Велике переселення

Останніми роками Кремль чимало зробив для того, аби узаконити і виправдати «захисти» етнічних росіян за кордонами Росії. На жаль, Україна в цьому контексті програє багатьом, зокрема росіянам. І це добре відомо у світі. Тому і не дивно, що нинішньому господарю Кремля часто вдається виправдати (і своєму народові, і світу) агресію Росії в Україні — у Криму і на Донбасі. Все це також дає підстави Москві (та з її ініціативи іншим столицям) втручатися в наші внутрішні справи, зокрема рекомендувати федералізацію, дух і букву Конституції тощо. При цьому ніхто не згадує про те, що низка українських етнічних земель тепер, на жаль, не належить нашій державі. Зокрема, окремі з них є територією РФ.

Ми таки різні. Дуже різні!

Кремль та його посіпаки тиражують про нас недолугі твердження про «єдіний народ», «русскій мір» тощо. Врешті-решт очільники і глашатаї Кремля не можуть аргументовано пояснити, що таке етнічний росіянин, яка його антропологічна особливість.

Тут варто наголосити, що кордони нинішньої України охоплюють набагато меншу територію, ніж насправді були етнічні українські землі. Але Україна як послідовний прихильник міжнародного права не претендує і не планує висловлювати претензії до інших держав щодо наших етнічних територій. Водночас наше суспільство готове захистити кожний клаптик теперішньої території України.

Також не можна ігнорувати важкої імперської спадщини — значної, нав’язаної нам, ментальної розбіжності: тут насамперед ідеться про українсько-європейську і українсько-азійську ментальності (діаметрально протилежні — крайні точки) і «змішану» ментальність, які постійно конкурують між собою, створюючи непослідовність теперішньої нашої держави. Хотілося б наголосити, що не можна вважати, що та чи інша ментальність чи її носій (людина) краща або гірша — вони просто різні.

Багатосотлітнє колоніальне життя сприяло утвердженню в української нації, серед іншого, також унікальної риси — паралельне існування у свідомості двох уявлень про світ: «для людей» і «для себе», що пояснюють навіть впливом на генетику українських людей. Причому історія становлення людини засвідчує, що ментальність формується і, відповідно, змінюється набагато довше, ніж існує активна фаза людського життя. Тож не варто сподіватися на те, що, вживаючи ефективних заходів, можна за кілька років «стерти» ментальну розбіжність у суспільстві — навіть за умови ефективних заходів. А за умови, коли цю розбіжність «підживлюють» iз-за кордону (в нашому випадку, тепер — з Росії) — це просто не реально. Ця ментальна розбіжність за часів імперій «підживлювалася», аби де-факто підтримувати напруженість у суспільстві (за елементарними законами фізики) і таким чином тримати населення в покорі. У зв’язку з цим напрошується запитання: чому до цих пір не вжито ефективних заходів (або вжито занадто мало), аби відчути, що нація поступово позбувається цієї імперської спадщини? Відповідь банальна — занадто грамотно і довго працювали імперії, аби утвердити глибинні і майже незворотні зміни ментальності.

Нашу толерантність поділяли не всі

Можна передбачити, що застосування в Україні «кальки» з інших націй, держав чи сфер діяльності тощо, у контексті формування й утвердження українського моносуспільства, в кінцевому рахунку приречено на неуспіх, оскільки не враховує багатьох українських особливостей. І тут не треба все «списувати» на керівництво новітньої України. Інколи антиукраїнські елементи в середній та в низовій ланках влади і в самому суспільстві, на жаль, унеможливлюють прогрес української держави і навіть готові поставити під сумнів її існування. З другого боку, часто монолітне суспільство здатне змусити владу і керівників діяти в інтересах держави.

Українське суспільство завжди було та є багатонаціональне і характеризувалося високим рівнем толерантності до всіх національностей. Водночас відсутність власної державності часто призводила до значних порушень співвідношення між етносами загалом і в різних групах населення (наприклад, етнічний склад«влади» суттєво відрізняється від такого серед шахтарів чи робітників).

Довгий час Україна була у складі імперій. Останньою такою був СРСР. Одним iз наслідків цього є те, що в Україні, крім етнічних українців, які становлять переважну більшість населення нинішньої держави, співвідношення етнічного складу населення України змінювалося не на користь української національності, зокрема за рахунок збільшення російської частки. За своїм походженням значна частина нинішніх членів етнічних меншин в Україні — це нащадки емігрантів різних хвиль еміграції. Їхнiх предків переселяли до України часто не питаючи на те згоди ні їх, ані корінного українського етносу. Зокрема, наприкінці і після закінчення ІІ Світової війни радянський режим вчинив злочинні, з огляду на міжнародне право, масові депортації українців із своїх споконвічних земель на інші території, зокрема до Сибіру та на Крайню Північ РФ. На їх місце завозив інші радянські етноси. Те саме зробили, наприклад,з кримськими татарами.

У минулому, тепер і в майбутньому функції нащадків московських і промосковських переселенців та до них «примкнувших» в Україні інших етносів, включаючи українців, ті ж, які назвав у своєму творі «Державець» середньовічний італійський політик, дипломат Ніколо Макіавеллі, — бути опорою кремлівського колоніального режиму. Так на українському півдні та сході і навіть на заході з’явилася певна кількість московських російськомовних переселенців. Переважно в промислових центрах.

Варто відзначити, що, за офіційною статистикою, в усіх областях теперішньої України українці становлять більшість населення. Тобто, за міжнародним правом, нема ніяких підстав будь-де в Україні оголошувати неукраїнську територіальну автономію. Винятком може бути хіба що Крим, де корінним населенням є кримські татари. На жаль, про все це тепер майже не інформується ні український народ, ані світ.

