Друга війна

«Мене привело в зону бойових дій дуже сильне почуття патріотизму, — щиро зізнається 47-річний Володимир. — Коли по телебаченню показували, що відбувається на Донбасі, просто не міг спокійно лежати на дивані. Як це так? У моїй країні отаке твориться, а я сиджу вдома. Добровольцем пішов до Збройних сил, чесно кажучи, по блату. Тричі навідувався до військкомата, де мене щоразу вносили до списку, обіцяючи викликати. Четвертого разу вирішив питання з допомогою пляшки коньяку — допоміг мій колишній командир по Афганістану».

Добровольці йдуть на схід

Володимир Терещенко пробув у зоні бойових дій рік — практично весь час на передовій. Як і багатьох бійців, у холодному бліндажі чоловіка зігрівала думка, що вдома його чекають. А повернувшись, не застав дружини: зібравши всі речі, вона пішла, хоч, за словами Володимира, за сім спільно прожитих років подружжя жодного разу не посварилося. Та на цьому випробування не закінчилися: у його матері виявили четверту стадію страшної хвороби — і вже через місяць її не стало... Маючи квартиру в Полтаві, Володимир тепер весь час проводить на дачі в передмісті. Пояснює, що тут ховається від людей. Ділить його самотність хіба що єнот Кроха, якого колишні товариші по службі в Афганістані чотири роки тому привезли з Канади, куди свого часу виїхали на постійне місце проживання. Кросі тоді було лише два місяці — і, поки не виріс, він спав на руці свого господаря. Тепер єнот важить 14 кілограмів, полюбляє ласувати печивом, вафлями. Ми розмовляємо, сидячи в затишній дерев’яній альтанці Володимирової дачі.

«28 квітня минулого року я потрапив до 16-го батальйону територіальної оборони — спочатку на базі інституту зв’язку навчав молодих, як поводитися зі зброєю, — розпочав свою розповідь Володимир Терещенко. — 9 червня нас мали кинути в зону АТО, проте батьки молодих хлопців, котрі не хотіли, щоб їхніх дітей відправляли на війну, влаштували акцію протесту, перекривши дорогу. Наступного дня під час шикування я попросив вийти вперед добровольців, готових іти на схід. З усього батальйону вийшло, чесно кажучи, 30 чоловік. 13 червня ми відправилися до Балаклеї, що за Харковом. Прибувши туди, отримали бойове завдання й до 14 серпня супроводжували, охороняли колони автомашин, що доправляли боєприпаси просто на передові позиції до Слов’янська, Краматорська, Червоного Лиману, Лисичанська, Попасної, Дебальцевого. Потрапляли при цьому й у засади, й під обстріли. Згодом нашу частину звідти вивели. А невдовзі знадобилися добровольці для поповнення 28-ї Гвардійської окремої механізованої бригади, яка зазнала великих втрат під Іловайськом та Саур-Могилою. Я і ще п’ятеро полтавців написали рапорти. З-під Одеси нас відправили на миколаївський полігон «Широкий Лан» на бойове злагодження. Мене призначають командиром бойової машини диверсійно-розвідувального взводу, а невдовзі нас кидають під самий Донецьк — за якихось 15-20 кілометрів. 28 вересня командир ставить завдання увійти до Мар’їнки — там на ту пору вже стояв 20-й батальйон територіальної оборони. Ми входимо до міста вночі, розосереджуємося, ховаємо техніку й наступного дня приступаємо до оборони. Буквально на відстані 300-400 метрів від межі райцентру стояли сепаратистські формування, які постійно накривали нас артилерійським вогнем».

Перший контактний бій

«6 жовтня о 22-й годині наш блокпост атакувала з боку Донецька диверсійна група: із першої автівки, що підійшла зовсім близько, полетіли гранати, далі йшли автоматні черги, — продовжує Володимир. — Через деякий час у темряві з’явилася й друга машина. Мені довелося ліквідувати противника практично самому, бо всі наші хлопці були або вбиті, або поранені. Я пройшов строкову службу в Афганістані, тож мав досвід контактного бою — того разу він мені якраз і знадобився. Хоч війну на Донбасі не можна порівнювати з афганською, оскільки наразі це, швидше, війна артилерії.

