Багатогранність Молодого

Становлення

Андрій Білоус народився у славному місті Василькові, за якихось 50 кілометрів від Києва. Батьки його не відзначалися особливим мистецьким обдаруванням, не посідали і якихось керівних посад у суспільстві: тато був військовий, мама — бухгалтер. А сам Андрій, хоч як це дивно, до вступу на акторське навчання в Києві не відвідав жодного разу театр. Проте виявилося, що потужне незбагненне творче начало сиділо від народження в його душі. Воно й привело його в аудиторії Інституту (потім перейменованого в університет) театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Цьому допоміг простий випадок, коли випускник периферійної середньої школи побачив на столичній вулиці Ярославів Вал вивіску цього інтригуючого для нього вищого навчального закладу. Білоусові, що не мав «високих» знайомств, без родинних штовхачів довелося добряче потрудитися, настирливо виявити, викресати іскри свого творчого душевного вогню, щоб стати студентом акторського курсу театрального вишу. Впертий юнак свого досягнув — чотири роки, з 1994-го по 1998-й, навчався у майстерні славетної актриси-«франківки», народної артистки України, професора Юлії Семенівни Ткаченко.

Його перша кінозірка раптом яскраво спалахнула, коли теж молодий кінорежисер Олесь Санін запропонував «зеленому акторові» головну роль в українському художньому фільмі «Мамай». Під сяйвом сліпучих юпітерів Андрію здавалося, ніби він поставав у казковому світі, у фантастичному сні славетним козаком-музикою, відважним, нездоланним гайдамакою. І результат виявився відмінний — його за ту роль було удостоєно ваговитої Державної премії імені Довженка.

Не знаю, чи на жаль, чи на щастя, але Андрій Білоус не став актором. Після закінчення вищого театрального закладу його наче хто заворожив, зачарував — він раптом відчув у душі нестерпний вогонь режисерського творіння. Тут йому знову пощастило знайти людину, яка відразу повірила в нього як у майбутнього глибоко мислячого сценічного постановника. Це був професор режисури драматичного театру того ж Університету імені Карпенка-Карого Володимир Судьїн. У його майстерні Білоус п’ять років опановував різні форми та методи застосування вітчизняного і зарубіжного постановочного інструментарію. А потім його вчитель-педагог порадив юнаку ще закінчити й аспірантуру — це вже були три роки наукового зміцнення знань своєї найулюбленішої професії під дбайливим керівництвом Володимира Судьїна.

Ще слід додати до дванадцяти років навчання Андрія його захоплення з дитинства читанням книг, з якими він не розлучався і в студентські роки. Це невдовзі відкрило в широкій творчій душі Білоуса новий мистецький потяг, а саме: вияв пристрасного бажання і неабиякі здібності до власної інсценізації творів улюблених зарубіжних і українських письменників. Для успішності режисера, здається, головним саме і є те, щоб він завжди відчував і любив драматургічний текст. А коли цей текст ще народжений тонкою душею, щедрим серцем, глибоким мисленням постановника, а потім і розумінням акторів-виконавців, то на сцені може з’являтися ваговите театральне видовище.

Ось на такому етапі розвитку таланту молодому режисеру знову ж таки щастить: його помічає художній керівник Київського державного академічного російського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, народний артист України Едуард Митницький. Цей славетний, високо інтелігентний, можна сказати, густо посивілий сценічний меценат-режисер бере до себе в штат, під своє міцне крило ще недосвідчене «пташеня». Мовляв, сміливо здійснюй індивідуальні польоти в безмежному просторі театрального мистецтва, виробляй свій творчий, реалістичний, образний почерк-стиль. А згодом випустив його і в самостійний політ до Молодого театру.

Класика й інші вистави

Передусім варто зупинитися на кількох Білоусівських постановках інсценізованих ним класичних творів художньої літератури. За них він щоразу брався досить бережливо, з осторогою. У розлогих прозових сюжетах він гостріше, ніж у п’єсах, де дійові особи чітко затиснуті авторськими ремарками, відчував, бачив, відзначав, як образніше, стисліше мають діяти-рухатися-страждати-кохати-чинити зло чи добро літературні герої на сцені.

Першою спробою перекладу Андрієм Білоусом талановитої прози на сценічну мову став популярний роман японського письменника Кобо Абе «Жінка в пісках», а постановку тексту він здійснив 2004 року в Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Пропонуючи глядачам стислий словесний сюжет своєї п’єси, Андрій Білоус дуже вміло і оригінально, вельми зрозуміло-вигадливо подав через різноманітні театральні атрибути суть трагічної історії двох героїв. Слова і метафоричні образи постановки й сценографії органічно злилися, доповнюючи одне одного. Особливо ефектним видався режисерський прийом про безперервну наявність скрізь і всюди на сцені невичерпної маси піску — головної і постійної небезпеки для життя нещасних чоловіка та жінки, а саме: впродовж усіх двох дій безупинно сипалися піщинки до чаш-лієчок, прикріплених до бамбукових палиць у різних кутках грального майданчика. Це створювало уявно-реальний образ грізної навколишньої біди.

