Шляхом апостола Якова

Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. Маршрут називається ель Каміно де Сант-Яго, що в перекладі з іспанської — Шлях святого Якова.

Крізь віки на прощу

Року 44-го від Різдва Христового тіло замордованого апостола Якова поклали у човен і пустили у море. Човен прибився до берегів Іспанії, де Яків свого часу проповідував християнство. А 813 року голос iз небес направив місцевого пастуха до гробниці з нетлінними мощами апостола, над якою згодом було споруджено величний собор. Так гласить легенда. Першим здійснив паломництво до могили апостола у 950-951 роках французький єпископ Годескальк. А у ХІ столітті, коли римський папа дарував пілігримам право на отримання індульгенції, місце його поховання стало найпопулярнішою християнською святинею після Єрусалима і Риму. Більшість поселень на шляху завдячують своїй появі саме мандрівним богомольцям, яким треба було десь молитися, ночувати, харчуватися. Про розмах паломництва у середні віки свідчать чималі церкви з масивними романськими баштами-дзвіницями в невеликих селах. Із часів Реформації паломництво до Сант-Яго де Компостела занепало. І лише в ХІХ столітті вчені звернули увагу на значну кількість середньовічних пам’яток на шляху давніх прочан. Згодом шлях був внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що сприяло його відродженню і популяризації. Стверджують, що у 1979 році ним пройшло лише 13 осіб, а через три десятки рокiв — уже понад 145 тисяч. І надалі кiлькiсть iз кожним роком збiльшується.

Нині Каміно — це і асфальтована дорога, і пішохідна доріжка з твердим покриттям, що веде полями та лісами, і звичайна стежка. Шлях добре промаркований зображеннями символу Каміно — мушлі (черепашки), вказівниками. Подорожують люди з різних країн, різного віку, групами і наодинці. Йдуть різними маршрутами, що сходяться на півночі Іспанії. Частина пілігримів керується світськими мотивами: пройти красивим і впорядкованим маршрутом, побачити на власні очі автентичні споруди далекого минулого.

Найпопулярнішим є «Французький шлях» через Піренеї, довжина якого приблизно 800 км. Близько 100 км цього шляху вирішила пройти і наша група з трьох мандрівників. Подорожі передувала серйозна підготовка, яка лягла значною мірою на плечі керівника Юрія Калюха — розробка маршруту і графіку руху, бронювання авіа-і залізничних квитків, а також місць у притулках та пансіонах, збір необхідних для відкриття візи численних довідок та документів і оформлення страховки. І от позаду переліт до Барселони (ще встигли скористатися дешевим літаком компанії WizzAir), переїзд потягом до столиці Наварри Памплони. Звідти автобусом вирушили до старовинного французького містечка Сан Жан П’є де Пор.

Через Піренеї

Нарешті стартова точка прощі. Під аркою воріт iз високою вежею увійшли в оточене мурами середньовічне місто. Праворуч — оборонний готичний храм, а вимощена бруківкою вузька вулиця зі щільно розташованими кам’яницями повела вгору. На ній розташована офіс, де ми отримали розміщується пілігрима — креденсіале, яке дає право на ночівлю в альберге. Потім поселилися у крихітну кімнатку пансіону, де четвертим виявився німець. Огляд міста завершили підйомом до цитаделі ХVІІ століття, звідки відкривається широка панорама розкиданих на зелених схилах невеликих поселень і Піренеїв за ними. А на світанку почали свій шлях. Як варіант, можна йти автомобільною дорогою. Однак значно цікавіший так званий шлях Наполеона, який, за описами, є найскладнішим на Каміно — за день належить перевалити через Піренеї з набором висоти понад 1260 м і дійти до комплексу середньовічних споруд Ронсесвалес (це 27 км). Однак для тренованих груп, як ми переконалися на собі, ця ділянка не є складною.

Чим вище підiймаєшся, тим дедалі ширше відкриваються мальовничi пейзажі Піренеїв. Далеко внизу залишилися села, ліси, а невдовзі і перший на шляху альберге Оріссон. Навкруги альпійські луки, а вдалині інтригують засніжені гостроверхі вершини. На перевалі Бентарте — викладена з каменів хижка. На спуску кам’яна стела з написом «Наварра» засвідчила, що ми перетнули кордон і знову в Іспанії. Трохи нижче на стовпчику — численні вказівники з маршрутами і відстанями. Наш напрямок — до Ронсесвалес (8 км). Протоптана тисячами мандрівників стежка через старий буковий ліс привела до старовинних споруд, збудованих починаючи з ХІІ століття як перша зупинка пілігримів після перетину Піренеїв. Маємо достатньо часу для їх огляду. Це готичний храм iз каплицею, де похований наваррський король Санчо VІІ, каплиця Святого Духа з останками воїнів Карла Великого, що загинули 778 року (серед них — знаменитий лицар Роланд), каплиця Сант-Яго, а також будівлі готелів та альберге. Все дихає глибокою давниною.

