Телеведучий Дмитро Комаров. (канала 1+1.)
«Намагаюся на місці знайти сходознавців і дипломатів»
— Дмитре, вже вийшло 100 програм «Світу навиворіт». Відзнятого матеріалу за час роботи над проектом на скільки випусків вистачило б?
— Я — максималіст, вилизую все до останньої коми. Тому ми намагаємося все якомога ущільнити і використати найцікавіше, що було відзнято. Але… Скажімо, коли ми робили будинок на дереві у папуасів, хронометраж вийшов три з половиною години — і все цікаво. Потрібно було зменшити відеоряд до години. Ми просто закривали очі — і по живому різали. Із нашого матеріалу можна робити вдвічі більше — це точно, але буде не та динаміка. Тому ми на це ніколи не підемо, не братимемо кількістю. Загалом iз кожної експедиції привозимо десь від 400 до 500 годин чистового матеріалу.
— Буває так, що приїхали в країну з планом, а потім побачили щось: вау, це класно — і змінили курс зйомки?
— Так відбувається постійно! Оскільки нас двоє: я і оператор Сашка Дмитрієв, ми дуже швидко перебудовуємося, змінюємо свої плани. У нас немає сценарію як такого, 90 відсотків кожної програми знято не за сценарієм. Його ніколи не пишуть до того, як починається зйомка, навіть коли вже відома тема. Із Києва ми лише визначаємо, що саме хочемо зняти. Часто їдемо в новій країні, побачили щось у вікно — зупинилися, почали знімати. Чи за принципом «язик до Києва доведе». Я намагаюся на місці знайти сходознавців, дипломатів, наших земляків або гідів і з ними балакати-балакати — так і знаходяться теми.
— Після такого, що ви практично ледве вижили на верхівці Анд, не виникає бажання послати все далеко і обрати безпечнішу роботу?
— Коли перебуваю там — завжди нию: навіщо воно мені здалося, як же це набридло, щось потрібно вирішувати, бо я так далі не можу… Але потім приїжджаю у Київ, монтую. Також нию, бо монтую вночі. Але потім бачу результат, реакцію аудиторії, та й взагалі посиджу трохи в Києві і відчуваю… — щось за мною там Непал, Гімалаї сумують. Усе важке забувається, і розумію, що кожна з цих експедицій — найяскравіше, що було в моєму житті. Вони унікальні, я не готовий на щось їх проміняти. Люблю фразу «Життя вимірюється не кількістю вдихів і видихів, а тим, скільки разів у тебе перехоплювало подих». У поїздках дихання від захоплення перехоплює дуже часто, тут такого ефекту не досягти. Це і є стимулом, щоб працювати, вимотуватися далі.
— Це, мабуть, неймовірно важко насправді?
— Часто глядачі думають: «П’ятдесят хвилин пролетіло, значить, вони там також усе за п’ятдесят хвилин відзняли, і сидять у басейні». Мені часто кажуть фразу: «Ти ж завжди у відпустці!». Спочатку злився на це, сперечався, тепер кажу: «Якщо хочете — поїхали разок зі мною, а я буду робити ставки: не більше трьох днів витримаєте і втечете».
— Що головне для авторського проекту?
— Я особисто вважаю, що для будь-якого авторського проекту головне — робити його від душі. У мене є дитина, яку я народив сам, — це мій «Світ навиворіт». Я створив проект, починаючи з назви. Я сам — і продюсер, і керівник проекту, і режисер, і редактор, і водій, і охоронець, якщо потрібно, у поїздках. Я це люблю і я це роблю. Мабуть, це і підкуповує глядача, принаймні я не бачу інших пояснень та вважаю себе найзвичайнісіньким хлопцем.
Я взагалі дуже самокритичний: дивлюся перший сезон Камбоджі і думаю: що це за волохатий хлопчик, що він робить, що це за монтаж? Вмикаю другий сезон Індії і розмірковую: звісно, контент цікавий, але от би його перезняти, бо цей ведучий і те не так робить, і се!
— Скільки людей уже тут, у Києві, працює над створенням програми?
— Кістяк — це я і Віталій Наришкін. Він — режисер і головний по монтажу, ми iз ним із першого дня разом. Перші два сезони ми зробили вдвох: це реально, але дуже довго. Також два редактори, і ще іноді підключаємо кількох режисерів монтажу.
— Чи були моменти в оператора, з яким ви подорожуєте, коли він казав: «Усе, це моя остання подорож»?