Із таким же драматургічним і постановочним хистом Білоус втілює вже і на сцені «свого» Молодого театру в своїй інтерпретації інші захоплюючі вистави: «Зачарований» (за п’єсою «Безталанна» Івана Карпенка-Карого; до цієї класичної драми режисер тричі по-різному підходив, коли брався за її героїв), «Жара» (за оповіданням «Наталі» і повістю «Мітіне кохання» лауреата Нобелівської премії Івана Буніна), «Щастя» (за повістю Андрія Платонова «Річка Потудань».).

У «Щасті» Андрій Білоус робить на сцені Молодого театру один особливо колоритний винахід, відтворюючи нехитру сільську дерев’яну лазню. На підвищених світлих дошках перед звичайним дерев’яним цебром із водою примостилися з двох боків навколішках двоє напівсоромливих, напівоголених закоханих головних героїв. Тут починається їхня перша шлюбна зустріч. Самі чудотворні актори, виконавці ролей — Катерина Кістень і Борис Орлов — так наповнюються закоханим блаженством, що глядачам здається, ніби вони не в театрі, а теж чекають черги причепуритися, погратися, «подуріти» у водограї. Ті двоє щасливчиків поперемінно «пірнали» головами у те велике цебро, оббризкуючи потім радісно одне одного срібними цівками, які вилітали з волосся-фонтанчиків, коли рвучко, бурхливо вистромлювали закохані свої голови з води. Мені здалося, цей фантастичний епізод наповнив зал дивом внутрішнього кохання. Додам, і «Жінка в пісках», і «Щастя» були відзначені премією — «Київською Пектораллю».

Боклан і Вертинський здійняли веремію-крутоверть

Андрій Білоус, наче скульптор, виліплює ось такі прості, а водночас надзвичайно багатомовні стосунки героїв своїх вистав. Пригадую, із якою насторогою я прийшов у великий зал театру на його постановку «Загадкових варіацій» французького драматурга Еріка Емманюеля Шмітта. Прочитав у рекламці, що на сцені перебуватимуть усього два актори. Подумав, це ж треба буде їм майже дві години на сцені «забалакувати» глядачів. Та й самому режисерові — ну що там йому встрявати в тривалі розмови двох чоловіків, які, мабуть, набридливо і так довго з’ясовуватимуть своє кохання до однієї й тієї ж жінки.

Та побоювання мої були даремні. Там два дивовижні актори: один «письменник» — Станіслав Боклан, українська зірка кіно й театру, та чарівливий «невдаха» на жіночому фронті, грайко з виразним, проникливим голосом, так само зірка Олексій Вертинський. Вони таку веремію-крутоверть здійняли, перетягуючи уявний канат дамської зради і їхнього невдалого кохання, що глядачі знову забули (я це і по собі суджу), де вони — у залі чи на сцені. До речі, пан Шмітт свою драму і образ письменника створив для бенефісу секс-символу 60-80-х років минулого століття красунчика Алена Делона, і той два роки з тією театральною виставою і аншлагами здійснював світове турне від Лос-Анджелеса до Токіо. Звичайно, і режисер-постановник Андрій Білоус, крім хитро-вигадливого автора драми, а також умілої перекладачки його твору, відомого київського драматурга Неди Неждан, не гірше заварив там кашу. Дует двох колишніх «коханців» настільки виявився життєво-природним, енергетичним, органічним, логічним, що можна тільки, як мовиться, зняти шапку перед усіма творцями вистави та низько їм вклонитися.

Таким чином, глибокі знання, чітке, всебічне мислення Андрія Білоуса під час постановок — як актора-режисера-науковця — визначають стабільність і твердість його творчих успіхів у театральній царині. Оглядаючи впродовж вересня-жовтня цього року шість вистав нового художнього керівника Молодого театру, а конкретніше — знайомлячись зі стилем, формами, манерою постановок обдарованого митця, мені не важко було визначити основний «почерк» вдумливого режисера, а саме: філософське заглиблювання у вчинки сценічних персонажів, поступове, неквапливе вивертання навиворіт причин їхніх негативних вчинків.

На його виставах створюється враження, що він весь час намагається занурюватися своїм поглядом, ніби потужним прожектором, у незручні, до того ж часом невидимі, карколомні лабіринти загадкового людського буття героїв вистави. А потім раптом присутні в залі відчувають, ніби якась невидима рука, наче маг, розширює на сцені простір для появи сонячного проміння, світла. Все навколо спалахує і різнобарвно оживає. Відбуваються перепади насиченого внутрішнього напруження театральної дії, через що глядачі ні на мить не відривають очі від кону, від персонажів. Весь час їх затягує до себе сцена. І ми всі оговтуємося тоді, коли враз розуміємо — настав кінець театральної історії. Звісно, від такого захоплення обов’язково зринають враз вдячні оплески й овації.

