ОСТРІВськ за річкою Лета

      Український материк — це Київ, Львів, Луцьк і окремо взяті вулиці Полтави чи Вінниці. Усе інше — розпорошені острови, куди важко «доплисти» рейсовим автобусом чи долетіти думкою. Усі ці острови ніби зливаються у велетенську непізнану Атлантиду, відмежовану і від «свідомих», і від «провладних» річкою забуття.

      Острівськ — невеличке село на Рівненщині, майже на самому кордоні з Білоруссю. Це один із регіонів забутої «української Атлантиди». На карті його годі відшукати, а тим паче без карти: транспорт із далекого райцентру ходить туди раз на добу. Коли ж потрапляєш до Острівська, таке враження, що час тут зупинився. У селі старовинні зрубні хати з лелечими гніздами на дахах і прадавні пасіки з вуликами на деревах. Поблизу села є три лагідні озера, а в самому Острівську — лагідні люди, веселі й щедрі, які знають десятки архаїчних поліських пісень і казок. Та за тією веселою гостинністю криється запилений сум. Село «атрофується», передусім — молоді паростки його мешканців. Старші ж шоковано споглядають, як згасає їхнє майбутнє. Ці люди здогадуються, що історія для них могла б скластися зовсім інакше — якби трохи більше знань та свободи. Однак життєвий вибір за них і за їхніх батьків завжди робили інші. Може, тому здається, що вони і досі живуть не своїм життям.

Бізнес до гробу

      «Як Кучму вибирали, то щотижня учителів викликали у район. Хто мав роботу, того за горло хапали, щоб агітувать. У день виборів вони мусили при кабінках стояти і роз'яснювати людям, як проголосувати. Їм видали потім по 25 гривень. Чоловіче населення тоді поїли горілкою, щоб голосували п'яні», — згадують острівці. Здається, що метушня перед виборами — це для них тільки незрозуміла гра, в якій вони перед кимось дуже поважним зобов'язані брати участь. Бо досі вибори не приносили їм ніяких змін. А їх, якщо чесно, так хочеться. Хочеться скинути iз себе «казену куфайку», накинуту нечесними «вождями», і перестати вважати, що крадіжка голосів чи картоплі — це норма. «При застої було добре жити, — прицмокують язиками острівці. — Ми були, наче городські люди, у землі не копалися, городів не садили. Тут був скипидарний цех, консервний завод. Щодня виносили iз заводу з півдесятка огірків, торбинку картоплі. А тепер усе розвалилося. Уже доводиться й картоплю садити, і огірки сіяти». Тепер, як кому з нащадків заводських «споживачів» закортить, крадуть одне в одного відра і лопати. Утім перед тим, як «усе розвалилося», «гахнув» Чорнобиль. Сільське кладовище з тих пір розростається як на дріжджах, умирають від одного й того ж діагнозу: пухлина. Щодо заробітків, то, окрім заводу, під боком у поліщуків-острівців завжди був ліс і озера. Однак після чорнобильської катастрофи ягоди, гриби і рибу із «зони» вже ніхто не купує.

      Сьогодні клуб в Острівську — це голі стіни і хисткий дах. Усередині порожньо. Рожева мрія завклубом Галини Астахової — хоча б кілька м'ячів і шахова дошка з фігурками — ніяк не може сповнитись. Незважаючи на численні листи до районної, обласної і навіть столичної влад. Їй радили «робити платні танці», але як їх влаштувати без магнітофона й записів музики? Утім якось із району надійшов до Острівського клубу сюрприз — бляшанка олійної фарби. Напозір вона видалася легенькою, але ж була запечатана і тому особливої підозри не викликала. Відкриваючи подарункову бляшанку, завклубом блискавично перебирала в уяві, що у своєму «палаці культури» фарбуватиме в першу чергу — облуплені двері чи почорнілі віконні рами, однак за хвилину спинила лет утішеної фантазії: фарба всередині виявилася цілковито всохлою... Отож і тепер острівська молодь охочіше гуртується не в клубі (що більше нагадує хлів), а в кущах неподалік лісу. Довжелезні бездіяльні дні хлопці й дівчата «оздоблюють» грою в карти і гранчаками. Коли взимку підлітки ходять колядувати, то носять із собою не торбину на пиріжки та яблука, а глечик — на горілку. «Тоді цілу ніч гудять, а вранці на похмілля збираються», — хитають головами старші острівці. «У нас у селі народ колись був чесний, добросовісний, а тепер молодь навчилася по-іншому жити, — каже Володимир Вакулич. — У кожній хаті — алкоголік чи алкоголічка. Діти у 13 літ уже курять, п'ють, лаються...»

