Культурницьке волонтерство:

Звичайно, у книжці все починається від заснування Фундації — 1975 року в США з ініціативи Миколи Шаблія. Спершу головною метою було вшанування пам’яті Івана Багряного, видатного українського письменника та яскравого політика, політичного мислителя української еміграції. А з часом діяльність розширилася, Фундація стала дбати про збереження і розповсюдження культурної спадщини (як у світі, так і в Україні, коли вже впала «залізна завіса»), видання книжок, створення фільмів, фіксацію та розповсюдження пам’яті емігрантів із Радянської України (адже значна частина еміграційних організацій доти робила більший акцент на спогади уродженців західних регіонів). Треба зауважити, що саме така діяльність була концептуальною для самого Івана Багряного та його партії: поступова просвітницька робота, в тому числі й із різними совєтизованими прошарками, яка має сприяти змінам в Україні; робити їх ґрунтовними, у певному сенсі навіть ґрунтовнішими за будь-які разові стрімкі зміни силового характеру.

Якби рецензована книжка була тільки сухим звітом організації, вона б цікавила хіба дотичних персон. Насправді ж це збірник матеріалів, спогадів, спостережень, інтерв’ю та інших строкатих матеріалів, які, серед іншого, дозволяють побачити ретроспективу громадського та культурного життя кількох останніх десятиліть. Адже чимало текстів передають враження діячів української еміграції від приїздів до України безпосередньо перед і після здобуття Незалежності. Фіксують надії, депресії, яскравість і сірість дев’яностих років. Бурхливих, але загалом м’яких двотисячних. По-справжньому драматичних і напружених десятих...

Цей погляд на наше життя, звісно, відрізняється від внутрішнього, і саме в цій відстороненості його цінність, яка довзоляє нам самим іще раз переосмислити власний досвід. Який далеко не в усьому аж так сумний чи деструктивний, як багато кому з нас здається. Взяти до прикладу хоч би візію рідного міста Івана Багряного — Охтирки, що на Сумщині. На зламі 1980—1990-х років Охтирка видавалася типовим радянським містечком, де не було жодної альтернативної совковим стереотипам інформації, де історична пам’ять була захована якнайглибше, де навіть родичі Багряного воліли розмовляти російською. Ясна річ, таку ситуацію не порівняєш із сьогоднішнім станом ментальності й інформаційного простору Центральної України. У цьому є велика заслуга, зокрема й культурницької діяльності Фуднації Багряного.

А ще ця книжка по-особливому звучить саме сьогодні через ту важливу роль, яку стало відігравати різного роду волонтерство в нашій країні в останні два роки.