Не нарікай. Дякуй...

...Вони приходили на пляж із самого ранку. Родина з Нижнього Новгорода — чоловік, дружина і троє дітей. Найстарша, 15-річна Варя, — неповносправна. На візку. «Ідемо в море!» — казав батько. І вони йшли. Всією родиною. Тато переносив Варю з візка просто у хвилі. А мама вчила плавати. «Плыви ко мне, Варюша», — казала вона. «Я не смогу, мам, утонуууу», — Варя від народження хворіє на ДЦП, говорить не дуже розбірливо, але мама все розуміє. «Сможешь, моя ласточка», — спокійно і впевнено казала жінка. І Варя пливла. «А сейчас я покажу тебе, как прекрасен подводный мир», — мама одягала доньці маску для підводного плавання. Варя пірнала. «Молодчина, какая же ты молодчина!» — до Варі підпливала молодша сестричка, вони обнімалися і плюскалися разом. Сміялися. «А теперь внимание сюда! Группа в полосатых купальниках, — кликав із берега батько. — Я вас снимаю!»

Я знала, що вони повезуть додому багато знімків. Щасливих знімків.

...Анет і Ендрю приїхали до турецького Фетхіє з Нідерландів. У нашому готелі на них задивлялися всі. Він — високий вродливий шатен років 50. Вона — маленька чепурна білявка, з незмінною усмішкою і дитячим виразом щастя на обличчі. Згодом виявилося, що вони з Ендрю ровесники. Анет від народження має викривлений хребет, простіше кажучи — горб. Вада стала на заваді для зросту, але — не для щастя. У нашому селі на Полтавщині, пригадую, працювала бухгалтером у колгоспі Галя. З такою ж самою вродженою вадою здоров’я. «Калічка Галя, бідолашна, — зітхали жіночки під магазином, проводжаючи Галю «співчутливими поглядами», — ніколи заміж не вийде, бо хто ж таку візьме...» Всезнаючі сільські «кумасі», вони знали ціну життя і вміли «визначити» долю кожному. Хто кого «візьме», хто кого «не схоче»... Анет і Ендрю всюди ходили, тримаючись за руки. Вони разом 30 років... Вони йшли — і обдаровували всіх усмішками. І сонце множилося.

...З родиною німців ми щодня обмінювалися вітаннями. Вони обідали неподалік нас, облюбувавши столик на терасі. Троє доньок-школярок так само, як усі дітлахи в нашому готелі, охоче підгодовували ледачкуватих всюдисущих котів, тож під час трапези «професійно» загортали в серветки різні смаколики для чотирилапих. Усі — включаючи середульшу дівчинку, яка має синдром Дауна. Я не бачила, щоб батьки якось по-особливому ставилися до своєї особливої дитини. Якщо вона занадто голосно лементувала в басейні, граючи з ровесниками в м’яча, тато міг застережливо кинути: «аллєс». Але якщо малявка злітала з крутих гірок і з розгону плюскалася у воду, — ніхто не зважав. Вона — така, як усі. Так само щаслива і бажана. Як усі діти, збирала на березі мушлі і будувала піщані замки.

...Як часто ми нарікаємо, що «все не так». І робота нам не така, і погода, і сусіди надто голосну музику слухають, і перехожі «завинили» нам, бо штовхаються на вулиці. Літо надмірно спекотне, зима — підступно холодна. А осінь, так та взагалі — безнадійно дощова й сіра: захмарює думки, псує настрій. Не така осінь... Люди легко привчають себе до звички частіше нарікати, аніж дякувати. І не помічають, як добровільно отримують «невдячне життя» і «не тих» людей поруч.

Бо щастя завжди має в твоєму житті стільки місця, скільки ти йому дозволяєш. Саме стільки.

Коли мені важко, сумно, коли я надто втомлена і мені хочеться більше мовчати, ніж говорити, і прагнеться заховатися, не бачити певних ситуацій і людей, які вражають моральною неохайністю, я заплющую очі і згадую блискітки на поверхні моря. І обіцяю собі, що не забуду про них, навіть коли простір за вікном засіється мрякою, сірістю і пронизливим холодом.

Вчуся не нарікати — дякувати.