— О, так давайте я його покличу, він сам розкаже! (Дмитро вибігає з кабінету і повертається з оператором Олександром Дмитрієвим. Він каже: «Ми разом чотири роки — з другого сезону. Не буває такого, щоб так казав. У подорожі затягує сама подорож». — Авт.).
— На Кубі ви майже потрапили за ґрати. Чи могло статися, що провели б там так рік-два?
— Десять… Цілком реально! За нами стеження було, нас весь час супроводжували і мали «брати» на вильоті. Я про це знав, тому звернувся до посольства. Там підтвердили, що нічого доброго мені не світить. Я намагався обманювати з датою вильоту, квитки купував в останню секунду, ми видалили всі докази, залишили там купу техніки. З нами в аеропорт поїхала консул України, щоб підтримати. Перед тим, як ми зайшли в термінал, вона мене зупинила, подивилася на мене і спитала: «Діма, ти ж усе усвідомлюєш, що зараз може відбутися і до цього готовий?». Я вже давно розумів, що ми можемо сісти, і сказав їй про це. Вона відповіла: «Мені важливо, щоб ти це розумів». Я залишив телефон генпродюсера канала і сестри. Попросив сказати рідним м’яко, не починати одразу: «Посадили на десять років». В аеропорту на нас дійсно чекали, розібрали наші валізи на молекули, перевірили ноутбуки, картки, а там нічого не знайшли, до того ж консул нас підтримувала — вони мусили відпустити. Літак через нас затримали на декілька годин.
— Давайте про щось приємніше. Яку найсмачнішу неординарну їжу спробували за час подорожей?
— Я обожнюю тайський суп «том-ям». Це гострий суп iз куркою, морепродуктами, кокосовим молоком. Я тепер готую його вдома сам, для мене том-ям став борщем. Я тут сумую за том-ямом, там — за борщем. Для того, аби його приготувати, потрібно всього лише привезти звідти спеції. У Києві в декількох елітних супермаркетах вже продаються основи для цього супу, але тут вони коштують неадекватно дорого. А там я собі за три копійки купив цілу сумку цього всього. А влітку часто збирав друзів на дачі і готував тайський суп на вогнищі в українському сосновому лісі.
— А яким був найдивніший засіб пересування?
— Не знаю, на чому ще не їздив. Завжди намагаюся водити авто сам, мені так спокійніше. Не довіряю тамтешнім водіям, бо вони дуже самовпевнені. Для поїздки по Дорозі смерті я сам обрав джип. Про всяк випадок, коли у нас були зустрічні роз’їзди з вантажівками та автобусами і мені доводилося їхати за п’ять сантиметрів від прірви, я просив оператора та гіда вийти з машини. Мотивував це тим, щоб вони подивилися, скільки ще залишилось сантиметрів. Але насправді я думав: хто його знає, навіщо ризикувати людьми? Там діє правило — не пристібатися ременями безпеки і не блокувати двері, щоб можна було вистрибнути.
А щодо незвичайних засобів, то це, наприклад, пілотки, чи каное. Ми дві доби пливли до поселення… колишніх людожерів, більше сорока годин, у вузенькому каное з низьким центром тяги на мішку з рисом. А навколо — ніякого життя, ніяких людей, лише крокодили час від часу поруч пропливають.
— У Болівії ви спілкувалися з людьми, які впевнені, що штрих-коди несуть смерть. Як знаходите підхід до людей, які настільки різні?
— Це, між іншим, були старовіри, які після ніконівської реформи втекли з Росії і поступово досягли Південної Америки. А щоб з усіма бути на одній хвилі, потрібно бути природним. І друге, білі люди зазвичай припускаються помилки — вони ставлять себе вище, ніж аборигени, і місцеве населення це відчуває. Перше, що я автоматично роблю, потрапивши в певне оточення, — визначаю його рівень свідомості, розвитку, і стаю на цей рівень, щоб із ним бути на одній хвилі. Я показую тамтешнім людям: я такий самий, як ви, просто приїхав з іншої країни, яку ви знаєте чи не знаєте, а ви живите тут, тому давайте дружити, обмінюватися досвідом. Також люди люблять, коли ними цікавляться, а я ж допитливий!
— Як домовляєтеся з аборигенами, щоб вони погодилися на зйомку, щось даруєте?
