«Зациклюватися на достовірності не потрібно»

06.11.2015
«Зациклюватися на достовірності не потрібно»

Володимир Лис. (з власного архіву.)

Володимир Лис дебютував як драматург, його п’єси було поставлено в багатьох театрах та на радіо. Як прозаїк заявив про себе 1985 року. Володимир Савович — член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. За тридцять років письменницької діяльності Володимир Лис створив, зокрема, «Століття Якова», «Маску», «Соло для Соломії» й інші твори, відзначені читацькою увагою та преміями престижних всеукраїнських літературних конкурсів.

Цікаво переплітати життя багатьох поколінь

— Пане Володимире, звідки черпаєте натхнення для написання романів?

— Задуми до написання творів зароджуються по-різному. Іноді від першого поштовху до написання проходить десяток-півтора років. Поштовхом до написання мого останнього роману «Країна гіркої ніжності» стала легенда, яку мені розповіли в одній колонії ще під час виборів 99-го року. В 60-ті роки минулого століття до кримінального авторитета у в’язницю приїхала його дівчина і залишилася жити в тому містечку. Вона чекала його звільнення понад десять років. Друга лінія — реальна історія з медсестрою, яку після навчання направили працювати на Західну Україну. Якось до жінки прийшли повстанці й попросили про допомогу. Лікарка їм допомагала і навіть у лісі, у схроні, приймала пологи у дружини повстанця. А потім додав події з Майдану 2004 року, як я їх бачив.

Так я вирішив розповісти про три покоління жінок через долю однієї країни. Це життя доньки репресованого радянського чиновника, яка пройшла через пекло дитбудинку для дітей «ворогів народу», медсестри Дази Снігурець та історії її доньки та внучки.

— Нескладно переплітати історичні епохи?

— Мені дуже цікаво писати, коли сюжет непрямий, коли теперішнє повертається в минуле, коли переплітаються події з життя багатьох поколінь. У романах «Століття Якова», «Країна гіркої ніжності» оповідь не лінійна, а такий рваний стиль. У «Соло для Соломії» розповідь пряма: дія відбувається від народження головної героїні і аж до старості.

— Чи є прототипи ваших героїв у реальному житті?

— Не люблю слова «прототип» і завжди кажу, що краще написати про людину нарис, ніж писати з неї героя. Але людська доля, якась конкретна історія стає поштовхом до написання твору, де даю волю своїй фантазії й уяві. Іноді з двох-трьох людей народжується образ героя. Переплетіння художнього вимислу і документального — це дуже цікава річ. Але мені здається, що головне — це знання письменника про світ та уміння подати життя таким, яким воно є насправді, і водночас таким, яким бачить автор.

— Життя головних героїв ваших романів завжди розвивається на тлі бурхливих історичних подій. Під час написання вдаєтеся до історичних довідок, архівів?

— Реальна історія часто стає поштовхом до творення сюжету. До прикладу, про головного героя роману «Маска» один чоловік мені розповів буквально кілька речень. Для того, щоб написати повноцінний твір, я вивчав історію XVIII — початку XIX століть. Було дуже приємно, коли історики сказали, що я достовірно передав дух тієї епохи.

Мені здається, що зациклюватися на достовірності не потрібно. Важливе власне бачення письменника того історичного періоду. Головне для мене — це порухи людської душі. Наприклад, під час написання «Країни гіркої ніжності» думав, наскільки кровна спорідненість важливіша за духовну, чи може теперішнє покоління зрозуміти колишнє.

«Пишу ручкою»

— Як вдається відтворити в романах особливу поліську говірку?

— Я народився та виріс на хуторі поблизу села Згорани на Волині. Моя бабуся була знаменитою цілителькою та знахаркою. До речі, саме про неї я написав книжку «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї». Бабуся та її ровесники розмовляли на західно-поліському діалекті. Це було середовище, у якому я зростав. Мені нічого не потрібно вигадувати, усі слова з цього діалекту для мене рідні, тому легко лягали на папір.

Свого часу я писав і постмодерністські твори. Це і «Камінь посеред саду», і «Острів Сильвестра», і «Графиня». Завдяки творчим експериментам зрозумів, що на маленькому шматочку Полісся відбуваються такі драми та трагедії, про які можна дуже багато розказати. І виявилося, що поліський світ цікавий не тільки мені, а й моїм читачам як із Західної, так і зі Східної України.

