустрів надзвичайно вродливу дівчину Степаниду. Старицький закохався з першого погляду. Кілька вечорів після першої зустрічі Михайло не бачив красуню і дуже сумував за нею. А потім не витримав душевних мук і пішов до дівчини додому, аби попросити у її батька дозволу на зустріч. «Біля Сули під вербами він чекав Степаниду, а в його голові народжувалися віршовані рядки: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна, ясно, хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!» — цитує вірш Старицького, який автор назвав «Виклик», Людмила Харченко.
Із Степанидою Михайло таки зустрівся. Та кохання, на жаль, не було взаємним: дівчина зізналася, що вже засватана. Ця звістка вразила Старицького. Він тяжко захворів. Лисенки дізналися, що Михайло лежить у Кліщенцях хворий, забрали його у свій маєток у Жовниному й довго лікували. Доглядати за хворим доручили рідній сестрі Миколи Лисенка — Софійці, якій ще й шістнадцяти не виповнилося. Між молодими людьми спалахує кохання. Як виявилося, Софійка з дитинства була закохана у свого троюрідного брата.
«Молоді розуміють, що їм не дозволять одружитися, бо дівчина неповнолітня, і навіть вирішують утекти. Та до втечі справа не дійшла — Софія довірилася матері й батьки дали згоду на одруження», — веде далі Людмила Харченко. Закоханих обвінчав батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії й один рік Михайлові. Це був 1862 рік.
Через два роки Михало Старицький знову повертається до Києва та закінчує університет. Працювати починає в історичному архіві. В родині вже є перші діти. Тож молода сім’я продає маєток на Полтавщині, який їй заповіли бездітні пани Родзянки. І за виручені кошти купує маєток на Поділлі, в селі Карпівка.
Михайло Старицький у цей час починає друкувати свої перші вірші та твори. Водночас спільно з Миколою Лисенком він організовує «Товариство українських сценічних акторів», записує народні пісні, які потім видає в обробці Миколи Лисенка, пише лібрето до його опер «Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена». Згодом очолює перший професійний український театр, куди входять Марія Заньковецька, Панас Саксаганський та інші.
Пані Людмила розповідає, що коли Старицький був режисером театру, то він утримував його своїм коштом. Задля цього був змушений продати свою землю та маєток у рідних Кліщинцях. На жаль, через два роки театр розпадається на два колективи. Старицький залишається з молодою трупою. Вона має успіх, зі своїми спектаклями актори виїжджають за кордон. У цей час Старицький пише «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», «Розбите серце», «Талан», «У темряві», інсценізує твори Гоголя, Карпенка-Карого, Марка Вовчка. Але таке кочівне життя підриває його здоров’я. І в 1893 році Старицький залишає театр та починає займатися літературою. Пише про історичне минуле України, з-під його пера виходять «Богдан Хмельницький», «Розбійник Кармелюк», «Облога Буші», «Останні орли».
Останній приїзд Михайла Старицького до рідних Кліщенців датований 1903 роком. Людмила Харченко каже, за переказами односельців, це був недільний вечір, і очевидці, тоді малі діти, потім пригадували, як із гори спускалася кінна бричка, в якій сиділи два чоловіки й жінка. Це були Михайло Старицький, Микола Лисенко та Марія Заньковецька. Односельці радо зустріли свого земляка. Просто неба влаштували концерт. Старицький, який дуже гарно співав, на їхнє прохання виконував пісню «Ніч яка місячна».
На жаль, на місці Кліщенців Старицького нині б’є хвилями Кременцуцьке водосховище. Коли малу батьківщину драматурга затоплювали, то людей переселили в Чорнобаївський район. Тож могили предків письменника затопило море... У нових Кліщенцях нікого з рідні Старицького нині не залишилося.
Помер письменник 27 квітня 1904 року в Києві. Поховали Михайла Петровича на Байковому кладовищі. Поруч покоїться і його вірна дружина Софія, вона пережила чоловіка більш ніж на двадцять років...
У Старицького було п’ятеро дітей — чотири доньки і син. Їхні долі склалися досить трагічно. Наймолодша Ольга померла від тяжкої хвороби ще одинадцятирічною. Найстарша Марія — актриса, режисер, педагог і подруга Лесі Українки — хотіла вийти заміж за Марка Кропивницького. Йому було 60, а їй 20. Але Михайло Старицький не дав згоди на той шлюб. Марко Кропивницький дуже образився, Марія теж. Тому на все життя залишилася самотньою. Інша дочка Людмила Старицька-Черняхівська була відомою письменницею, перекладачкою. І її, і сестру Оксану, викладачку музики та дружину першого міністра освіти УНР Івана Стешенка (вбитий у 1918 році), переслідували органи НКВС за націоналістичні погляди та любов до української мови. В липні 1941 року, коли під Києвом уже точилися бої з фашистами, сестер заарештували та вивезли до Казахстану. В дорозі 73-річна Людмила тяжко захворіла й померла, та й Оксана не надовго пережила сестру — померла на засланні орієнтовно в 1942-му у віці 67 років. Син Старицького Юрій став юристом, керував українською «Просвітою». Але після доносу був змушений iз дружиною виїхати до Сухумі. Його не стало в 1936 році.
Мрія Старицького
«Будучи небідною людиною, Михайло Старицький став українським патріотом, і цей свій патріотизм явив не тільки своїми талановитими творами, а й тим, що практично всю свою немалу спадщину поклав на організацію знаменитого театру корифеїв, — каже Володимир Поліщук, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. — Чим не приклад для теперішніх небідних людей?! Вважаю, що уроком, гідним наслідування, було принципове обстоювання Старицьким прав і розвитку української мови в умовах російської колонізаторської політики. А Михайло Старицький, який був митцем європейського мислення, не тільки хотів «возвести рідне слово в генеральський чин» (так він писав), а й творив нові слова. Тільки за одне слово «мрія» ми маємо бути вдячними класикові». Додамо, що, окрім уже згаданої «мрії», Старицький подарував нам і такі слова, як «майбутнє», «байдужість», «завзяття», «темрява», «страдниця», «незагойний», «приємність», «чарівливий», «бойовище», «маєво», «пестливий», «привабливий», «потужний», «провинність», «млявий» та багато інших.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
