Вадим Васильчук,
33 роки, один iз комендантів
Євромайдану, а тепер депутат
Київради від об’єднання «Самопоміч»:
— Увесь день стояти на холоді дуже важко, тому ми почергово відходили погрітися. Після концерту 30 листопада мене на комендантському посту на певний час замінив мій приятель, але під ранок я повернувся. Зробив обхід нашого наметового містечка. Навколо було спокійно, і я повідомив усім про суботню толоку, про встановлення сцени та про наміри стояти далі.
Однак після третьої на територію заїхали дві машини, аби щось встановлювати (як пізніше виявилося, «йолку». — Авт.) чи заливати каток. Ми підійшли до водіїв і запитали, як і чому їх пропустила ДАІ, яка до цього перекривала шлях усім автомобілям. Чоловіки відповіли, мовляв, робимо те, що нам наказали. Під час розмови з водіями я помітив, як вниз по Інститутській їхало кілька автобусів. Коли в одному з них у вікні я побачив обличчя у масці і касці, подумав: нас зараз розганятимуть.
Я побіг до стели і почав кликати, аби всі бігли з наметів та від бочок туди. Дівчат ми закликали стати всередину, а хлопці стали навколо у кілька рядів. Усі взялися за руки і почали співати Гімн. Оскільки до цього нас ніхто не бив, ми вирішили нікуди не йти, якщо ж міліція нас штовхатиме — то максимум посуне до щитів позаду. Але в ту ніч ми зiткнулися з «Беркутом». Перше, що мене здивувало, це короткі білі щити у них в руках. Пізніше ми дізналися, якщо довгі металеві щити для захисту, то ці — для атаки.
Спецпризначенці нас відтісняли: ми фактично віддавали їм кожну сходинку і підіймалися все вище і вище. Певний час трималися лавиною, але вони оточили нас з усіх сторін стели, і в декількох місцях наше кільце прорвали. Нас усіх оточили і повалили на землю. Вже було важко оборонятися, бо люди падали і падали один на одного. Нас били, тому єдине, що нам тоді залишалося, — по можливості закривати голову та важливі органи. «Беркутівці» ходили по нас зверху, продовжували бити і обзивати різними матами.
За кілька хвилин підійшов командир і наказав усе припинити. За його наказом нам дали можливість піднятися. Ми піднялися із землі, беркутівці зробили «коридор». Ми цього аж ніяк не очікували, тому почали виходити. Але тоді нас почали бити з двох сторін у спину, голову, по руках та ногах... Я ніколи не бачив, щоб так били людей. Можливо, десь у в’язниці злочинців, аби таким чином придушити будь-яку їхню волю та показати їхню неможливість себе захистити. Саме тоді я пропустив удари кийком по голові, нирках, шиї, отримав струс мозку.
Ми вискочили з оточення, але і тоді вони хотіли затиснути нас у кут до щитів, де стояли внутрішні війська. Ми розсунули щити, а солдати МВС, повз яких ми виходили, навіть не намагалися нас затримати. Склалося враження, що ці хлопці й самі були вражені діями «Беркута». Не всі готові були по-звірячому бити людей, була команда, призначена для розгону активістів. Ми прорвалися через щити, але й тоді «Беркут» побіг за нами, виловлював людей по всьому Майдану. Всюди були побиті люди. Я був свідком, коли «беркутівець» підходить до активіста і сходу починає бити, добивати на землі. Людина падає, а він за шкірку тягне її в автозак. Я добіг до Лядських воріт і почав писати членам координаційної ради Майдану, що людей розігнали, що потрібно рятувати затриманих у СІЗО, що сьогодні о десятій обов’язково збираємося на Михайлівській площі.
Тоді прийшло розуміння, що нам не можна боятися і ховатися. Перед очима була картина, коли у Мінську на протестах побили людей, які вийшли на площу проти результатів виборів. Настрашені, перелякані, побиті білоруси після цього більше не вийшли. І Білорусь залишилася невільною. Якби ми не вийшли знову, нас, як мінімум, чекали б арешти і доля Білорусі, у нас не було б кращого майбутнього у цій країні.
Я побіг по Михайлівській угору і в якомусь парадному чекав ранку. Чекав, коли на вулиці з’являться хоч якісь люди, щоб поміж них «загубитися» і не втрапити у руки міліції. Зранку дійшов до Михайлівського, де почав організовувати людей на Михайлівській площі. У Михайлівському соборі священики поїли людей чаєм, допомагали постраждалим. Спочатку для них було дивно, що люди йдуть у церкву не молитися, а грітися й ховатися. Із наближенням ранку в собор почали приходити люди, вони приносили ліки та їжу. Так з’явилася перша медична служба, ми організували харчування та охорону. У людей з’явилося чітке усвідомлення, що ми вже не тільки прагнемо до Європи, а маємо змінювати керівництво країни.
Катерина Оверченко,
26 років, активістка
волонтерського
проекту «Батальйон
технічної підтримки»:
— Того дня після десятої ми з друзями грілися біля кафе і говорили, що краще б піти додому. Але якось було не по собі, що на Майдані так багато людей, тому я вирішила залишитися. Ми жваво спілкувалися з друзями та одним паном (на жаль, не знаю його долі), але саме він порадив зібрати речі та йти під стелу. Знаєте, так гамірно було, і раптом тиша така.
