Вирватися від монополіста

Якби хотіли, то давно б відмовилися!

Жартома кажуть, що тепер в Україні всі розуміються на газі й на футболі. Насправді це не зовсім так. Після анексії окремих територій і реалізації заходів економії в найближчі роки Україна споживатиме 40-42 млрд. кубометрів газу на рік. Свого, українського, газу ми наразі добуваємо приблизно 18 млрд. кубометрів (без урахування Криму). І цей обсяг буде зменшуватися, зокрема, якщо не будуть зменшені до розумних рентні платежі, через які буде обмежено інвестиції в українську газову галузь, тобто вона найближчим часом може зникнути.

Після домовленостей зі словацькою стороною про збільшення обсягу реверсного газу із Заходу на даний час технічно можна імпортувати приблизно 14,5 млрд. кубометрів за так званим «малим реверсом», який реалізований минулого року. Технічно можна було би поставляти із Заходу до 30 млрд. кубометрів газу — якби була реалізована ідея так званого «великого реверсу», про яку, зокрема в 2008 і 2009 роках, інформували фахівці газової сфери. Однак ідея «великого реверсу» з якихось причин залишається нереалізованою, хоча на її технічне втілення й укладання контрактів із неросійськими постачальниками потрібно, за словами газовиків, 4-6 місяців теплого періоду року і відносно невеликі кошти. Звичайно, основний український ресурс — це скорочення споживання газу до обсягів видобутку або й менших.

Отже, цього і наступного року Україна може мати до 32,5 млрд. кубометрів газу без російського імпорту при потребі 40-42. Не вистачає 8-10 млрд. кубометрів. Цей обсяг можна забезпечити трьома способами: або із Заходу за умови створення «великого реверсу», або з РФ, або через термінал зрідженого газу. Ні «великий реверс», ані термінал зрідженого газу, на жаль, не створені, хоча такі можливості були. Отже, єдина технічна можливість забезпечити нестачу газу в цьому і в наступному році — імпортувати з РФ.

Якби ж був реалізований «великий реверс», можна було б уже в цьому році цілком відмовитися від імпорту газу з РФ. А так — приблизно на чверть ми залежимо від Росії. Це, зокрема, зайвий раз доводить, що в українській енергетиці є дієве проросійське лобі (п’ята колона), боротьба з яким в останні 24 роки була неефективною.

Отже, за будь-яких обставин у рамках підвищення національної безпеки необхідно: скоротити обсяги споживання газу, реалізувати «великий реверс», створити термінал для імпорту зрідженого газу. Лише за таких умов можна думати про потенційну відмову від імпорту російського газу, зокрема (наразі) за рахунок іншого імпорту (чи за реверсом, чи через термінал, чи і так, і так). Хоча за нормальних обставин (зокрема, за відсутності агресії) імпорт російського газу мав би бути найвигіднішим.

Нафтовий ринок: загроза загострюється

Про катастрофічний стан українських нафтової і нафтопереробної галузей газета вже не раз писала. Але, на жаль, ситуація не покращується. В цих галузях і надалі наші науковці, конструктори, будівельники, експлуатаційники тощо шукають роботу в інших країнах. Значна маса фахівців без роботи залишена «на вулиці». А тим часом Україна імпортує здебільшого всі нафтопродукти, часто без належного контролю. При цьому ми нарікаємо, що в нас неякісні бензин, дизель, олива, бітум (насамперед для будівництва доріг) тощо. А головне — таким чином ми оплачуємо робочі місця в інших країнах.

В Україні скорочується видобуток нафти. Наприклад, минулого року видобуто приблизно 2 млн. тонн. З радянських часів залишилися 6 приватизованих великих НПЗ, які колись були здатні переробляти понад 52 млн. тонн нафти за рік, і державний Шебелинський ГПЗ, який здатен випускати менше 1 млн. тонн нафтопродуктів за рік. Усi ці підприємства — технологічно відсталі. На жаль, втрачено час на їх модернізацію, подібну до тiєї, яку було зроблено, наприклад, у Білорусі. Їх модернізація оцінюється приблизно в таку суму, як і будівництво нових НПЗ. Крім цього, на модернізацію ніхто з кредиторів не готовий виділити кредит на прийнятних умовах, тоді як на будівництво нового НПЗ кредит можна знайти.

Сьогодні в Україні працює один НПЗ, який виробляє низькоякісні нафтопродукти, що споживаються здебільшого застарілою технікою радянських розробок. Через 5-10 років таких споживачів не буде, а отже, українські нафтопродукти теперішньої якості будуть не потрібні. Як і існуючі в Україні НПЗ.

За офіційною статистикою, в Україні останніми роками споживається 8-10 млн. тонн нафтопродуктів. Зокрема, в 2014 році в Україні спожито 8,5 млн. тонн нафтопродуктів, що суттєво менше, ніж в інших пострадянських країнах — у перерахунку на душу населення. Виходить, що певна їх частина споживається нелегально, зокрема без сплати податків у бюджет. Певним підтвердженням цього були слова міністра енергетики і вугільної промисловості України на прес-конференції 11 березня ц. р.про нібито 2 млн. тонн нелегальних нафтопродуктів. Насправді, якщо порівнювати з іншими подібними країнами, обсяг нелегальних нафтопродуктів на українському ринку може складати 5-8 млн. тонн — тобто на мільярди доларів. Виходить, що якби в цій царині навести над, то наша держава могла б обійтися без зовнішніх позичок за існуючих тенденцій в економіці, зокрема від МВФ.