Більшість іноземців — громадян України, зокрема етнічних росіян, усвідомлюють, що Україна є для них рідним домом і вони разом з корінним народом працюють над розбудовою своєї держави. Однак є серед них і такі, які не сприйняли ідею незалежності України, погодилися на українське громадянство винятково з матеріальних мотивів, насправді сподіваючись на швидке падіння Української держави і відновлення московської імперії та їх зверхнього становища на українських землях. Вони не поважають української мови, культури, законів тощо.

Держорган із переселення

Одним iз небагатьох законних вирiшень проблеми була би добровільна відмова людей, які проти української державності, від українського громадянства та переселення до іншої держави, як це, наприклад, відбувалося з українцями в 1945-му році із Західної Галичини, яка тепер належить Польщі. Це було б з їхнього боку чесним та гідним вчинком. Якщо ж не всі відважаться на такий крок, то треба запропонувати і, в разі їх згоди, забезпечити переселення. У будь-якому випадку переселення має здійснюватися на підставі нотаріально завіреного звернення особи, що переселяється.

Можливо, у нашій державі варто створити спеціальний державний орган із переселення і ухвалити відповідне законодавство. Звичайно, українська держава має покласти на себе всі витрати, пов’язані зi зборами та доставкою до кордону переселенців і їх родин. Сторона, що приймає, має взяти на себе витрати з доставки від кордону, розселення, допомоги з працевлаштуванням тощо. Очевидно, що це довга і складна робота українських дипломатів, юристів, а також представників інших зацікавлених сторін, міжнародних організацій тощо. Їй має передувати тривала інформаційно-роз’яснювальна робота у нас і за кордоном.

Так, мова може йтися про великі кошти. Можливо, для цієї мети варто просити допомоги в інших країн, зокрема країн-гарантів Будапештського меморандуму 1994-го року та міжнародних організацій. Але, в будь-якому випадку, такий варіант є найкращим з усіх поганих. Добрих нема.

Чи вдалося б у такий спосіб позбутися російської агресії в Україні? Мабуть, що ні. Але те, що в такий спосіб був би позбавлений нинішній очільник агресивної держави аргументу «спасаем своих» на будь-яких міжнародних перемовинах — факт. Тобто у такий спосіб ми б посилили українські позиції на міжнародній арені.

Тут важливо пам’ятати, що, згідно з міждержавними українсько-російськими домовленостями часів розпаду СРСР, усі люди, які проживали в УРСР, автоматично, лише за фактом свого проживання, тобто з порушенням загальноприйнятих у міжнародній практиці норм натуралізації, отримали громадянство України з усіма правами, які з цього випливають. За це росіяни-громадяни України повинні бути вдячні українцям. Адже все могло бути по-іншому, наприклад як у країнах Балтії... І це було б логічно з огляду на ту роль, яку відігравали в Україні російські поселенці, особливо ветерани каральних та інших силових структур СРСР (Росії) — адже, наприклад, відомо багато випадків, коли люди, які все життя боролися з українцями, мали набагато вищі зарплати і пенсії, ніж ті, що боролися за Україну.

Безперешкодній інтеграції низки емігрантів в українське суспільство завадили, з одного боку, культивований у часи СРСР російський імперський шовінізм та хворобливий «месіанізм», притаманний значній частині іноземців старшого покоління. Його збереженню та репродукції у наш час сприяє псевдонаукова теза про «вирішальний внесок СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною в роки Другої світової війни 1941 — 1945 років». На практиці ця теза переходить на псевдологічний ланцюжок: «Мы вас освободили — вы нам должны — вы должны нас терпеть».

Ці не хочуть мешкати в Росії, а ці — в Україні

З іншого боку, протягом усіх років незалежності України на її території та в інформаційному просторі тривають підривні дії іноземних спецслужб, які часто намагаються використати громадян України неукраїнського походження і «примкнувших до них» для дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні та ліквідації незалежної держави. Антиукраїнською пропагандою займаються державні органи Росії та високі посадовці на чолі з президентом Російської Федерації включно, і громадські структури: від Російської православної церкви (проект «Русскій мір») — до всіляких клубів за інтересами та «конгрєсов русскоязичних...». Не стоїть осторонь і російський бізнес.

Історія появи «примкнувших» вимагає окремого аналізу: в Україні проживає певна кількість «російськомовних» українців, які перейшли на спілкування російською мовою внаслідок насильницьких заходів колишньої російської колоніальної адміністрації зросійщення корінного українського населення. Безсумнівно, більшість із них у недалекому майбутньому повернеться до материнської мови, коли зникнуть перепони для цього з боку Росії та її агентури в Україні. Водночас частина «російськомовних» українців дотримуватиметься проросійської політичної орієнтації. Зокрема, внаслідок своєї співпраці зі спецслужбами СРСР (Росії).

У той же час на території Російської Федерації проживають мільйони етнічних українців — жертв радянської проросійської політики. А також нащадків репресованих політичних противників комуністичного режиму. За часів СРСР їм заборонялося жити в Україні. Крім згаданих українців та їх нащадків, є багато представників інших етносів, у тому числі й росіян, які не хочуть проживати в РФ.

Тож Україна могла б «прихистити» всіх згаданих тепер громадян РФ за умови їх бажання.

Отже, було би логічним, iз врахуванням міжнародного досвіду, публічно досягти домовленості з РФ щодо обміну населенням з Україною у межах дво- та багатосторонніх переговорів. Таким чином саме правовим шляхом було б усунуто міжетнічне напруження в окремих регіонах України, на існуванні якого наголошує Кремль. Водночас, запропонувавши Росії обмін населенням, тим самим Україна сприяла би російській стороні у реалізації її державної програми «Соотечественники» під орудою російського політика Костянтина Затуліна.