У час Революції гідності такі опудала встановлювали на особливо небезпечних барикадах. (Юрія САПОЖНІКОВА.)
Переворот у свідомості
Фото і відеоряд демонструють по черзі чотири Майдани — Революцію на граніті, акцію «Україна без Кучми», Помаранчеву революцію і Революцію гідності. Подивитися на ці всі «спалахи» громадянської активності як етапи однієї української революції пропонує історик Віталій Нахманович. І все це — на тлі звичайного життя столичної площі як архітектурного і громадського феномену. Експозиція починається фотографією 1977 року: зводиться Будинок профспілок. А ось фото 1980-х: тодішню площу Жовтневої революції до комуністичного свята прикрасили велетенськими портретами Маркса, Енгельса і Леніна. На мультимедійному екрані відео: літній день на центральній площі столиці, біля фонтана граються діти…
І от на площі з’являються десятки наметів, біля них хлопці й дівчата з пов’язками «Я голодую». В утопічно-приспану дійсність увірвався вітер змін. Другого жовтня 1990-го студенти вийшли на площу Жовтневої революції із низкою вимог. Молодь скандувала: «Геть союзний договір!», «Геть Масола й Кравчука — ідеолога ЦК», «Україні волю!» — і вимагала повернення українських призовників на територію України. Після двох тижнів голодування виконано було тільки одну вимогу — відправили у відставку голову тодішнього уряду УРСР Віталія Масола. Утім ці події стали поштовхом до того, що наступного року Україна проголосила Акт про незалежність і більшість населення на референдумі підтримала його. «Студентське голодування, підтримане київськими вишами, підприємствами, інтелігенцією, значною частиною опозиційних депутатів Верховної Ради, зробило переворот у свідомості, — каже пан Віталій. — Люди зрозуміли, що можна висловитися, можна вийти, чинити опір і влада не наважиться на силовий розгін акцій протесту».
Ця революція стала першим успішним ненасильницьким протестом проти комуністичної влади в СРСР. Тоді Жовтневу площу оголосили «територією, вільною від комунізму», та почали називати майданом Незалежності.
Минуле як досвід
Після цього площа повернулася до буденного життя із вкрапленнями незвичного — влітку наступного року там демонтували величезний пам’ятник Леніну. 2000 року розпочалася акція «Україна без Кучми», за чотири роки — Помаранчевий Майдан, і нарешті — Революція гідності. Всі ці події представлені на виставці «Майдан: від незалежності до свободи». Тут можна побачити фотографії з інформаційних агентств УНІАН та Укрінформ, що фіксували життя Майдану в різні періоди, та особисті фото поета і барда Ігоря Жука, відеохроніку Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного і телеканала «ЕспресоTV», прапори, транспаранти, шоломи, щити, шини та інше з фондів Музею історії Києва, Музею Івана Гончара, ГО «Музей Майдану» і музею Києво-Могилянської академії.
«На мою думку, музейна виставка, присвячена історії ХХ чи ХХІ століття, не має давати якісь глибокі розвідки чи доти невідомі факти. Вона має подавати нове бачення, візуалізацію концепції історії. Адже ми досі використовуємо або радянський, або ортодоксально націоналістичний погляд на нашу новітню історію», — каже ініціатор виставки Віталій Нахманович. Тому, зокрема, ця виставка дизайнерська, а не експонатна. Її оформлення розробив дизайнер Андрій Фурс.
«Ми надто мало використовуємо минуле як досвід. Наше завдання цією виставкою зробити крок до того, щоб українські Майдани стали частиною спільного досвіду — досвіду про те, що українці здатні об’єднуватися і перемогти», — сказав у день відкриття експозиції директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Програш насилля
Упродовж Майданів деякі речі постійно повторювалися. Скажімо, інспіровані «протести киян», напади «Беркута», дивні політичні фігури, які вигулькували ніби нізвідки й називалися лідерами. Утім люди, не поглянувши на ці події в комплексі, не аналізуючи — повторюють від Майдану до Майдану ті ж помилки. Цікаво, що на фото немає жодного політичного лідера, хоча про них згадують в текстах і вони розповідають щось з екранів. Це певною мірою випадкові постаті: очолюють процес, але не творять його.