Сара Бернар грала в молоді роки стареньких дам

Діючий репертуар Молодого театру вельми насичений цікавими і різноманітними постановками. Глядачам пропонуються 34 (!) різні вистави на трьох сценах (основна має — 364 місця; камерна — 80 і мікросцена — близько 50). Шість із них здійснив головний творець театру Андрій Білоус, чотири належать до особистої «спадщини» попереднього художнього керівника — Станіслава Мойсеєва, спектаклі залучених ним свого часу постановників. Решта, більшість, «належить перу» молодих, поки що маловідомих українських професіональних режисерів, яких Андрій Білоус збирає у своєму театрі.

Для киян цікавою несподіванкою є ознайомлення з творчим почерком запрошеної молодої, але вже знаменитої англійської режисерки Каролайн Стейнбейс (як-не-як вона працювала з акторами на сцені славетного Лондонського театру «Глобус», засновником і актором якого понад чотириста років тому був великий Уїльям Шекспір). У нас зарубіжна гостя здійснила постановку драми київської авторки Оксани Савченко під досить «остерігаючою» назвою «Бери, люби, тікай!». Я допитливо, як і інші глядачі в залі, спостерігав за бурхливою, трагедійною, а водночас і веселою історією «кредитних» закоханих українців. На одному з телеканалів про цінність цього співробітництва Андрій Білоус сказав: «Такий процес інтеграції українського театру в світовий контекст є надзвичайно важливим. Ми хочемо, щоб з нами якнайтісніше співпрацювали іноземні митці, щоб про нас більше дізнавався світ і щоб ми самі пізнавали інший світ».

Особливе місце посідає п’єса «Підступність і кохання» класика німецької драматургії Фрідріха Шиллера. Ця вистава у мене, було, викликала неабияке здивування. Чому? Перед відвіданням театру я перечитав знаменитий твір. Але, коли прийшов до залу, то враз побачив, що постановник круто змінив акценти, так би мовити, напрямку вітрів і буремних протягів кохання та підступності. У Шиллера «місію» зміїного лукавства виконують одні герої, а в Андрія Білоуса раптом майже другорядний персонаж — дама леді Мільфорд. Ну хто за Шиллером сплітав-переплітав-писав різні підступні інтриги-змови-листи проти молодих закоханих? Хіба та нещасна (і врешті-решт вона виявилася порядною) леді? Ні! Цими чорними справами крутили лукавий, облудний, егоїстичний, жадібний до влади президент (він же батько закоханого юнака в дівчину простого роду), а також підлеглі підлабузники. Але… Але наприкінці вистави я заспокоївся і мимоволі почав думати зворотне, а потім пристав і до режисерського «перевороту».

Те, що Білоус поставив на п’єдестал головної особи Шиллерівського дійства леді Мільфорд — нещасливу, безталанну сироту-красуню, залежну від примх свого підпільного коханця, всесильного герцога, — це все-таки надає виставі вищості і глибокої філософії. Тобто тут така мораль — чисте людське кохання сильніше смерті і грошових мішечків. І добре зробив режисер, що по-своєму поставив акценти в творі. Драматург жив в один час, а ми — в інший.

Ще для мене дуже приємним відкриттям у трьох виставах стала зустріч із двома напрочуд обдарованими, молодими акторами — Дариною Баріхашвілі та Олександром Ромашком. Вони з першої появи на сцені відразу виділяються своїм магнетичним, проникливим акторством. Із великим задоволенням спостерігаєш за ними у психологічних виставах «Зачарований», «Підступність і кохання», «Жара» і передбачаєш їхнє досить високе, успішне творче майбутнє. Гадаю, і Андрій Білоус не даремно доручає їм багатопланові ролі.

Очманіло залишаєш зал після вистави «Сволота» за п’єсою сучасного польського драматурга Інгмара Вілквіста «Ніч Гельвера». Виходиш на вулицю і ще думаєш, що ти побував у страшному минулому, де кілька хвилин тому припинили своє божевільне існування, свою безрезультатну боротьбу з нацистським насиллям двоє скалічених тією гаспидською машиною людей. Під час дії вистави забуваєш, що перед тобою грають актори, тобі весь час здається, ніби ти випадково потрапив до убогого житла своїх нещасних сусідів. Тому після жахливого фіналу так вдячно аплодуєш високому мистецтву постановника Андрія Білоуса, молодого актора, велетня-красеня Олексія Трітенка і маленької, худорлявої, дещо за віком, як ледь пожовкле листя, актриси Ірини Калашникової.

Загалом Молодий театр наповнений акторськими скарбами. Певен, нікого з глядачів не залишає байдужим гра нашої української телезірки Ірми Вітовської у специфічній комедії «Сталкери» відомого львівського драматурга Павла Ар’є. Постановку вистави здійснив цього року протеже художнього керівника і, до речі, відомий весільний шоумен Стас Жирков. Звичайно, особливо палаючою, сяючою зіркою Венерою була пані Вітовська — 40-річна красуня, яка фантастично-пристрасно постала в образі 86-річної жительки Чорнобильської зони. Велика Сара Бернар, наприклад, теж грала в молоді роки стареньких дам, ще й Гамлетом ходила на сцені, а у свої 70 літ була навіть 13-річною Джульєттою. Діамантові таланти не знають меж ні у віці, ні у статі.