Кажани чи майстри?

Народні художні промисли— це рідкісні перлини в Україні. Вони — частина нашої культури й вирізняють її з-поміж інших, відіграючи при цьому роль генетичної пам’яті народу та допомагаючи йому знайти своє місце у розмаїтті інших. Саме народні промисли, як камінці, лежать по різні боки від джерела національної самоідентичності українців. «Відомо, що народ визначають мова та культура. Та, насправді, як культура не можлива без народних художніх промислів, так і мова, адже, якби люди не створювали нічого своїми руками, їм би не було що називати, і мові не було б на чому з’явитися», — каже голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Шевченко.

Насправді, національні художні промисли — надзвичайно перспективна галузь для будь-якої держави. Так, для порівняння, в Ірані 1 мільйон 200 тисяч майстрів займаються килимарством, а загалом у галузі, пов’язній із виробництвом, продажем килимів зайняті сім iз половиною мільйонів людей — це насамперед велика кількість робочих місць. До того ж, прибуток Ірану від цієї галузі — це третя стаття доходу до державної скрабниці.

Що маємо в Україні? Нещодавно про це говорили на науково-практичній конференції «Народні художні промисли України: історія, сьогодення, перспективи», що проходила у приміщенні Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

Варто відзначити, що культурні традиції створення предметів декоративно-прикладного мистецтва увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни і зберігають їх, розповідаючи про вірування, моду, культуру споживання їжі та інші особливості українців у різних куточках держави. Вiд покоління до покоління в населених пунктах Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка, та інших передавалися традиції народного мистецтва.

Художні промисли українців походять iз прадавніх часів, найдавніші з них — різьба по дереву, килимарство, вишивання, гончарство та кераміка. Значно пізніше, за часів земств, народні майстри почали об’єднуватися в артілі. «На початку артілі врятували художні промисли, але з часом вони пережили себе та почали стримувати розвиток декоративно-прикладного мистецтва», — говорить науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України Зоя Чегусова. Роздержавлення артілей почалось у 20-ті роки ХХ століття. У 50-60-тi роки на їхній базі були створені підприємства, державні фабрики художніх виробів, наприклад, Васильківський майоліковий завод, фабрика «Полтавчанка», де виробляли текстильні речі, Кролевецька фабрика «Художнє ткацтво», яка робила рушники, творче об’єднання «Гуцульщина», на якому працювало близько чотирьох тисяч майстрів, які виготовляли вироби, починаючи від шкіряних, завершуючи керамікою та сувенірами.

За Радянського Союзу існувала досить широка мережа промислових осередків декоративно-прикладного мистецтва. Але від майстрів вимагали виготовляти тиражовану, уніфіковану продукцію для масового продажу на внутрішньому ринку та на експорт. Як наслідок, почали втрачатися форма, орнаментальний комплекс, унікальність робіт. Уже з середини вісімдесятих ці підприємства почали переходити до рук ділків, які намагалися розвивати художні промисли, бажаючи заробити на цій унікальній продукції, що на певний час покращило справу. Та складні часи не сприяли швидким заробіткам — художні промисли опинилися у першій ямі стагнації. Частина підприємств припинила своє існування. А наприклад, на «Полтавчанці» замість українського народного одягу шити — почали продавати печериці. Занепала Львівська кераміко-скульптурна фабрика, на якій працювали майстри, які виготовляли відомі по всій Україні скляні вироби, розробляли новий напрям склопластики. У 2003 році закрився Київський завод художнього скла. Звільнення фахівців, знищення виробничої бази, припинення проведення конкурсів, симпозіумів, спрямованих на розвиток скляного виробництва, надзвичайно болісно вдарили по гутництву України, зазначає науковий співробітник НАН Зоя Чегусова. Схожа ситуація склалася і з іншими промислами.

Держава робила деякі не надто ефективні спроби відродити промисли, так у 1993 році Верховна Рада України ухвалила постанову про підтримку народних промислів, яка захищала державну частку в загальному статутному фонді підприємств, що ними займаються. Також у 2001 році вийшов Закон України «Про народні художні промисли». Однак справу це не покращило, і досі ми спостерігаємо занепад промислів по всій Україні. Так, в Опішнi функціонує гончарне приватне підприємство «Задорожний», яке виготовляє різноманітні вази, іграшки, глечики, тарелі. Вони використовують глину, поливу багаторічної давнини, та не мають жодних матеріально-технічних можливостей добувати нові матеріали, тож, коли запаси закінчаться, що буде далі — невідомо», — говорить старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішнi Людмила Метка.

Національна спілка майстрів народного мистецтва України розробила стратегію, спрямовану на збереження та відродження художніх промислів в Україні, яку на розгляд у Міністерство культури подали ще в травні цього року, обговорювали її з віце-прем’єр-міністром В’ячеславом Кириленком. Досі про долю, яка спіткала цю стратегію, у спілці нічого не знають. «Якщо Верховна Рада прийняла стратегію про те, що потрібно виділити кошти на підтримку популяції кажанів, яких залишилося 50 тисяч, то у нас залишилось 600 майстрів — носіїв давньої культури. Це ж також живі організми! І вони, між іншим, ще й володіють унікальною інформацією, символами, знаками, які залишилися від наших пращурів», — ділиться з «УМ» голова спілки Євген Шевченко.

Звичайно, упродовж кількох останніх десятиліть різбленням по дереву, вишиванням та іншими промислами займаються окремі майстри. Але самотужки вони — принаймні за нинішніх умов і з нинішніми законодавчими нормами, які діють в Україні, — не можуть сформувати галузь, яка б давала відчутний прибуток у державну казну.