      Старші люди дивуються, чого це колись, хоч жили набагато бідніше, а були веселішими, співали, танцювали. «Ніби ж стали краще жити, легше робити, — міркує 70-річний Антон Лазаревич. — Є у що вдягтися, не голодні, маємо телевізори. Але люди якісь такі смутні, замкнуті, незадоволені одне одним... Так, ми ходили колись у постолах, і тільки дощик піде — вони розкисали. А от від пісень село заливалося». Як згадує пан Антон, помітно менше стали співати вже під кінець 1950-х: «Як у неділю над озером якась випивка — тоді заспівають. І то так уже, загудуть, як казали. На заводі був буфет, і в селі був буфет. То на заводському співають «Шумєл камиш», а в сільському — «Реве та стогне». І тільки».

      Сьогодні самогонку в Острівську женуть майже всі, продаючи її один одному. Це і своєрідна острівська «валюта», і просто заняття. «Пропадають люди, спиваються, «бєлка» хапає, — розповідає Галина Астахова. — Але все село колотить самогонку, бо потрібні гроші. Грішимо, бо не бачимо виходу. Знаю, що мій син купить у сусідки, а її син — у мене, але все одно колотимо». «Нема роботи, нема платні», — пояснюють селяни деградацію острівської громади. Консервний і цегельний заводи в Острівську закрили вже давненько. Молодь їде на заробітки у Київ, Москву, а з Москви хлопців часто привозять у цинкових домовинах. Отож матері, якщо сини і хочуть підзаробити, не пускають їх. Залишається тільки один бізнес — горілчаний.

Заморені життям

      Восени 1939-го таких, якi не сприйняли «совєцьку власть», в Острівську було небагато. Люди тут були бідні і втомлені безправ'ям. «Як заговориш у школі по-своєму, то лінійкою по лапі дістанеш, — згадує Ніна Угайло освіту «за Польщі». — Як дасть учитель по отих кісточках, то не можна й витримать, так болить». Утім, за спогадами острівців, польський пан Владзімір Орда гарно ставився до селян. У 1939 році його родину розкуркулили (тобто позабирали усі статки), але бідним селянам від того легше не стало. Багатим — тим паче. У кожній родині був хтось розкуркулений.

      Один господар мав млин і пилораму. «Його хотіли вивезти на Сибір, але залишили, бо більше ніхто не знав, як користуватися пилорамою, — розповідає 83-річний Володимир Вакулич. — Його зробили простим механіком, а директором поставили зовсім іншу людину». І почалося — що в кого було, мусили вести і нести в «калхоз»: воли, коні, борони, деревину. Розподілили між колгоспниками землю, а позаяк їх не вистачало, то «запрошували» на поле ще й робітників і службовців: учительку, бухгалтера. «Колись як один колосок де упав — піднімали, — каже Володимир Вакулич. — А як «совєцька власть» стала, то геть усе поруйнували. Робочі ж не вміли і не хотіли робить на землі задарма. Пооббивають ото жито як-небудь». «Мої батько й мати працювали у колгоспі, — розповів Антон Лазаревич. — Рано померли. Мама казала, що людей позаморювали тим життям. Каже, садимо, сіємо, а земля піщана, збирати нема чого».

      Утім до труднощів було не звикати. Хоча б до своєрідної доісторичної «пральної машини», якою ще в середині ХХ століття користувалися острівці. «У нас було жлукто — таке як бочка, тільки з діркою у дні, — розповідає 86-річна Марія Шиманська. — Ми клали туди полотняні речі й засипали попелом. Туди лили літрів 15 окропу. Потім дно відкривали і ту пазолу спускали в корито. Там юшка чорна, слизька. Тоді мати складала одяг у великий цебер і йшла на озеро полоскати. Взимку — мороз до 27 градусів. Довкола ополонки стоять жінки і прачами відбивають золу з одягу. Пополощуть і знов б'ють. Ноги водою оплискані, сподня обмерзне, бо ж мороз і вітер». «Тоді одягу було дуже мало, — згадує Антон Лазаревич. — Як був я хлопчиськом, то пас корови в болотах, штани увечері вішав на піч сушитися, а вранці вони ставали такі цупкі! Помну їх ногами, щоб м'якші були, натягну — і знов жену корови. Не було й черевиків. Колись як ходив у церкву з мамою, то йшов босий, а коло церкви мив ноги і вдягав черевики». До церкви покоління 1930-х ходило недовго. Навіть колядування вважалося для «нової радянської релігії» гріхом, за який суворо вичитували у школі. Учителі початкових класів випитували в дітей, про що говорять удома їхні батьки. «А батьки вдома говорили, шо як станем піонєрами, то будем сатанинські діти», — згадують селяни. Утім переважна більшість усе ж поступала і в піонери, і в комсомольці. Бо тим, хто не поповнив «ленінську спілку молоді», вища освіта «не світила».

