Тінь незабутих предків

      У селі Чортория, на Буковині, де народився і виріс Іван Миколайчук, особливе повітря, енергетика та люди. Напевно, тому вже іменитий актор та режисер так рвався з Києва до рідного обійстя, де чекала його чимала родина, до гір, до Черемоша... Чи могла б Катерина Олексіївна Миколайчук після народження сина подумати, що житиме на вулиці, названій на честь свого Іванка? А чи сподівалася старша сестра Івана Миколайчука Фрозина Василівна, що буде таким собі гідом у власній батьківській хаті протягом багатьох років? Доля скалася так, а не інакше... Він став символом національного кіномистецтва 60-80-х років, і саме з його ім'ям пов'язують українське поетичне кіно. Проте звання народного Івановi Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок —«націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав уже посмертно. А увірвався він у світовий кінематограф разом із «Тінями забутих предків» Сергія Параджанова. Після того його запрошували працювати навіть у Голлівуд, але, звісно, Держкіно актору про це не повідомило. Американці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету...

      «Людина живе стільки, скільки її пам'ятають, — каже Фрозина Василівна, відчиняючи двері музею-садиби, де виросла вона та ще дев'ятеро Миколайчуків, — до нас приїздить багато людей з усього світу — значить, Іван iще й досі живий».

«Він був хитрий хлопчик...»

      У хаті Миколайчуків відчувається дух гуцульщини, бідового й гіркого, але праведного життя. Фрозина Василівна дістає оберемок фотокарток: «Оце Іван знімається у «Тінях...», а це він у Болгарії. А цей портрет Тараса Шевченка Іванові вишила покійна сестра наша Марія після того, як він зіграв Кобзаря у «Сні». А потім зробили пробу, він мав грати ще Івана Франка. То Марія вишила йому тоді авансом ще й Франка, але Іван уже не встиг зіграти...Але ж правда, схожий?» — запитує Фрозина Василівна і дістає «пробну» фотокартку — Іван Миколайчук таки дійсно схожий на поета.

      Фрозина Василівна була найстаршою в родині, нині їй 73 роки. Живеться, напевно, важко, хоча про це й не говорить — господарство та старенька мама Катерина Олексіївна (їй, до речі, виповнилося цьогоріч 90 років) — усе на її худорлявих плечах. Живе вона поруч із мамою. «Отримуємо пенсію, місцева влада, дякувати, допомагає, — каже пані Фрозина, частуючи мене грушами з батьківського саду, — що нам іще треба?».

      «Моя освіта — то одна кляса у 40-му році, — розповідає сестра відомого актора, — а потім за дітьми доглядала». Фрозина Василівна, напевно, найкраще з усіх братів та сестер знала Івана: від самого дитинства виховувала його (бо ж старша була на 10 років), а потім, коли Іван виріс, часто вислуховувала його сповіді. «Я найбільше з ним бавилася, — згадує Фрозина Василівна, — інших дітей деколи могла й «шльопнути» за непослух, а от Івана не била ніколи — він завжди був веселим, спокійним i слухняним, з ним найменше було проблем. Але ж і хитрим». Пригадує пані Фрозина, як одного разу шестирічний Іван розвеселив сусідку: «Приходить якось вона до нас та й каже мамі: «Ваш Іван таке утнув, так розсмішив мене. Прийшло дитя, сіло на лавці, а я саме млинці пекла. Кажу ж йому: «Іване, бери-но млинця». Дитина каже, що не хоче. Я й собі забула за те частування. А Іван сидить-сидить, а потім говорить: «Тьотю, скажіть іще один раз, то я й візьму!». Мама потім його запитує: чого ти не брав млинця, як тобі давали? А Іван відповідає: «Я думав, вона ще проситиме, щоб я узяв, а вона все мовчала. І мені так того млинця захотілося...» Ми часто згадували цю історію, і коли Іван уже жив у Києві й приїжджав у Чорторию, сусідка завше жартувала з ним: «Іване, сказати ще один раз, та й ти візьмеш?». На що Іван віджартовувався: «Ні, я тепер уже беру за першим разом».

      Він із дитинства дуже любив співати, але від усіх дітей, за словами старшої сестри, особливо нічим не вирізнявся. «Це вже потім, як пішов до школи, — згадує Фрозина Василівна, — на нашому подвір'ї гралися усі діти. Іванко все їм щось розказував, і вони біля нього крутилися». Він ріс цікавою і допитливою дитиною. Дуже любив спостерігати за сусідами, а вечорами перед громадою хлопців демонстрував, як шкандибає дорогою дід Василь, як удень сварилася баба Маруся з бабою Катериною. А ще тихими літніми вечорами просиджував під своєю берізкою і грав на скрипці.