Автор виставки звертає особливу увагу на акцію «Україна без Кучми», про яку чомусь намагаються забути. Говорять про «три революції», ніби цієї акції й не було зовсім. Бо вона, мовляв, програла. «Але вона дала два дуже цікаві уроки, — зазначає пан Віталій. — Перший: програє той, хто першим застосовує силу. Акція «Україна без Кучми» зазнала поразки 9 березня 2001 року, коли юрба прорвала оточення біля пам’ятника Шевченку, щоб позривати там вінки. А потім сталася бійка на Банковій». Кадри відеохроніки фіксують, як величезна каменюка летить у правоохоронців iз боку «мітингувальників». Юрій Луценко з екрана каже, що «після цих подій суспільство від нас відвернулося». На думку історика, Янукович цього уроку не засвоїв. У той момент, як «Беркут» розігнав студентів на Майдані — він програв.
Другий урок акції «Україна без Кучми» — дивні коаліції опозиціонерів. В опозиції часів «України без Кучми» об’єдналися радикальні націоналісти та комуністи, під час акції «Повстань, Україно!» демократична опозиція йшла спільно з комуністами та соціалістами. Потім останні перейшли до Януковича. На Євромайдані теж був неприродний союз — ліберальної опозиції зі «Свободою». Нині їхнi шляхи знову розходяться.
«Совок» чи Європа
Історик нагадує, що поміж Майданами було чимало різних протестів, коли організатори намагалися зібрати «маси» довкола актуальних вимог, але вони не зачіпали засадничих принципів існування суспільства. За два роки по Революції на граніті відбулося студентське голодування за вихід України з СНД, яке, втім, не мало наслідків. Часи Януковича принесли «податковий», «мовний» Майдани, що також не досягли успіху. «Коли кажуть, що Майдани 2004-го чи 2013-го були результатом якихось політтехнологій, маніпуляцій зі свідомістю, завжди згадую «місто мертвих» у Маріїнському парку 2004 року, — говорить автор виставки. — Там поставили десятки наметів для прибічників Януковича, але в них ніхто не поселився. Намагалися штучно організувати «майдан», але не вийшло». Адже на Майдан люди виходять за принципи.
«Ми розколоті не лише географічно, а й ментально, — каже Віталій Нахманович. — З одного боку, старі сили намагаються повернути Україну до пострадянського простору диктатури і несвободи. А молоді демократичні — привести до Європи. І щоразу, коли влада старого зразка намагається повністю придушити українську демократію, виникає новий Майдан, який повертає Україну на важкий шлях до Європи. Через тривалу історію перебування у складі авторитарних Російської імперії та СРСР у нас усе це відбувається дуже складно. І тому українці змушені знову і знову виходити на Майдан, щоб обстоювати свій європейський вибір».
Останній розділ виставки ставить питання: чи подолає «совковість» сам майдан Незалежності, а отже, і Україна. Тут висять планшети з трьома архітектурними проектами реконструкції площі, поданими на конкурс «Територія гідності». Цей конкурс, організований КМДА, завершився влітку цього року. «Хочеться, щоб усе змінилося, але поки ми не знаємо: зміниться чи ні, — каже історик. — Чи це був останній Майдан? — основне питання, поставлене наприкінці виставки. Ми повертаємося на ту ж радянську площу. Ті ж чорно-білі фото. Єдине: ми кладемо їх на зелене тло надії».
Дискусія про Музей
До речі, один iз коренів, а може, наслідків «совковості» — це ставлення до історичної спадщини Майдану. В одному з розділів виставки розповідається про те, як під час реконструкції площі 2001 року в дуже стислий термін провадилися археологічні розкопки. Але в результаті рештки середньовічного Києва, знайдені археологами, були забетоновані, а над ними звели кітчеву «реконструкцію» Лядської брами. За задумом, на оновленому Майдані мав бути і Музей визвольної боротьби українців. Натомість там розмістили торговий центр «Глобус». Чи це по-європейськи — так ставитися до історії свого стародавнього міста? І раз у раз забувати те, що відбувалося «до нас».
Уже понад рік обговорюється ідея музею Майдану. Чи реально створити такий музей, якщо не брати до уваги попередній досвід історії Києва, України і, власне, Майданів? Можливо, концепція, запропонована на цій виставці, стане основою для створення такого музею безперервної дороги до свободи.
Наразі Музей історії Києва надає майданчик для обговорень, «круглих столів», семінарів iз цієї теми. «Після кожного Майдану багато людей швидко розчаровуються. Очікують, що зараз буде рай, а він не настає. Я бачу, вже й після Революції гідності настає певне розчарування, — каже Віталій Нахманович. — Мені й хотілося показати, що 25 років — це процес. І він потребує осмислення». Отже, виставка може стати поштовхом для такого осмислення і фахової дискусії.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
