Недозріле жито

У кожній родині села Сабодаш Жашківського району всі роки, які минули після Голодомору, згадують добрим словом голову свого колгоспу — Самсона Єфремовича Бачінського. Люди кажуть, аби не цей чоловік, то багато односельців померли б від голоду, а їхні діти, онуки та правнуки ніколи не народилися б. Бо цей мужній чоловік, ризикуючи своїм життям, роздав 480 сільським домогосподарствам зібраний урожай, врятувавши від лютої смерті дві тисячі односельців.

Уночі в Сабодаші варили для селян їжу

«Самсон Бачінський спеціально зібрав недозріле жито, бо знав, що його не приймуть. І справді зерно завернули. Тож він роздав його людям, і вони змогли пережити голод», — розповідає «Україні молодій» голова Сабодаської сільської ради Галина Янчук.

«Цей чоловік у Голодомор допоміг вижити нашим дідам, він заслужив на шану від їхніх дітей та онуків», — додає голова ветеранської організації Сабодаша Микола Ковбасюк. Він каже, що в селі нині проживає кілька людей, яким більш як 90 років і які добре пам’ятають, як усе було.

У Сабодаші говорять, що від голоду 1932—1933 рр. у їхньому селі люди також помирали, але не так масово, як у інших селах. Загалом за ті страшні два роки тут померло 72 особи. Ця цифра була б значно більшою, якби голова колгоспу не зважився на ризик.

У селі з діда-прадіда, наголошує пані Галина, переказують, яким був Самсон Бачінський, як він рятував не лише своїх односельців, а й допомагав людям із сусідніх сіл, які приходили у Сабодаш у надії на шматок хліба.

У роки Голодомору Самсону Бачінському, який народився у 1893 році, виповнилося 40. А до головування в колгоспі були в його біографії заробітки в Канаді та Америці, куди він подався ще 17-річним юнаком. За океаном він побачив інше суспільство. У Канаді Самсон важко працював, там він будував шляхи, займався заготівлею деревини, а в Америці йому пощастило навіть потрудитися на автомобілебудівному заводі у самого Генрі Форда. Той трудовий досвід багато чого навчив сільського хлопця, сформував його характер, погляди на життя, навчив шанувати та цінувати працю інших людей.

Уже повернувшись у рідні краї, а було це в 1920 році, Самсон Бачінський працював у селі. У Сабодаші він організовував товариство спільного обробітку землі, а через сім років став там головою колгоспу.

Селяни свого керівника поважали за людяність, доброту, небайдужість та турботу. І в голодні роки голова колгоспу показав себе людиною, здатною протистояти системі. У Сабодаші теж, як і по всій Україні, активісти витрушували в селян їжу, стараючись догодити радянській владі. Як пригадує Полікарп Бачінський, племінник Самсона Єфремовича, який живе й дотепер у Сабодаші, шукачі продуктів заходили в кожну хату, шпичками штрикали в землю, в копиці сіна, заглядали в клуні, льохи, комори, залазили на піч, нічим не гребували, залишаючи сім’ї без крихти хліба.

Своїх людей Самсон Бачінський рятував ще й тим, що організовував для них колгоспні обіди. Тож ті, які важко працювали в полі, мали змогу зайти на колгоспний двір та з’їсти тарілку супу.

Голова колгоспу заздалегідь наказав жінкам зібрані огірки засолити в діжки, які спеціально привіз із Жашкова. Те ж саме в господарстві зробили і з нашаткованою капустою. Потім чоловіки ті діжки закопали в землю, і це згодом рятувало від голоду всю громаду.

За те, що зібрав недозріле жито, голову колгоспу засудили до десяти років

Прикладом мужності в Сабодаші називають випадок, коли голова колгоспу разом із чоловіками приховав від державних збирачів ще й мішки з житом, пшеницею та просом. Він дуже ризикував, але не побоявся застерегти доморощених «шукачів харчів», аби ті не сунулися зі своїми шпичками куди не треба. Його послухали. І з того прихованого зерна вночі, коли в Сабодаші не було заїжджих представників з району, в колгоспі варили їжу та роздавали селянам.

Але радянська влада не забула і не пробачила Самсону Бачінському навмисне не зданий державі врожай. Згодом за недозріле жито чоловіка засудили до десяти років. Та прогадали. Бо селяни Сабодаша гуртом стали на його захист. Вони зібрали збори громади і збунтувалися. Пішли й на показовий суд, де теж захищали голову колгоспу як могли.

За словами Полікарпа Бачінського, коли його дядька судили, люди не стримувалися та кричали, щоб керівника помилувати. Неймовірно, але влада прислухалася до стихійного протесту селян. І Самсон Єфремович, замість присуджених 10 років, відсидів у каталажці Жашкова два місяці та знову повернувся до Сабодаша. У роки Голодомору він врятував від смерті село, а потім односельці врятували і його від тюрми.

У селі він головував до 1935 року, а потім був головою колгоспу в інших селах Жашківського району, та про Сабодаш не забував ніколи.