Цікаво те, що на український ринок імпортуються нафтопродукти з російських заводів (які є в різних країнах) або з іноземних заводів, які переробляють значні обсяги російської нафти. Отже, виходить, що через постачання (припинення постачання) нафтопродуктів РФ (нинішній агресор) може спровокувати серйозну дестабілізацію в нашій країні.

Крім того, не дивно, що ціна нафтопродуктів практично не пов’язана з ціною нафти, яка падає щонайменше 6 місяців. При цьому держава практично не може впливати на свій внутрішній ринок.

Найпростіше системне вирішення проблеми з нафтопродуктами на нашому ринку — будівництво нового нафто-хімічного комплексу для переробки приблизно 10 млн. тонн нафти, який був би здатнй випускати бензини, дизельне пальне та мастила за стандартами ЄВРО 4 і 5, а також високоякісний бітум, якого часто бракує для будівництва якісних доріг. У такий спосіб українська держава, зокрема, могла б серйозно впливати на ціни на бензин, дизель і автооливи на внутрішньому ринку тощо. І важливо те, що ми себе забезпечували б власними високоякісними нафтопродуктами у відкритій конкуренції з імпортом.

Скептики для виправдання бездіяльності заперечують будівництво нафтохімічного комплексу, оскільки Україна, мовляв, не видобуває необхідних обсягів нафти. На це заперечення є прості приклади для порівняння: наприклад у Європі — Німеччина, Польща та інші країни мають багато НПЗ, для яких купують нафту на міжнародних ринках. Зараз, коли в найближчій перспективі на міжнародних ринках може з’явитися іранська нафта,такі НПЗ однозначно покращать економіки цих країн, які і без того доволі успішні. Така сама ситуація могла б бути в нас, якби ми могли себе забезпечити якісними нафтопродуктами.

Окремо пророблялося питання щодо розміщення комплексу. Найдешевшим був варіант створення виробництва бензинів і дизельного пального на базі Херсонського НПЗ, а виробництво мастил і бітуму — на базі НВО «Сірка» в місті Новий Розділ на Львівщині.

Проект будівництва нового сучасного комплексу, разом із його фінансуванням (а йшлося про 5-6 млрд. доларів у цінах 2008 року), був опрацьований у 2007—2008 роках. Але, на жаль, не реалізований. Тепер до нього варто б повернутися, оновити з урахуванням нових реалій, провести переговори про кредит тощо.

АЕС України — поле боротьби між Росією та Заходом

В Україні тепер є дві галузі, які виробляють найбільше електроенергії — атомна енергетика, яка,за інформацією ЗМІ, виробляє понад 50% на рік, і теплова енергетика (майже 40%).

Про теплову енергетику, яка базується на ТЕС і ТЕЦ, у тому числі про ті станції, які споживають як пальне антрацитне вугілля, написано вже немало. А реальні новини доцільно буде викладати весною — коли Україна «переживе» зиму. Тому зараз не варто на ній зосереджуватися. Краще — на атомній енергетиці.

Атомна енергетика України (15 реакторів на чотирьох АЕС) забезпечується ядерним пальним із Росії (розробки СРСР). Всього лише на двох реакторах Південно-Української АЕС, за міждержавною угодою 2008 року, проводяться експерименти з адаптації ядерного пального японсько-американської компанії «Вестінгхауз» разом iз російським (радянським) пальним. Недавно, як повідомляли ЗМІ, укладено угоду про такі роботи ще на трьох реакторах. Слід зауважити, що неможливо перенести напрацьований досвід iз двох на решту 13 українських блоків АЕС, як це дехто декларує. Для порівняння можна сказати: АЕС — не двигун внутрішнього згоряння: гірше або краще працює — в залежності від якості пального. При неадаптованому ядерному пальному АЕС у кращому випадку зупиняється. У гіршому — може статися щось подібне до аварії на ЧАЕС.

Тут, беручи до уваги викладене, варто наголосити на тому, що йдеться про адаптацію двох типів пального: і «Вестінгхауз», і російського. А не лише пального «Вестінгхауз» без російського.

При цьому російське (радянське) ядерне пальне не є гіршим або кращим за пальне згаданої або іншої неросійської компанії — воно інше. Тут варто пам’ятати, що дублікат завжди гірший за оригінал. Також слід враховувати, що будь-який ядерний реактор проектувався від пального. Тобто, для наших реакторів оптимальним є російське пальне. А щоб від нього радикально відмовитися, треба відмовитися від «російського» типу реакторів.

Крім цього, у ядерних підрозділах усіх українських АЕС працюють фахівці, які здебільшого підготовлені системою російських вищих навчальних закладів. У нас такої системи нема, незважаючи на багаторазові ініціативи українських державників з 1992 року. Отже, виходить, що атомна енергетика України також залежить від Росії (за пальним — майже на 100%, за суб’єктивним чинником тощо).

Один із варіантів позбутися залежності від РФ — поступово замінити російські (радянські) реактори та інші ядерні технології на такі, що ніяк не пов’язані з РФ. Наприклад, на канадські розробки CANDU або інші. Досвід застосування CANDU, окрім Канади, є в багатьох країнах, зокрема в Румунії.

Але вибір реакторів для українських АЕС має відбуватися тільки на тендерній основі у повній відповідності до існуючого законодавства України. А умови таких тендерів мають, зокрема, враховувати концепцію розвитку галузі. А та, у свою чергу, базуватися на концепції розвитку держави.

У цьому контексті насторожує нещодавнє повідомлення міністра енергетики і вугільної промисловості України від 9 листопада ц.р. про те, що, замість РФ, 3-й і 4-й блоки ХАЕС можуть будувати Китай або США. Тож, абстрагуючись від низки технологічних і фінансових питань, у тому числі вже порушених, варто звернути увагу на низку важливих моментів.