— У «Столітті Якова» ви написали про життя чоловіка, у «Соло для Соломії» створили життєпис жінки на селі, у «Країні гіркої ніжності» розповіли про долю бабусі, дочки та внучки. Які образи даються легше?

— Жіночі образи мені цікавіше творити. У жінок цікаві, складні, дуже непередбачувані характери. Найкращий мій жіночий образ — Даза Снігурець із «Країни гіркої ніжності». Зараз я розпочав роботу над новим романом, де головні герої — чоловіки.

— Нещодавно прочитала останній роман вашої дружини Надії Гуменюк «Вересові меди», який отримав першу премію Міжнародного конкурсу «Коронація слова». У романі також є поліська говірка, історія життя Богдани Ясницької розвивається під час складних історичних подій. Не виникало бажання написати роман у творчому тандемі з дружиною?

— Ніколи про це не думали, бо процес роботи над твором суто індивідуальний. Ми є першими читачами один у одного, ділимося своїми враженнями, але працюємо самостійно. У нас на двох є лише одна книжка — збірка радіоп’єс, до якої увійшло по три нашi твори. На одній обкладинці два прізвища і дві назви: у Надії «Охоронець для янгола», а в мене — «Полювання на брата». Радіоп’єси писані окремо, але народився задум видати їх в одній книжці. До речі, це єдине видання радіоп’єс в Україні.

— Попри масову комп’ютеризацію, ви й досі пишете свої твори ручкою?

— Я пишу ручкою, а потім текст мені набирають на комп’ютері. Я так звик. Колись дуже давно пожартував на цю тему. Кажу, мовляв, ручка — це продовження руки. Рука — продовження голови. А на голові, на лисині, є кiлька волосинок — це ніби антени, які приймають сигнали з космосу.

— Ви неодноразово отримували премії «Коронації слова». Як перемоги в літературних конкурсах впливали на творчість?

— Жодний свій твір я не писав спеціально для якогось конкурсу. Винятком стали лише радіоп’єси. Усі романи я просто писав, а вже потім подавав на «Коронацію слова». На цьому конкурсі оцінюється текст: написав роман, поклав його у підписаний псевдонімом конверт, в інший поклав листок із власним іменем та прізвищем і відправив на конкурс. Я був у журі «Коронації слова», цього року очолював журі «Гранд-Коронації слова». Повірте, нікому не відоме авторство — оцінюють насамперед якість тексту.

— Є плани щодо екранізації творів?

— Зараз ідуть розмови про екранізацію «Століття Якова». Наскільки це вийде за межі розмов, на жаль, не знаю. Були пропозиції й щодо інших творів, але все закінчувалося нічим. Тому я боюся зурочити.

Гарно піаритися — не означає якісно писати

— Як оцінюєте стан сучасної української літератури?

— Уся література в нас чудова: дуже гарні та багаті проза, поезія, есеїстика. Єдина проблема — є багато людей, які вміють гарно піаритися, натомість не такі хороші письменники. Як то кажуть, мильні бульбашки. Є дуже багато не відомих читачам талановитих імен. Ці люди не вміють себе гарно подати, рідко бувають у публічних місцях, тому про них знають менше. Але дядько Час усе розставить на свої місця.

— Яким чином можна повернути українську книжку в український культурний простір?

— У нас читають українське. Інша річ — дуже часто йдуть за модою. Мовляв, куплю цю книжку, бо всі читають. Я вважаю, що є люди з хорошим смаком. Потрібно видавати якісні книжки, писати про них і за нашу літературу не буде соромно.

— Як українським авторам вийти на світову літературну арену?

— Я заздрю скандинавським країнам, які мають програми пропаганди своєї літератури за кордоном, не кажучи вже про Німеччину, Францію, Польщу, навіть Мексику. Держава оплачує роботу перекладачів і книги виходять на світовий ринок. Якби подібна державна програма була в нас, про українську літературу знали б більше. Поки що для перекладу за кордоном потрапляють книжки, які рекомендують ті, хто вже там видавався. Українська ж література набагато різноманітніша.