— Дивіться, я потрапляю в життя незаможної родини у незаможній країні, і прошу їх пустити мене в своє життя, дати мені спробувати те, що вони роблять. Наприклад, вони збирають рис, і їм мають заплатити за день два долари, якщо вони виконають план. А тут втручаюся я, ставлю запитання, починаю з ними пробувати виконувати їхню роботу. Тому вони можуть навіть не просити, але я все одно дам їм якісь гроші, щоб компенсувати їхній робочий день. Та сума, яка для нас нічого не значить навіть за нашої економічної ситуації, для них важлива, та й дякувати людям потрібно. Найчастіше, питання грошей узагалі не торкаємося: «А можна у вас переночувати?» — «Можна». —«А можна з вами приготувати?» — «Можна». — «А давайте нашої горілки вип’ємо iз салом»...
— Ви через перекладачів спілкуєтеся?
— Як правило, в ті місця, куди ми їдемо, потрібно навіть два перекладачі. У племені колишніх людожерів, наприклад, говорять мовою, яку знають близько ста чоловік на планеті. Ми знайшли вихідця з племені, який п’ять років працював у місті і освоїв індонезійську мову, тож у нас був подвійний переклад ланцюжком. Але насправді часто ти просто припиняєш помічати перекладача, ви жартуєте, смієтеся, забувши про те, що йде переклад. Хороший перекладач — ніби твоя тінь. Це добре відчувається, коли я, наприклад, звертаюсь до когось, перекладач біжить поруч iз нами, і все на ходу за мною повторює.
— Що привозите з подорожей?
— Елементи декору завжди привожу, роблю вдома свій музей. Це не те, що продається на туристичних ринках у великій кількості, я знаходжу речі, наприклад, у племені, абощо. До речі, ось тут у мене є кам’яна сокира, якій 500 років, я її обміняв на годинник, також, лук, спис, із яким полюють на лева — усе бойове, реальне. Здорово, коли ти знаходишся там, де гроші не ходять, і ти мусиш обмінювати речі.
Мені було років одинадцять, коли мама влаштувала мене в Ліцей екології та дизайну в місті Нальчик Кабардино-Балкарської Республіки, звідти мої дідусь iз бабусею, і я там тимчасово проживав, де був фотогурток. Я на нього так «підсів», просив учителя приходити в позаурочний час, у вихідні. Так пишався, що захотів розповісти всьому місту, який у нас класний фотогурток. Я зрозумів, що для того, аби статтю взяли, потрібен глобальний привід. І вигадав фотовиставку, для якої ми знімемо, як люди миють машини в гірських річках, і цим боротимемося з їхнім забрудненням. Про це я написав від руки замітку, втік від батьків, і поїхав до високої будівлі, в якій, як мені казали, всі редакції газет. Пішов у редакцію найкрутішої — «Советская молодёжь». Коли на вході у мене — дванадцятирічного шкета — охоронець запитав, до кого я, то відповів: «До головного редактора». Мабуть, від моєї впевненості мене пропустив і цей охоронець, і секретар, якому я сказав, що приніс замітку. Такий товстий головний редактор узяв її і сказав: «Ми надрукуємо». Я повірив і пішов.
Кожен ранок упродовж трьох тижнів я стояв біля «Союздруку», перелистував цю газету, але замітки там не було. Коли я не витримав і знову поїхав, так само дійшов до головного редактора, то зрозумів, що він про мене забув. Я нагадав. І він дав мені першого в моєму житті редактора Урусову Гюльнару, яка виклала мені перший урок журналістики: «Ти написав, як старий комуняка. Ти з мамою, друзями так розмовляєш? Перепиши нормальними словами і принеси знову». Я переписав, приніс — і о чудо, замітку опублікували! Це було невелике місто, фурор, десятки дзвінків, усі побачили замітку, мій учитель фотографії взагалі став зіркою! А найбільший шок був, коли мені перетелефонували з редакції і запросили забрати гонорар! Я на нього купив дві плівки і пачку фотопаперу «Фотон». Головний посил — обережніше з бажаннями: вони збуваються. Якщо чогось дуже хочеш — воно прийде, найважливіше — довбати в одну точку, як дятел.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
Цього тижня медіа-компанія «1+1 медіа» поширила прес-реліз про те, що припиняє співпрацю з громадською організацією «Телекритика», яку очолює Наталія Лігачова. Вона була й директором однойменного товариства з обмеженою відповідальністю. Ще 12 жовтня на загальних зборах акціонерів було переобрано директора ТОВ «Телекритика», йдеться в офіційному повідомленні. >>