Ми воювали майже голими й босими. Форму видали «скляну» — влітку в ній жарко, а взимку холодно, до того ж її вистачило рівно на місяць. Бушлат був таким, що бронежилет не надінеш ні поверх, ні під нього. Щодо техніки, то доводилося воювати з тією, яку самі «склеїли» або ж допомогли відремонтувати волонтери. При цьому за 10-15 кілометрів за нашими спинами стояли прикордонники, i їх забезпечували і формою, й раціями, й новими «КрАЗами» та іншою новітньою технікою. Ми ж навіть під час передислокації колони військової техніки під Миколаєвом втратили одну машину: вона була настільки древньою, що загорілася й зірвалася разом із боєкомплектом. Хлопці ледве встигли вистрибнути з неї й, таким чином, лишилися живими. Потім їх тягали до прокуратури, розбиралися, чому машина згоріла, замість того, щоб розібратися, чому дали техніку в такому жахливому стані. Коли вдарили морози, у нас на передовій у танках «посипалися» акумулятори. Нам тоді допоміг один дуже впливовий чоловік (його позивний — Техас, він їздив від імені Президента на переговори з Захарченком). Після його телефонного дзвінка нам таки привезли акумулятори. Ми мешкали й ховалися від обстрілів у бліндажі — це яма завглибшки два метри, прикрита згори колодами, на які поклали мішки з піском, і все це замаскували насипом висотою 2-3 метри. Коли похолодало, привезли буржуйки в комплекті всього з однією метровою трубою. І де було розжитися на дрова, якщо ми стояли посеред поля? Сунешся в лісосмугу — або міну, випущену з міномета, одержиш, або на розтяжку нарвешся. Та навіть якщо розтопиш пічку й від неї піде дим, тут же одержиш міну, бо противник думає, що прогріваємо техніку. Із цієї причини ми не мали змоги готувати їжу — харчувалися «тушонкою», «згущенкою», якими нас забезпечувало Міноборони. Боєприпаси i харчi нам скидали з автомашин на ходу, адже з того боку за нами весь час вели спостереження.

Хоч як це дивно, але вже другого чи третього дня «сепари», яких ми постійно бачили, знали номери наших мобільних телефонів — вони телефонували й знайомилися. І це при тому, що мій номер телефону був відомий тільки командиру батальйону. Здається, 1 грудня (точно не пам’ятаю, бо через постійні обстріли там втрачаєш відчуття часу) мені телефонує командир 8-ї роти «ДНРівців» на позивний Док і каже: «Привіт, Топазе!». А далі зачитує текст ультиматуму з пропозицією здатися в полон та перейти на їхній бік. Я попросив звести мене з його командиром, і, на диво, він моє прохання виконав. У такий спосіб я поспілкувався в телефонному режимі з командиром 4-го батальйону «Сварожичі» на позивний Варган, і ми навіть домовилися про зустріч. Я повідомив, що вийду без зброї на нейтральну територію на трасі Запоріжжя—Донецьк».

Перемовини з сепаратистами як шанс зберегти життя бійців

— І ви не боялися?