Увічнити подвиг колишнього голови в селі задумали чотири роки тому. Така ідея прийшла на думку голові села Галині Янчук. «Коли стала головою сільської ради, то ми з громадою вирішили поставити Самсону Бачінському пам’ятник за його подвиг. Щоб наступні покоління пам’ятали цю мужню людину, справжнього патріота», — веде далі Галина Василівна.

Вона каже, що в скарбничці сільради на будівництво церкви було зібрано односельцями 3345 гривень. Але люди не змогли знайти спонсора, який би підсобив їм звести храм. Тож на сходці села народ зголосився передати ті кошти на спорудження пам’ятної стели. На ній під фотографією Самсона Бачінського вигравірували щемливі рядки з вірша місцевої поетеси Ольги Чорної: «Зерном у долонях життя ти зміг врятувать поколінням, нащадкам зберіг майбуття, родинному древу — коріння».

Пам’ятник встановили на кладовищі, де поховані жертви Голодомору, створивши там невеликий меморіал. На його відкриття приїхали і син Бачінського та два його онуки.

«Краще б ви мені їстоньки принесли. Я з голоду вмираю»

Власне, у роки Голодомору на Черкащині таких мужніх голів колгоспу, як Самсон Бачінський, було кілька. Кожен із них робив усе можливе, аби старі й малі пережили жахіття голоду, штучно влаштоване для них владою.

На долю Самсона Бачінського схожа життєва історія Якова Дробота, який головував у селі Великий Хутір на лівому березі Дніпра. Він теж годував своїх людей на колгоспній кухні, для яких там не лише варили їсти, а й навіть пекли хліб. Голова облаштував у селі дитсадок, де годували малюків. Не тільки сиріт, а всіх, хто приходив. Туди привозили ще й дітей, яких знаходили на прилеглих до села залізничних станціях.

Яків Дробот теж був не з лякливого десятка. Він виступав проти обшуків у хатах селян і навіть виганяв незваних гостей iз села. Він знав про кожну сільську родину все, бо його посильні щодня ходили по кутках і дізнавалися, хто й чого потребує, кому iз сільських родин нині найважче. І допомагав їжею. Завдяки цьому у Великому Хуторі практично ніхто не помер від голоду. Такий героїзм так само боком виліз Якову Дроботу, бо в 1937 році його заарештували. Але односельці згуртувалися й змогли його захистити. Тож голову колгоспу відпустили до села і він й далі продовжив там головувати.

Допомагав своїм людям пережити голод і ще один голова колгоспу — Ларіон Винник, який головував у селі Мойсинці Чорнобаївського району. У колгоспі «Нове життя» він не побоявся видавати людям зерно.

  А голова колгоспу Андрій Квітка із села Богодухівки того ж району спеціально скосив для селян кілька десятин пшениці. Кожній людині видали по три кілограми зерна. За це чоловіка засудили до 15 років. Стаття називалася «за шкідництво». Вже у наш час, сім років тому, Андрія Квітку посмертно було нагороджено орденом «За мужність» — «за порятунок односельців від голодної смерті».

«Документи, що зберігаються в Державному архіві Черкаської області, є своєрідною хрестоматією Голодомору на Черкащині, кожна сторінка якої вмита сльозами численних жертв», — говорить кандидат історичних наук, директор Черкаського обласного архіву Тетяна Клименко.

Бо хіба можна читати без сліз, каже вона, спогади людей, котрі пережили Голодомор. І наводить приклад того, що написала у своїх споминах жителька міста Канева Г. Зінько, котра в 30-тi роки працювала швачкою при готелі: «Одного разу директор готелю послав мене до діда Івана Ядловського, багатолітнього хранителя Шевченкової могили, щоб я йому костюм пошила на смерть. Я прийшла, а він сидить такий висохлий, труп один... і каже мені: «Краще б ви мені їстоньки принесли. Я з голоду вмираю. Я живих людей тут не бачу. Всі помирають з голоду...». Я сказала директору готелю, щоб послав йому їсти, але вже було пізно. Дуже він охляв. Не помогла йому їжа. То так він і помер з голоду в лютому 1933 року».

Узагалі Черкащина, разом із Київщиною, Житомирщиною, Полтавщиною, Сумщиною та Харківщиною, належить до тих областей, у яких під час Голодомору кількість жителів зменшилася у 8-9 разів. У всіх інших областях України цей страшний показник становив наполовину менше.

У Черкаській області від голоду померли 300 тисяч жителів, найбільше таких було в Корсунь-Шевченківському, Лисянському та Тальнівському районах. В області були села, такі як Піщане, Беркозівка, Почапинці, Лебедин, Нечаїв, у яких голод відправив на той світ більше півтори тисячі осіб у кожному.

«Історія не занотувала жодного іншого такого масового злочину, як Голодомор, організований проти цілої нації. Тож гідно вшануймо його жертв. Цим самим ми віддамо данину їхнiй пам’яті, повернемо людям історію, а історії — правду», — закликає Тетяна Клименко, директор Державного архіву Черкаської області.

...28 листопада о 16-й годині, коли Україна вшановуватиме жертв Голодомору, запаліть на вікні свічку і згадайте невинних українців, котрі так мріяли про скибку хліба і не мали його, аби врятуватися. Ми повинні їх пам’ятати, аби таке не повторилося.