У шість років Іван співав

«Ще не вмерла Україна»

      «Батько наш жодної днини не вчився, — каже пані Фрозина, — але самотужки вивчив українську, читав і писав. Звісно, на роботі (а працював тато залізничником) говорив румунською, без неї й роботи не знайшов би». Пригадує Фрозина Василівна, як у їхній невеличкій хатині збиралися сусіди й друзі, як Катерина Олексіївна завішувала вікна, а батько читав українські книжки. Найбільше у родині любили читати Шевченка, багато чого знали напам'ять. «І сидимо ми, малі, на печі, людей у хаті повно, — згадує Фрозина Василівна, — і кожен з нас хоче якесь слово додати. Було тісно — бо ж усього одна кімната. Але ці вечори запам'яталися особливо».

      Іванові теж ці «уроки» української подобалися. «Я не знаю чому, але він ще з дитинства був таким патріотом! У шість років співав «Ще не вмерла Україна» — то тато його навчив, — згадує Фрозина Василівна. — Коли я виходила заміж (а був 47-й рік), гостей прийшло мало — лише рідні та сусіди. Покликали Іванка за стіл i просять, аби заспівав той «Ще не вмерла...», а дитина відповідає: «Та не можна ж...» і дивиться на тата (він йому забороняв при чужих людях співати, казав, що за те нас усіх у Сибір відправлять). І батько йому дозволив співати тихенько. Тоді Іванові стільки копійок накидали, що жартував тато потім: мовляв, молодим стільки грошей не зібрали».

Іван пішов учитися на актора у татових «залізничних» штанях і кашкеті

      Середню освіту Іван Миколайчук здобував у трьох вечірніх школах. Там, як потім згадуватиме, й почалася його «творча кар'єра». «У селі був драмгурток, і до нього я потрапив ще зовсім малим, — писатиме Іван Васильович, — а грав переважно старих, бо на ці ролі не було охочих». Потім буде Чернівецьке музучилище, театр-студія при Чернівецькому українському драматичному театрі імені Кобилянської та Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. «Ми ж ніколи не чули, що є така професія — актор, — каже Фрозина Василівна, — а в театр уперше потрапили, коли Іван уже вчився у Чернівцях. Як зараз пам'ятаю, йшов він навчатися у татових «залізничних» штанях і кашкеті». У Чернівцях, двадцятирічним юнаком, Іван зустрів свою кохану — Марію. Нині Марія Миколайчук співачка, заслужена артистка України, мешкає у Києві. «Я добре пам'ятаю, як Іван приїхав додому й каже мені: мовляв, я зустрів дівчину й хочу одружитися, — розповідає пані Фрозина, — а я йому й кажу: може, зачекай, ти ще ж такий молодий, ось закінчиш навчання, отримаєш роботу. «Ось того я хочу вже женитися, — він мені каже, — коли у мене будуть гроші й робота, тоді вже я не буду знати, котра за мене піде: чи вона захоче грошей, чи слави, чи мене? А Марія хоче мене такого, як я є — у татовій шинелі, у татових штанах». У режисерському задумі Івана Миколайчука Марія зіграла найголовнішу, найскладнішу роль — його дружини.

«Заїжджали до нас друзі Івана цілими автобусами»

      Івана Миколайчука любили по-справжньому: і ті, хто знав його особисто, і ті, хто сприймав гуцульського хлопця через його героїв. Завдяки Іванові та його колегам Карпати стали шалено популярними. Полюбив українські гори, місцевих людей і Сергій Параджанов. Кажуть, що він, перебуваючи навіть у Києві, постійно намагався замовити у ресторанах гуцульські страви. «Коли у горах знімалися фільми, — згадує Фрозина Василівна, — до нас приїжджав цілий автобус друзів Івана, ми виносили столи ось туди, на гірку. Іван любив, коли до нього приїздили гості». Його любили глядачі в усьому світі. Про «Тіні забутих предків» чули в Мехіко, Торонто, шанувальники писали дуже багато листів. «Мені чомусь запам'ятався один лист від десятикласника з Києва, — розповідає Фрозина Василівна, — пов'язана ця історія із фільмом «Гадюка». Хлопчик пише Іванові: «Я вас так любив, Іване Миколайовичу, завжди на вас рівнявся. Ваші фільми «Сон», «Тіні...» були для мене найулюбленішими. А тепер, коли подивився на вас у «Гадюці», то зненавидів». Іван прочитав нам листа уголос, а потім почав голосно сміятися. А далі сам відписав хлопцеві й подякував за те, що той підтвердив: роль йому таки й справді вдалася».

      Сім'ю Миколайчуків пов'язувала тепла дружба з багатьма відомими людьми того часу. Товаришувало подружжя Миколайчуків із Володею Івасюком. Кожного разу, коли Володимир приїжджав до Києва, він заходив у гості до свого земляка. Та спочатку помер Володя, а 3 серпня 1987 року не стало й Івана. Не встиг він залишити і спогадів про Івасюка. Єдине, що залишилося, — лист-спогад Марічки, що адресувався батькові Івасюка — Михайлу Григоровичу. «Володя бував у нас частенько, — писала Марія Миколайчук у жовтні 1987 року, — а вірніше, кожен раз, як тільки приїздив до Києва. Перед тим як зайти до нас, він завжди телефонував і після вигуків — чи то Іванових, чи то моїх: «Володю, чому ти ще не тут?» — була відповідь: «Я вже там». І не минало багато часу, як ми вже сиділи й розмовляли...».