— Чому ж? Боявся. Але йшлося про те, щоб не допустити кровопролиття. Мною рухало бажання зберегти життя підлеглих, адже в усіх сім’ї, діти, яких потрібно піднімати на ноги. Було страшно. До того ж, коли покидав наш останній блокпост, хлопці попередили: «Командире, на тобі червона точка». Мене снайпер уже тоді вів. Вийшовши на трасу, яку оточували поля з незібраним урожаєм, помітив, як назустріч із боку Донецька рухається ескорт із кількох автомобілів: попереду «Ауді» сірого кольору з мигалкою (я розгледів на ній навіть герб «ДНР» та номерний знак «РОД»), а позаду чотири джипи. Дивлюся: з останніх почали вистрибувати бойовики. Варган також вийшов з «Ауді» й представився (до речі, його звати Олег Орчиков). Він був у напрасованій формі, яка нашим воякам і не снилася. А я стою перед ним брудний, неголений. Спершу попросив зняти з мене снайперський приціл, нагадавши, що наша домовленість будується на слові честі і що я, як і обіцяв, неозброєний. Потім запропонував зайти на наш блокпост і все обговорити у спокійній обстановці. На блокпосту Варган сів поряд зі мною, його заступник, дуже схожий на чеченця, на позивний Косак, наставивши на мене автомат, — навпроти, а два озброєні охоронці стояли поряд. Розмова тривала хвилин 40 і спочатку не клеїлася: вони все пропонували стати перебіжчиком, а я відповідав, що зрадником не був і не буду. Урешті-решт ми все ж якось знайшли спільні точки дотику й домовилися як командири підрозділів не стріляти одне в одного. І з 6 грудня по кінець січня не прозвучало жодного пострілу ані з їхнього, ані з нашого боку. Варган тримав слово, аж поки його свої ж не арештували. Доходило до того, що з табору противника телефонували й попереджали: «Топазе, сховайся, бо приїхали «туристи» й зараз вас «утюжитимуть». «Туристи» — це артилеристи з батальйону «Кальміус». І справді, хвилин через 15-20 у наш табір полетіли міни, снаряди. Через півгодини мені телефонують з того боку — цікавляться, чи все гаразд. Відповів, що всі живі, ніхто не постраждав. Завдяки суто людським стосункам із військовим керівництвом «ДНРівців» мені вдалося визволити й наших полонених. Якось буквально перед самісіньким арештом Варган телефонує мені й запрошує приїхати на їхній блокпост. Я йому: «Як? У мене ж на «Жигулях» наклеєні стрічки Збройних сил України. Ти хочеш, щоб мене розстріляли?» Та він прислав на наш блокпост для мого супроводу дві автівки. Того разу ополченці віддали мені 12 полонених «правосеків», із них двоє були тяжко поранені. Після цього Варган наказав своїм підлеглим супроводжувати нас і по дорозі назад. Таким чином усі звільнені хлопці лишилися живими. До речі, Варган подарував мені на пам’ять кавказький кинджал. А недарма вважається: коли воїн воїну підносить такий подарунок — це до миру.

— Невже вам вдавалися перемовини з усіма бойовиками? І чи не мали через це проблем зі спецслужбою?

— Поки що не мав. Про те, що я регулярно ходив на той бік і вів перемовини з противником, знали мої бійці й командир. Попереджав про це й СБУшників, контррозвідку. Бачите, я вважаю, що навіть із ворогом потрібно знаходити компроміси, якщо йдеться про найдорожче — життя наших бійців. Хоч із власної практики знаю, що домовитися можна не з усіма. Скажімо, командири «Шахтарської дивізії», батальйонів «Кальміус» та «Схід» узагалі не хотіли зі мною розмовляти. «Ти бандерівець», — кажуть. «Та ні, я з центральної України», — відповідаю. «Тоді ти «правосек», — навішують черговий ярлик. Говорю, що не належу до жодних партій. «Усе одно вас потрібно всіх убивати», — роблять висновок ополченці. Як бачите, із такими розмова коротка.

Утретє долю не слід випробовувати

— Усі шестеро полтавців, котрі влилися до 28-ї механізованої бригади, повернулися додому живими (один, щоправда, був поранений). А взагалі в основному в результаті артобстрілів наш батальйон зазнав великих втрат: убитих близько 45. Вибули зi строю й майже 200 поранених, половина з яких має тяжкі поранення й каліцтва. До смерті на війні звикаєш. Страшніше бачити, як покинуті собаки тягають людські руки-ноги...

— Як думаєте, вам пощастило вціліти як в афганській, так і в цій війні?