Під стелою нас було небагато, людей 150, може. Раптом на сходах ми побачили коло хлопців у формі. Це було схоже, наче з банки вивалилася чорна ікра. Щоб якось привести до тями тих «беркутівців», ми почали співати Гімн. От на другому разі співу почалося те все...Стела була оточена, лише один вихід був відкритий — той, що на площу «дивиться». Нас туди, вперед, i «погнали». Пам’ятаю, як на дорозі стояли троє чоловіків у цивільному і один iз рацією в руках. Чи то мені стало сміливості, чи удачливої нахабності, я підбігла і спитала, чи не соромно бити дітей. На що отримала у відповідь: «Дєбілов біть нє стидно».
Я бігла у бік Європейської площі і з боку Інститутської побачила своїх друзів. У той момент здалося, що я у безпеці, але потім «беркутівці» почали гнатися за нами. Ми забігли всередину будівлі готелю «Дніпро» і втрапили до туалету. Не пам’ятаю, як довго ми там сиділи... Потім блукали поверхами, аж поки адміністратор дозволив пересидіти у холі. Ми довго не могли викликати машину, бо «беркутівці» були на вулиці. Під ранок нас забрав товариш. Та страшна ніч закінчилася... Для мене це був кінець світу: не вірилося, що все це трапилося зі мною у центрі української столиці. А потім був марш мільйонів! Ой, таке море людей... Дуже піднесене відчуття було! Ніхто не заходить у метро, а тільки ріки людей, які йдуть і потім сходяться всі в одну.
Пізніше я почала займатися волонтерством. Разом з іншими опікувалася поселенням — ми шукали киян, які готові були взяти до себе переночувати людей iз регіонів. Шукала друкарні для друку наших «майданівських» листівок, які ми потім роздавали у метро. Перекладала новини для Washington Post, адже вони були одними з перших іноземних ЗМІ, які висвітлювали події з Майдану.
Пам’ятаю, бували жваві ночі, й були ночі, коли стояли тільки до десятка людей. Пам’ятаю концерт «Океану Ельзи» на даху будиночка і дзвін Михайлівського, під який десятки киян сходилися до Майдану в ніч 11 грудня. І пам’ятаю морг та дзвінки людей на гарячу лінію, які шукають своїх близьких. Ти переглядаєш у списках прізвища і часом мусиш сказати найгірші слова, які може почути людина. Пам’ятаю, як тягнеш пораненого, а лікар каже, що він помер. І все... Це дуже яскраві і водночас дуже сумні моменти... Багато хорошого сталося під час Майдану, що дало змогу йти далі після усіх жахливих подій. А ціна, яку ми заплатили й далі платимо, не дозволяє опустити руки і залишити все напризволяще.
Владислав Пучич,
30 років, головний редактор студії журналістських розслідувань
«Чорне і Біле»:
— Ще задовго до Майдану було зрозуміло, що влада Януковича веде країну у прірву. Ми боролись із корупцією на місцевому рівні і навіть мали локальні успіхи, але усвідомлювали, що корінь її — в Межигір’ї. Коли за півроку до Революції наших демальянсівців почали кидати за ґрати через пікет Межигір’я — ми усвідомили, що тиск системи на паростки громадянського суспільства зростатиме і нам не залишили іншого вибору, як посилювати свій. Тому, коли Мустафа Найєм написав свій знаменитий пост — ми з друзями не вагались і приїхали до Києва того ж вечора.
Наступного дня поставили намети у Житомирі й щовечора збирали людей на мітинги. Жорстокий, без сенсу, розгін Євромайдану в столиці сколихнув людей, вивів їх зі сплячки. Переглядаючи кадри тієї ночі, я подумав: «Почалось. Справді почалось». Ніхто, абсолютно ніхто: ні влада, ні опозиція, ні громадськість — не очікував такої кількості людей, які вийшли на протест 1 грудня. Ввечері ми пішли на Банкову. Для мене особисто це був переломний момент — узяти бруківку в руки і кинути її у людину. До того ми боролись iз системою іншими методами, але всі вони були вже вичерпані. У людей не залишилось інших інструментів впливу на владу, окрім каміння і «коктейлів».
Найсильнішим був страх за родину. Кампанія репресій, організована проти євромайданівців у Житомирі, набирала обертів, нас били у під’їздах і в місцях збору, нівечили і палили машини, прослуховували телефони й офіси. Але найстрашніше — посеред ночі, у мій день народження, двері моєї квартири почали вибивати ломом. Я перевіз вагітну дружину і малу дитину в інше місто, а сам продовжив робити те, що мав.
Участь у сутичках на Грушевського, граната, яка розірвалась у мене в ногах, люди, які вилазять iз вікон палаючого Будинку профспілок, різний газ, «коктейлі Молотова» і шини, шини, шини... То був дивний стан, коли практично не було емоцій, хоча події навколо були по-справжньому драматичні. Ти просто, як робот, як солдат, робив те, що мав. А ще була готовність сісти за ґрати, якщо ми програємо. І найголовніше — була готовність будь-що йти до кінця.
Революція дала усвідомлення, що можливо все — абсолютно все, чого ми прагнемо разом. Ніщо не може протистояти волі мільйонів людей. Особисто для мене було кілька важливих речей: по-перше, мало чого залишилось, що б насправді лякало — відбоялися; по-друге, це була дуже серйозна школа з конфліктології: коли був комендантом звільненої Житомирської ОДА, доводилось «розрулювати» вкрай складні ситуації, і це вдавалось. Крім того, перевірили команду на стійкість: кілька людей відійшло, зате з тими, хто залишився, я готовий іти не лише у розвідку.
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
З минулої п’ятниці у Музеї історії Києва експонується резонансна мультимедійна виставка «Війна. Місто. Люди». Літні кияни, які пережили окупацію, студенти й школярі, науковці й журналісти вражені: такого вони ще не бачили. >>