      Іван завжди був простим, скромним і товариським хлопцем. Свою щирість і доброту Іван Миколайчук проявив і тоді, коли уступив своєму товаришеві квартиру, який не мав де жити з сім'єю. Однокімнатну квартиру йому виділили як популярному артисту. Згадує Фрозина Василівна: «Як Іван одного разу пошкодив очі під час зйомок (а знімався він у двох фільмах одночасно) і лежав на ліжку в гуртожитку, то біля нього режисери забігали, почали гукати лікарів знаменитих. Один аж із Москви приїхав. Режисери кричать йому: «Щось робіть же!». А той запитує: «Невже він у вас такий незамінний?». А вони кажуть: «Так, незамінний». Тоді московський лікар і каже: «Так чому ж він у гуртожитку живе, коли він вам такий дорогий?». Тоді вже через пару місяців йому дали квартиру».

«Румуни давили тіло, а москалі вбивають душу України»

      То особливі люди, яким довелося жити у важкий час — таке собі «братство»: Миколайчук, Параджанов, Брондуков, Осика, Іван Гаврилюк... Ця дружба була тісною і тривалою. Вони дозволяли собі провокуючі речі, іноді ризикували не тільки кар'єрою, а й волею. Так, у 1968 році у Ленінграді Бронислава Брондукова запитали журналісти на прес-конференції про роль, яку він мріяв би зіграти. На що актор відповів: «Леніна». Репортери були ошелешені: чи сприймати всерйоз? А після паузи Брондуков додає: «У театрі сатири». Таких ситуацій було багато. Тодішня влада не могла знищити їх фізично, але могла зробити все, аби ці люди не працювали. Так, у 85-му році, за два роки до завершення свого земного шляху, Іван Миколайчук уже був ізольований від акторської та режисерської роботи, за ним стежили агенти КДБ. «Іван дуже переймався тим, що не може зробити, сказати усього, чого хотів, — згадує Фрозина Василівна, — багато чого не розповідав рідним, приходив часто роздратований і втомлений, не спав ночами. Після чергової заборони казав: «Півжиття мені відтяли». А одного разу Іван якось обурився: «І це Україна? Де ви тут бачите Україну? У Києві жодного слова українського не почуєш». Я кажу йому: «Іване, не говори дурниць, ти ще життя не знаєш. Я за румунських ще часів жила і пам'ятаю, що не можна було й слова українського сказати! А зараз — хочеш читай, хочеш співай!». Я ж думала: молодий, нічого він не розуміє. А Іван мені, подумавши, каже: «Румуни давили тіло, а москалі вбивають душу України. Ви цього не розумієте».

      Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у хворобі молодого актора.    

Іван хотів, щоб його, як Шевченка над Дніпром, поховали над Черемошем

      Іван Миколайчук ще встиг зустріти своє сорокашестиліття. Загалом доля цього визначного українця, на жаль, типова у сприйманні співвітчизниками. Адже, як мовив актор Іван Гаврилюк, роздумуючи після Миколайчукової смерті, «у нас, щоб кому-небуть щось довести, треба померти». Навіть знаючи, що хворий на рак, Іван не втрачав почуття гумору й завжди був радий бачити друзів.

      Був у Івана й улюблений куток біля рідної хати — у садку, зверху над хатою. Звідти було гарно видно Черемош. «Ми не раз там обідали, — каже пані Фрозина, — Іван, як був молодий, часто повторював, щоб його, як Шевченка над Дніпром, поховали над Черемошем. Але коли вже було йому зле, коли вже хворий був, казав: «Ні, то жарт був. Не треба мене там ховати. Там діти граються завше. Чого вони мають боятися якоїсь могили?».

      ...А Іван таки продовжує жити. Не даремно ж існує у Чорториї усім відома бувальщина, пов'язана зі смертю Івана Миколайчука: того року, коли він помер, в село на стави прилетіло багато білих лебедів. З того часу вони стали тут постійними гостями. Люди називають їх Івановими. А ще приносять до його садиби квіти, подякувати літній матері Катерині Олексіївні за сина приїздять із-за океану й продовжують цим самим його коротке земне життя...

      Авторка вдячна за допомогу в створенні матеріалу Чернівецькій обласній державній адміністрації.

Довідка «УМ»

      Іван Миколайчук, видатний український актор, сценарист, режисер, народився 15 червня 1941 року в селі Чортория Вашківського (тепер Кіцманський) району Чернівецької області в багатодітній сім'ї Катерини і Василя Миколайчуків. Удостоївся багатьох премій, почесних відзнак, а в 1968 році — звання Заслуженого артиста України. Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Премія за режисуру» за 1980 рік. Знімався у фільмах: «Сон» (1964), «Тіні забутих предків» (1964), «Гадюка» (1965), «Анничка» (1968) «Камінний хрест» (1968), «Захар Беркут» (1971), «Тривожний місяць вересень» (1976), «Вавилон ХХ» (1979), «Лісова пісня. Мавка» (1981), «Така пізня, така тепла осінь» (1981) та ін.