— Мама перед смертю сказала мені таку фразу: «Синку, втретє не випробовуй долі». Найголовніше на війні — не вживати алкоголю. А наші хлопці цим зловживають. Думаю, значний відсоток загиблих — це ті, хто прийняв кількасот грамів на душу: під час обстрілів вони втрачають мобільність. Можливо, хтось мене й осудить за таке зізнання, хоч, думаю, це ні для кого не секрет. Військкоматам потрібно більше уваги звертати на те, кого вони мобілізують в армію, а не керуватися лише рознарядкою, планом. Я взагалі байдужий до спиртного — міг випити хіба що пляшку пива, коли волонтери пригощали, та й то зрідка.

А от чи щастило? Судіть самі. Якось уночі бачимо: з боку Донецька до нашого блокпоста рухається автомобіль. Бійці мене поставили до відома: «Ми відкриваємо вогонь на ураження». Я ж дав команду не стріляти: мовляв, нехай підійде ближче, а тоді його зупинимо й «укладемо» пасажирів. От та автівка під’їхала (хлопці вже дали й попереджувальну автоматну чергу вгору), а з неї ніхто не виходить. Я вискочив на дорогу й крикнув: «Виходь!» А у відповідь: «Не можу». Присвітив ліхтариком, а на дверях відірвані як ручки, так і склопідйомники, на водієві ж берці без шнурків, а військова куртка одягнена на голе тіло. Я наказав йому не глушити машини й вибити скло ногами. Почали розбиратися. Виявилося, це полонений «правосек» — хороший хлопець на позивний Памір, котрий два місяці провів у полоні. Я запитав, як же його відпустили. Він розповів, що просто вивели з підвалу, запхали до салону автівки й наказали рухатися в бік нашого блокпоста, а щоб свої, бува, не розстріляли, включити на під’їзді до нього «аварійку». «І чому ж ти не включив?» — цікавлюся. «Так я ж не водій, тому просто її не знайшов», — пояснив хлопець. Було вже опівночі, до того ж пішов дощ, коли я, взявши ліхтарик, почав обстежувати машину. Зазирнув у салон, під неї — нібито все чисто. Оглянув багажник: у ньому був вибитий замок, а замість нього стирчав дротик. Знаєте, як буває: потягнеш за дротик — і багажник відкриється. Командир по рації застеріг мене: не лізь, мовляв, до тієї машини. Тож я наказав хлопцям сховатися за бетонні споруди і сам вирішив таки дочекатися ранку. Уранці обережно відкриваю багажник — і в мене таке відчуття, ніби на мене вилили відро крижаної води: там лежать 5 протипіхотних мін спрямованої дії «МОН», обмотані детонаційним шнуром, що використовується при диверсіях (він зривається навіть від удару по ньому), а зверху — три протитанкові міни, усе це засипано гвинтами та гайками. До того ж поряд у мішку — 5 кілограмів амоніту та тротилові шашки. Усе це, очевидно, було під’єднано до «аварійки», і якби рвонуло, мало не здалося б. Я зателефонував командиру 20-го батальйону тероборони на позивний Псих і попросив прислати саперів. Останні розмінували автівку й вона лишилася в нас як трофей. Ось така історія...

Місцями «Град»

— Загалом багато всього було за той рік. Якось із селища Оленівка мої бійці вивозили автобусом дітей, які постійно жили під артобстрілами. Я ж БТРом прикривав автобус іззаду. Наприкінці міна потрапила в моторний відсік моєї машини. Пощастило, що вона зірвалася за забралами, які були відкриті. Хоч мене все одно вдарило вибуховою хвилею й контузило. Із вуха одразу ж потекла кров, не чув, мабуть, із тиждень. Та й досі недочуваю на ліве вухо. Таке відчуття, що в нього затекла вода. Лікарі стверджують, що через півроку це мине, тож поживемо-побачимо. За рік війни дуже впав і зір: тепловізори, оптичні приціли саджають його дай Боже. До речі, пошкоджений БТР допомогли тоді відремонтувати представники полтавських фірм «Метсплав», «Автотранс», «Надежда», і я знову відправився на ньому в зону бойових дій.

