Кожній ролі — свій час

Цьогоріч їм обом — по 60. У сімейному і творчому дуеті народний артист України Микола Бутковський і заслужена артистка України Валентина Донченко-Бутковська вже 37 років. Спершу вони 17 років працювали у Харківському академічному театрі музичної комедії, а згодом їх запросили до Києва, і вже 20 років як вони є солістами Національного академічного театру оперети. Із неймовірною легкістю і віртуозністю їм вдається на сцені поєднувати спів, танець і драматичну гру, створювати яскраві комічні, драматичні й характерні образи. Оцінити грані таланту пана Миколи можна, наприклад, в опереті «Летюча миша» у ролі майстерного товариша-брехуна, засліпленого коханням до служниці — Фалька, у «Сорочинському ярмарку» — у ролі ґротескного сільського дяка-ловеласа Афанасія Івановича. В цiй виставi панi Валентина грає Мокрину — мудру жінку, яка хитро керує своїм чоловіком. Зовсім інша актриса у «Кавовій кантаті», де вона створила образ вишуканої й елегантної господині салону.

Пророцтво викладача про одруження

Енні і Чарлі («Донна Люція, або Здрастуйте, я ваша тітка»), Граф Боні і Графиня Стассі («Сільва»), Наполеон і Маріетта («Баядера»), Стефан і Мірабелла («Циганський барон»), Іван Бездомний і Гела-Маргарита («Чорна магія»), Резанов і Кончіта («Юнона і Авось»), Папакота і Чиболетта («Ніч у Венеції»), Франсуа і Мадам Арно («Фіалка Монмарту»), Броня і Тарзан («Таке єврейське щастя»), Клементина і Арман Бріссар («Граф Люксембург») — і це, звичайно, ще не весь список зіграних ними спільних сценічних дуетів. Проте, як зауважує пан Микола, вирішальним своїм тандемом вони вважають батьківство: «Одному нашому «шедевру» — сину вже 35 років, іншому — доньці — 23».

Поза театром Валентина Донченко-Бутковська протягом 15 років вела авторську програму «Пізня серенада» на радіо «Голос Києва», а останні роки працює ведучою авторської передачі «Все про оперету» на ДТРК «Культура». У Миколи Бутковського чимала фільмографія і зараз він знімається у фільмі Віталія Ващенка та В’ячеслава Альошечкіна «Небезпечний поворот». Минулого року він дебютував як режисер оперети «Кицькин дім». Дует Бутковських на одній сцені можна побачити в постановці Богдана Струтинського «Моя чарівна леді», творці якої святкують десятиріччя.

Про життя і творчість говоримо з подружжям у перерві між репетиціями, виставами, зйомками й ефірами.

— Пане Миколо і пані Валентино, кожен iз вас створив понад 50 сценічних образів, які серед них вважаєте етапними?

Микола: — Пророчим у нашому житті став перший водевіль «Біда від ніжного серця» за Федором Сологубом, який ми грали ще у студії при Київському театрі оперети. Я грав Сашеньку, а Валентина — Настеньку. Наш викладач Валентина Зимня казала: «У мене вже скільки разiв не грали актори ці дві ролі, обов’язково потім одружувалися». Так і сталося — через два роки ми побралися. А що стосується інших робіт, то я вважаю, якщо актор хороший, то в нього кожен герой має бути знаковим, адже актор росте не від кількості відпрацьованих років у театрі, а від кількості зіграних ним ролей. Майстерність акторська кується і зростає на сцені.

Валентина: — Якщо взяти харківський період нашої творчості, то етапною виставою для нас була рок-опера «Юнона і Авось» у постановці Юрія Старченка, яку ми грали понад 10 років. Дуже технічно складна була постановка: слизькі, заввишки два метри станки, на яких треба було співати, босими танцювати і постійно перестрибувати. За сюжетом моїй героїні 16 років, а герою Миколи — 42, а нам на той час було по 25, тому чоловік гримувався, а від мене вимагалося триматися у фізичній формі. Ми з Миколою грали ніжне й відчайдушне, приречене кохання Кончіти і Резанова, яке виникло між ними з першого погляду.

У Київському театрі оперети ми теж зіграли багато цікавих ролей. Наприклад, у виставі Струтинського «Моя чарівна леді» я граю Місіс Пірс — це одинока, сувора жінка, яка любить повчати свого господаря Хіггінса, хоча є звичайною економкою. Я створила образ вимогливої, прискіпливої «залізної» жінки, головна дія якої йде через слово.

Микола: — А в мого героя Генрі Хіггінса протягом вистави йде внутрішня боротьба між кар’єрою і особистими стосунками, які, зазвичай, чоловікам так складно поєднувати. Дещо новий виток у моїй творчості — це буде роль Макса Детвайлера у постановці Струтинського «Звуки музики», прем’єра якої планується на грудень цього року. Це хороший драматичний матеріал, який є дуже співзвучний тому, що відбувається сьогодні у нашій державі. За історією — це аншлюс Австрії нацистською Німеччиною 1938-го року. У виставі буде показано, як у подібній критичній ситуації ведуть себе різні люди. Детвайлер досить суперечливий персонаж, я зупинився на образі зовні веселої позитивної людини, але внутрішньо дуже слабкої. Мій герой — певний пристосуванець, який немає своєї чіткої позиції і вирішує пересиджувати всі державні перевороти в тилу. Неприємно, але в нашій державі таких пристосуванців більшість, котрі досі не висловлюють власну точку зору на анексію Криму, на бойові дії на сході, на інформаційну війну і агресію з боку Росії. Переконаний, що всі ці прикрі події в країні відбуваються саме через таку мовчазну позицію і байдужість нації.

