Чудо поруч

      Емір Кустуріца добрий десяток років, як живе в Парижі. «О моя бідна батьківщина!» — тільки й усього, що він каже про Боснію, наче відмахуючись від запитання кореспондента французької газети «Фігаро», чи давно метр бував у рідних пенатах. Можливо, у цій скупій відповіді-відмовці — кітч самовідчуттів Кустуріци, адже його останні фільми не відходять від цієї чудної і драматичної країни посеред благополучної Європи. Життя як чудо Кустуріца може побачити тільки в колишній Югославії. Про це і його нова стрічка «Життя як чудо», яку було презентовано на цьогорічному Каннському кінофестивалі.

      Це трагіфарс, сплав кітчу, казки, ворожіння, широкодухої слов'янщини і пістрявої циганщини. Не знаю, як Новий і Старий світи, а ми, їхнi околиці, сприймаємо перші ж кадри як винятково свої, наче в нашому антуражі зняті: цей станційний будиночок «Голубиничі» міг так само органічно містити напис «Буча» або «Підволочиськ», біля нього — простенькі квіти і люди з простими обличчями, поношений піджак на держаку совкової лопати, автомобіль, схожий на «Волгу». А ці бюсти комуністичних вождів, на головах яких тепер гасять недопалки, ці збори самодіяльних хорових колективів, цей доброзичливий пикатий поштар у знайомих кирзяках, ці новітні боси в будуарах кричущої, позбавленої смаку розкоші, їхнє життя масне, їхні статки побризкані кров'ю, їхні обличчя потворні, немов писані карикатуристом, а не природою. Тільки у тій країні та у нас ще зберігається некрасива звичка обсмоктувати мозкові кістки, а також грати у шахи за будь-яких обставин, навіть під грім канонади — тоді «підошви» фігур просто намазують абрикосовим варенням.  Різниця в тому, що у нас тихо, а в тій країні ще подекуди пострілюють. Щодо «Життя як чудо», то в ньому починається війна. Війна народжує нові картини, жахливі й смішні, а також — чудо. Чудо, виходить, можна побачити за екстремальних обставин.

      На зміну зачарованій закоханій ослиці (яка, забігаючи наперед, скажемо, виявиться «доброю феєю»), кумедним шоу з одою містечковому вождеві, автомобілям, які їздять по рейках, коту, котрий поглядом убиває голуба, у кадр в'їжджають військові ешелони, солдатики, які вчаться стріляти з гранотомета, позитивний герой — «настоящій полковнік», котрий каже Луці: «Це не моя війна і не твоя війна, вона — чужа». Лука — головний герой. Йому війна допомагає, як це не страшно звучить. Допомагає зустріти справжнє кохання. Не дивно для задуму Еміра Кустуріци, що любов спалахує між чоловіком та жінкою з різних сторін барикад: вона мусульманка, він, Лука, — серб. Коли його син Мілош опиняється в полоні, односелець Луки несподівано приводить її, Сабаху, і слушно підказує, що мусульманку можна обміняти на сина. Кустуріца настільки добрий до своїх героїв, що так вигадливо будує сюжет, аби Лука уникнув цього важкого вибору між рідним сином і коханою дівчиною. І режисер правий, бо ж не можна не написати хепі-енд для людей, настільки красиво закоханих, що ліжко з ними піднімається в небо і носить їх над гірським пейзажем на заздрість тим, хто ніколи не літав.

      У новому фільмі 49-річного Кустуріци ми впізнаємо старих знайомців із «Чорної кішки, білого кота» — кіт той самий, собака теж, згадане ліжко (здається, саме на ньому помирав і чудесно воскресав дідусь), нарешті — «Но смокінг Оркестра», циганський ансамбль, чиїми піснями любить насичувати свої стрічки метр. Щодо цього гурту, який отримав популярність разом зі стрічками Кустуріци, то небайдужість метра пояснюється просто: він сам «бавиться», граючи в «Оркестрі» на бас-гітарі, а дорослий син Кустуріци Стрибор — на перкусії.

      Український глядач знає Еміра Кустуріцу здебільшого за фільмами «Андеграунд» (1995), «Чорна кішка, білий кіт» (1998). Але були й інші, менш відомі нам стрічки, зате етапні у біографії режисера. Зокрема, «Час циган» (1989) виграв приз у Каннах за кращу режисуру, відтак славетний Мілош Форман запросив тоді маловідомого боснійського режисера до викладання в Колумбійському університеті. А «Час циган» невдовзі було перетворено на «Аризонську історію» (1993), яка мала величезний успіх у Європі.