— Яка зброя противника найстрашніша?

— Найстрашніше, коли тебе накривають снаряди, випущені з «Градів». Якось, сидячи під час одного з таких обстрілів у бліндажі, ми почали прощатися одне з одним. Бо прекрасно розуміли: якщо хоч один такий проникаючий снаряд влучить у бліндаж, не виживе ніхто. Страшно було, коли в листопаді артилерійський батальйон противника «Кальміус» випробовував на нас нові глушителі до мінометів. Ефект від них такий, що от міни летять, а ти їх зовсім не чуєш. Як на зло, я саме вийшов із бліндажа, щоб поговорити з мамою по телефону, і в цей час за три метри від мене лягла міна, а я її навіть не почув (зазвичай вона свистить, а, скажімо, снаряд, випущений із САУ, нібито шелестить). Артилерія — страшна зброя, все тут залежить від волі випадку: влучить у те місце, де ти перебуваєш, чи пронесе. Після безперервного годинного артобстрілу починається блювота — організм не витримує. А ось це гільза від кулі (показує) російської снайперської гвинтівки, з якої стріляли по нас (у нашій армії такої немає на озброєнні). При потраплянні таких куль у бетонні плити, що стояли перед нашим блокпостом, останні розсипалися на шматки. Це просто жах.

«Перестав навіть виїжджати на полювання — не можу брати до рук зброю»

— Наші бійці вірять у Мінські домовленості?

— Ні. Усе суцільна брехня. Реального перемир’я не було й немає. От його оголосили, а по нас гамселила артилерія противника, немов ніяких домовленостей і не було. Коли приїжджали представники ОБСЄ, ми їх просили: залишайтеся, мовляв, до вечора, що ж ви вже о 16-й годині від’їжджаєте, посидьте з нами хоча б раз під час обстрілу в землянці. Звісно, я не політик, але мені здається, що Мінські домовленості — це змарнований час. Багато хто з моїх побратимів вважає: якби нам дали можливість минулого року атакувати, територія України була б нашою. Бо тоді на Донбасі ще не було такої кількості військової техніки, озброєння та бойовиків, як зараз. Ми часто не могли зрозуміти команд паркетних генералів. Я б хотів хоч одного з них поселити в бліндажі, щоб він прожив там разом зі мною бодай тиждень, харчуючись самою «тушонкою» й протираючись вологими серветками замість душу.

— Чому, на вашу думку, провалилася 6-та хвиля мобілізації?

— Не секрет, на перших хвилях було дуже багато добровольців. А зараз серед тих, хто добре понюхав пороху й демобілізувався, не знаю, чи знайдеться хоча б один зі ста, хто знову повернувся б туди, в ону конфлікту. Уже всі ситі брехнею — ніхто ж не каже всієї правди до кінця. До того ж із нами, скажімо, досі не розрахувалися, хоч повинні були в день демобілізації. Усе обіцяють. Хоч, за логікою, якщо людина щодня на передовій ризикувала життям, вона повинна отримати відповідну винагороду. Хіба не так? Багато пільг для вчорашніх учасників АТО — тільки на словах. У тилу мене багато чого не влаштовує. Нічого не змінилося — стало навіть гірше. Дивлюся іноді на здорових чоловіків, які тут жирують, рвуться до влади, на їхні ситі, вдоволені фізіономії й думаю: вас би кинути туди, на передову, щоб понюхали, чим пахне. Чому одні там гинуть, а інші роблять вигляд, що їх усе це не стосується? Що в мене може бути спільного з останніми? Можливо, тому мені так важко серед людей. Щось ніби перемкнуло всередині... Поки я воював, мій завод зупинився. Друзі допомогли з роботою. Щоправда, тепер я не заступник директора, а лише менеджер у компанії «Надежда». Потроху втягуюся. При цьому весь час тікаю з міста сюди, на дачу, де безлюдно. Хоч я мисливець-професіонал із 20-річним стажем, перестав навіть виїжджати з друзями на полювання — поки що не можу брати до рук зброю...