«У нас сім’я затятих патріотів»

— Помітно, що вам зовсім не байдужа доля нашої країни?

Валентина: — У нас уся сім’я затятих патріотів, а чоловік уже давно називає мене «поміркованою націоналісткою». Від початку заворушень 2013-го ми з Миколою були на Майдані. 20 лютого, коли почався розстріл, нас чудом врятувала вечірня вистава, яка була виписана у театрі. Я родом із Запоріжжя, тому підтримувала своїх земляків і навіть опікувалася одним із куренів. Ми постійно збирали теплі речі, кошти, носили ліки, їжу та цигарки. Зараз наш племінник, що працює в американській компанії, передає захисні жилети для солдатів і апарат штучного дихання для поранених, а наш син усе розвозить по військових частинах і лікарнях.

Наш театр дуже багато їздить iз концертами в госпіталі та військові частини. Солдати зізнаються, що їм украй потрібна наша підтримка, ми вселяємо їм надію на краще майбутнє, адже вони прагнуть такого щасливого життя, яке ми демонструємо зі сцени. Пригадую, до мене з квітами після виступу під’їжджав чоловік на інвалідному візку, дякував за концерт. А нещодавно я побачила його у новинах і він розказував, що після того, як до них у госпіталь приїжджали паралімпійці, що танцюють на візках, він серйозно захопився цим видом спорту.

Микола: — Переконаний, творча людина не може бути самодостатньою, якщо в неї немає своєї чіткої громадянської позиції. Необов’язково з прапором і в шароварах бігати по сцені, щоб показати всім, який ти патріот. У художника і письменника пістолет — олівець, у актора окопи — сцена, у журналіста кулемет — мікрофон. Цією зброєю вони повинні стріляти і на схід, і на захід, і до кожного серця. Прикро, але сьогодні дуже багато саме «перепатріотів» — перефарбованих героїв, що зараз кричать і махають прапорами, а коли треба було висловлювати свою думку, відмовчувалися у закутках.

— Розкажіть, будь ласка, у чому переваги та недоліки спільного подружнього і творчого життя?

Микола: — Зізнаюся чесно, це велика робота — жити і працювати разом в одному колективі. А з іншого боку, я навіть не уявляю, чи може скластися гармонійна сім’я, якщо хтось один працює у театрі, а інший — ні.

Валентина: — Наш життєвий темпоритм, робочий графік і навантаження дуже відрізняються від інших професій. Як і всі подружні пари, ми також сперечаємося, але намагаємося знайти компроміс. Робота і особисте життя часто переплітаються між собою, проте на першому місці у нас завжди сім’я — наше кохання і діти, а потім — праця.

Я вже давно досліджую цей феномен «акторського подружжя» і зробила нещодавно такий висновок, що у нас у театрі найбільше акторських пар. Напевно, тому, що у нас такий енергетично веселий і життєрадісний жанр. Я постійно жартую, кажучи, що у нас на люстрі в глядачевій залі поселився купідон, адже кожного року з’являється нова пара.

Микола: — Оперета — це жанр молодих: про молодих і для молодих. Головна тема — кохання: майже всі персонажі закохуються один в одного, а у фіналі історії завжди щасливий кінець. Переконаний, що нам з Валентиною дуже пощастило, адже на сцені, особливо на початку нашої творчості, ми грали, в основному, ролі закоханих. Оперета стала покровителем наших з дружиною почуттів. Я ціную наші з Валентиною стосунки і завжди намагаюся їх підтримувати. Повірте, життя дуже швидкоплинне, і коли ти оглядаєшся назад, твоє серце радіє, що ти витратив свої роки недаремно.

Про генератор молодості

— У чому ваш секрет оптимізму і душевної молодості?

Валентина: — Кредо Бутковських: «Посмішка — це наш щит і меч». Я намагаюся завжди бути прикладом оптимізму: навіть якщо поганий настрій, вчу себе і всю сім’ю завжди посміхатися. Просто потрібно не дозволяти своїй душі лінуватися.

Микола: — А мій секрет дуже простий: треба мати таку дружину, як моя Валентина. Вона — генератор хорошого настрою, молодості, позитивного самопочуття, генератор мого життя. Та й наша професія вимагає завжди триматися у тонусі. Мені не байдуже, в якому театрі працювати. Я зацікавлений, щоб весь наш колектив був на високому творчому рівні. Хочеться бути його невід’ємною частиною і ровесником по духу молоді, яка приходить у наші стіни. Тому ми з Валентиною багато допомагаємо молодим акторам, займаємося введеннями у виставу. А секретом нашого творчого успіху, напевно, є те, що ми ніколи не трималися за ролі. Вважаю, краще піти з ролі на 30 хвилин раніше, ніж на 5 хвилин пізніше. Прощатися боляче, але це потрібно робити — на користь самому собі, виставі та колективу, в якому підростає нова генерація.

Як ви думаєте, у чому полягає живучість жанру оперети по сьогодні? Ми живемо у дуже депресивний час: кожного дня людину пресує шалений потік негативної інформації з преси, радіо, телебачення, інтернету тощо. Людина прагне відволіктися від усього цього, шукає позитивних емоцій. Я щасливий, що у нашого театру саме така прекрасна місія — дарувати радість і сміх, повертати жагу до кохання і життя, вселяти оптимізм і надію на краще майбутнє.