В улюбленій кав’ярні Хемінгуея

Наступного дощового ранку вирушили у дводенну подорож до значного центру на шляху пілігримів — міста Памплона (41 км). На шляху вже не буде захмарних висот, натомість доріжка веде невисокими лісистими горами та пагорбами. Невеликі поселення зі старовинними мостами, кам’яницями та збудованими у романському стилі культовими спорудами, що нагадують замки, добре характеризуватимуть іспанську глибинку. Заночувати планували у Зубірі, але, маючи резерв часу, поставили там тільки штампи у своїх креденсіале і пішли далі, до оточеної невисокими горами Ларрасоанья. Центр цього невеликого села також зберіг старовинний вигляд: масивна башта-дзвінниця з церквою, давній триарочний міст, кам’яниці. Тільки автівки і по-сучасному екіпіровані пілігрими вказують, що нині не ХІІ, а ХХІ століття. Відразу за селом — знову острівець старовини — обнесене мурами феодальне помістя Акеррета з церквою, потім села Зуріан, Забалдіка. Перед Вільямою шестиарочний міст через річку вивів до альберге та базиліки ХІІ століття Тринідад де Арре. Звідси до Памплони — усього кілька кілометрів.

Останні кілометри завжди найважчі. Та що б там не було, досить скоро ми вже були в столиці Наварри, вузькі вулиці якої з розлюченими биками в день святого Ферміна не раз бачили телеглядачі з усього світу. Але, крім бігу з биками, Памплона відома і як перше місто на «Французькому шляху». Найвидатніша пам’ятка тих часів — собор Санта Марія, класичний фасад ХVІІІ століття якого домінує над середньовічною забудовою і не віщує нічого незвичайного. Зайшовши досередини, ми потрапили в зовсім інший, щедро представлений готикою світ. Тут і скульптура ХV століття, і стрункі колони, що зметнулися у височінь до стрілчатих арок та ребристого склепіння, і надгробок наваррського короля Карла та королеви Елеонори. У соборі малолюдно, тож крадькома фотографуємо фрагменти величної будівлі. Але непомітно робити це не вдалося — до нас вийшов настоятель собору і запитав, хто ми і звідки. Свою відповідь підтвердили креденсіале. Настоятель запросив нас до окремого приміщення, поставив штамп у посвідченнях, розписався і побажав щасливої дороги.

У місті є також два альберге і низка видатних пам’яток архітектури — барокова ратуша-красуня, королівський палац, церкви ХІІ столітття Сан-Ніколас і Сан-Сатурніно, міські мури і цитадель ХVІІІ століття. Після їх огляду попили каву в улюбленій кав’ярні Хемінгуея «Іруна»...

Гауді й фламенко

Нарешті останній день подорожі із запланованим 27-кілометровим переходом до села Пуенте-ла-Рейна. Якщо від Сан Жан П’є де Пор ми йшли на південь, то від Памплони загальний напрямок уже буде на захід, до Сант-Яго де Компостела. Шлях дуже мальовничий — на хвилястій зеленій рівнині поміж полів розкидані невеликі поселення, нерідко з архітектурною домінантою — прямокутною вежею стародавньої церкви. На півночі височать Піренеї. Стежкою, скільки видно, йдуть групками чи поодинці пілігрими. Праворуч над деревами височать руїни замку та монастиря. А попереду — маленьке село Зарікуєгі з масивною церквою ХІІІ століття Біля неї зупинилися, попили кави, приготували дощовики. Адже попереду — досить довгий підйом на гору Альто дель Пердон iз численними вітряками на її гребені. А з півночі суне чорно-синя хмара, затягуючи горизонт дощовою пеленою. На горі встановлена виготовлена з листової сталі композиція, що зображує пілігримів у русі. Незважаючи на дощ і вітер, сфотографуватися поруч із ними вважає за необхідне кожний, хто піднявся на гору. Спуск виявився крутий, кам’янистий, але знову визирнуло з-за хмар сонце і додало настрою. А за годину ми вже були в старовинному селі Утерга, де вирішили закінчити свою частину Каміно.

...І знов столиця Каталонії Барселона, де ми із захопленням розглядали знаменитий готичний квартал та внесені до списку Всесвітньої спадщини архітектурні шедеври Гауді, піднялися на панорамну гору Тібідабо з монументальною церквою Святого Серця Ісуса. І ще раз доторкнулися до спадщини ЮНЕСКО, цього разу нематеріальної: на свій день народження Юрій Калюх повів нас подивитися всесвітньовідомий танець фламенко, який з’явився в ХІV ст. шляхом синтезу іспанської, мавританської і циганської музичної культури. 2010 р. цей танець одержав статус об’єкта Всесвітньої спадщини. Барселона — одне з нечисленних міст, де можна побачити справжній фламенко.

А наостанок була фортеця Монжуїк, де випадково познайомилися з фахівцем мистецтва по склу Ніколасом. Перекладач — його дружина, росіянка. «Українці — дуже давній народ, — сказав наш співбесідник. — І я з великою увагою стежу за боротьбою України за своє майбутнє. Бажаю вашій країні перемоги».