Шлях до Шестопала

Доля Матвія Шестопала нагадує долю сина Тараса Бульби Андрія, якого спочатку народжують, а потім убивають. Із Матвієм Михайловичем сталося навпаки: його спочатку намагаються морально й психологічно вбити, виключивши з партії і позбавивши роботи в Шевченковому університеті, а потім — через 42 роки — в стінах цього ж таки університету ім’я опального декана відроджують. Та так відроджують, що міг би позаздрити будь-хто з тих, хто колись там працював і був обласканий керівництвом університету, державою.

І ось нещодавно земляки Матвія Михайловича, які щиро шанують його талант і любов до рідної землі — Шевченкового краю, — зробили таке, щоб усіх вразити, максимально показати особистість ученого, публіциста, патріота, його творчість, його вічність. Педагогічний колектив Неморозької школи на чолі з директором Валентиною Романенко досить швидко і професійно організували й урочисто відкрили унікальний Музей Матвія Шестопала. На шкільне свято приїхали гості з Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, звенигородські та черкаські шанувальники, громадяни села. Музей поки що розташований в одній кімнаті. Але поруч є ще одна, яка в перспективі також стане музейною. Адже дорога до Шестопала триває.

В експозиції музею представлено збірник «Наукові читання Інституту журналістики. На пошану М.М. Шестопала» (К., 2008), в якому зібрано майже 60 спогадів його учнів. Він фактично став початком шестопалознавства. Все, що писалося в електронних і друкованих ЗМІ, звучало на радіо і телебаченні, нині доступне для учнів Звенигородщини. Як і видані праці Матвія Михайловича: історична довідка «Євреї на Україні»; «Літературні кізяки на дорогах історії» (про історичні романи П. Загребельного): есе «Двоє».

Випускники шістдесятих років — учні Шестопала: літературознавець Дмитро Степовик, поет-пісняр Вадим Крищенко, публіцисти-дисиденти Гриць Гайовий і Вадим Пепа, сатирик Володимир Чепіга, родини Миколи Шудрі та Дмитра Онковича подарували книги з шанобливими дарчими написами про свого вчителя.

До 90-ліття і 95-ї річниці від дня народження Матвія Михайловича в стінах Інституту журналістики було проведено два «круглі столи», які фактично відповідали якнайвищому статусу Всеукраїнської наукової конференції. У них узяли участь випускники різних років, які вже встигли стати державними діячами України, лауреатами багатьох премій, знаними журналістами й письменниками, дипломатами. Багато хто вже давно віком переріс свого вчителя, але він для них був, є й залишається Вчителем iз великої літери.

Відкриття меморіальної дошки в рідному селі М. Шестопала — Мурзинці Неморозької сільської ради — стало іншим, якісно новим шляхом до Шестопала. До його імені тепер змогли «доторкнутися» односельці, які знали й пам’ятали Матвія Михайловича. Тепер він дивиться на всіх із мармурового портрета і став постійним мешканцем села. На цей захід приїхав із Києва цілий кортеж автомобілів із викладачами Інституту журналістики, гості з Черкас, Звенигородки, жителі Мурзинець і навколишніх сіл, велика кількість людей з камерами, фотоапаратами... Це справді був велелюдний захід. Здавалося, що ще може бути зроблено для увіковічення пам’яті М. Шестопала?

Біля корпусу, в якому розташовано Інститут журналістики, до 90-ліття М. Шестопала було посаджено алею фруктових дерев. Відкриття її було також урочистим, з участю багатьох нинішніх і колишніх студентів-журналістів, викладачів, гостей. Але пройшло кілька років і мало хто міг назвати ім’я людини, на честь якої росте цей невеличкий садок. Але не учні, не шанувальники М. Шестопала — М. Мариниченко і М. Скорик. Із Дніпропетровська привозять стелу і встановлюють на початку алеї. Не всі викладачі ІЖу сприйняли це однозначно. Почали порівнювати з кладовищем, боячись, що скоро таких стел буде багато. Але поки що вона — одна-єдина.

Так само, як один-єдиний серед викладачів поки що й барельєф Матвія Михайловича, який було встановлено всередині навчального закладу — Інституту журналістики. Його відкриттям і було розпочато одну з журналістських весен, які щороку проводить цей навчальний заклад. Таким чином університет Шевченка вкотре повертається обличчям до колись свого вигнанця, визнаючи власне свою провину перед ним.

Поки що є незмінною традицією на день народження Матвія Шестопала відвідувати його могилу. Було так і цього року. Хай і небагато прийшло його учнів, шанувальників. Час біжить в усіх вимірах. І тепер вони піклуються про те, щоб на батьківщині Матвія Михайловича було створено центр дослідження життя і творчості М. Шестопала.

Шестопалознавець, кандидат історичних наук Іван Забіяка вважає, що немає жодного сумніву, що через два роки столітній ювілей Матвія Михайловича Шестопала буде відзначено на найвищому науковому, педагогічному, патріотичному рівні. Адже до цього часу світ побачить два соліднi збірники праць Матвія Михайловича, значну частину яких уперше побачать читачі. А там буде що читати журналістам, філологам, історикам, етнографам і якнайширшому колу студентства.

Ми ще не прийшли до Шестопала. Ми ще в дорозі до нього. Але ця дорога благородна, патріотична і велелюдна.