Війна без світла

      «За німців було страшно, — згадує 83-річний Володимир Вакулич. — Пам'ятаю, як вони приїхали в Острівськ, то зігнали все село у клуб. І така була сильна напруга, дисципліна в німців. З Камінь-Каширська приїхав начальник якийсь із гестапо. І він оголосив завдання: «Нема коня — ріжте двадцять кубів лісу. Є кінь — возіть ліс. За невиконання будем дев'ятеро чоловіків відпускати, а десятого стріляти». То там люди мертві сиділи. Хто знає, чи ти попадеш у десятий, чи я. Мовчки рубали ліс і возили». А потім почали забирати молодь у Німеччину. А далі у село прийшли радянські партизани. Це було з'єднання імені Боженка, яким керував секретар Одеського обкому компартії. З'єднання ходило селами і набирало людей у партизанські ряди. З Острівська набралося чоловік 36. Партизани підривали мости й дороги, а Володимира Вакулича взяли у розвідку. На питання, де партизани брали їжу, Володимир Лукашевич тільки сміється: «У лісі нас ніхто не годував: ні Сталін, ні Жуков. У населення годувалися». Зосередившись, додає: «Я нікого не грабував, правду вам кажу. Зайду: «Бабусю, тітусю, дорогенькая, дайте хоч бабську сорочку мені, змінити воші. А цю беріть, може, ще виперете та другому такому оддасте». Хоча частіше траплялося інакше. Якось партизани дізналися, де закопане майно лікарні Камінь-Каширського району, поїхали туди і знайшли купу речей, які, здавалося б, цікавили тільки лікаря-грузина: пінцети, пробірки, медикаменти... Найголовнішою знахідкою виявився велетенський бутель з аж синім спиртом-денатуратом. Я скуштував і виплюнув, а руські нализалися так, що себе не пам'ятали. Ми їх звалили на санки та завезли в медпункт. Русаки чогось так любили той спирт! Та тепер і в нас алкоголіки його так само люблять».

      Острівці розповідають, що в роки війни по хатах ходили чоловіки з автоматами, перевдягнуті в різні однострої, й вигрібали все зі скринь. «Тоді були такі, що не перебували ні в українській армії, ні в «совєцькій», ні в німецькій. А просто ходили й грабували, — розповідає 75-річний Павло Шиманський. — У кого кожух, у кого чоботи — прийшов, забрав да й «досвіданія». Поїхали ми якось із матір'ю в Рафаловку, привезли солі. Того ж вечора прийшли хлопці. «По сіль їздила?» — «Їздила» — «То давай». А чи вони партизани, чи хто — не знаємо». А 70-річний Антон Лазаревич каже, що його батько за обіднім столом завжди згадував: «Була у мене, діти, пара коней, то одного забрали «совєцькі» партизани, а другого німці».

      Українських партизанів радянські «сильно били». «Бо то була «совєцька» власть, а то — українська, — пояснює Володимир Вакулич. — Якось ми зайшли у Волинську область. А там були загони бульбівців, вони з кулемета наших постріляли, і тоді ми все село грабували цілий день. Це називалося «операція Б». Ото зайдем у хлів, коня забираєм, овечки ріжем, на віз покладемо і везем. А тепер, як роздуматися, то чим були винні селяни, що з кінця села одні партизани постріляли в інших?». А що ж пам'ятають люди про бандерівців? «Я малим жив у батька на хуторі, — згадує Антон Лазаревич. — Одного ранку до нас на подвір'я заїхало чоловік п'ятдесят хлопців, привезли iз собою похідну кухню. Попросилися в матері приготувати на обійсті сніданок. Поставили вартових, хоча коло нас і дороги не було, люди дуже рідко проходили. Поснідали, встали за столом, заспівали пісню (я досі пам'ятаю слова: «Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за рівнії права») — і поїхали. Говорили, що то були бандерівці».

      Здається, що для острівців війна ще не закінчилася. Бо як інакше пояснити бідність, безправ'я, високу смертність? Хіба що перемогою радянської влади над українською. Ті, кому за 70, за десятиліття, вільне від партійних зборів і антирелігійних лекцій, згадали й передумали багато про що. «А може, і в нас хмарочоси вже давно стояли б, якби нас так не гнітили?.. Якби «куркулі» протрималися до цього часу?.. Якби Бандера вибудував Українську державу?» — міркують старші острівці довгими зимовими вечорами, особливо коли в селі відмикають світло. Вони здогадуються, що доля їхня могла скластися інакше. А для їхніх дітей і внуків вона ще може змінитися. Вони вилікуються і житимуть. Річка забуття з випарами спиртного всохне, молодь забуде про «білу гарячку» і працюватиме, діти гратимуть у шахи і в м'ячика. Тільки б устигнути сказати про все це при тверезому розумі...