Темні хмари над поліським «золотом»...

Іноземні споживачі цінують волинський торф за низький вміст сірки

Узагалі дивина, як «Волиньторф» стільки років протримався й у жодної акули енергетичного бізнесу не дійшли до нього руки. Напевне, занадто маленькі масштаби двох волинських заводиків не вписувалися у глобальні плани наших олігархів. Торф — це не донецьке вугілля і не металургія, і навіть не газ, яким можна гендлювати й отримувати надприбутки. Але знайшлися в команді Януковича хлопці, які вмить зметикували, що й до чого. І зрозуміли, що торф — це не лише паливо для груби поліського дядька чи для котла сільської школи, він іще й валютою пахне. А все, що пахло «зеленню», ці хлопці зі своїх рук не випускали. Якщо донецькі підім’яли під себе навіть заготівлю волинських ягід, то як вони могли забути про торф?! Подивилися, куди й по скільки продають волиняни своє чорне золото, порахували його запаси у покладах і зрозуміли, що воно може стати золотою куркою, яка довго нестиме золоті яйця без великих вкладень. Тим паче що в Європі попит на екологічні види палива був і залишається великим. Це тільки ми підсіли на російську газову голку і бачити не хотіли свого добра, що лежить під ногами.

Ще шість років тому 80 відсотків у паливному балансі області становив газ. Попри те, що, використовуючи дрова та паливо з торфу, можна було економити щорічно як мінімум до 130 мільйонів кубометрів газу. За калорійністю дві тонни торфобрикету заміняють тисячу кубів газу. За останні роки переважна частина бюджетних установ у різних районах області таки перейшла на опалення альтернативними джерелами, зокрема й торфом. Знаючі люди кажуть, що при правильній організації переробки торфу за п’ять років можна окупити всі затрати, а ще за п’ять — подвоїти прибутки. Не треба бути дуже крутим економістом, щоб зрозуміти привабливість Волині в цьому плані. Великі площі торфовищ плюс близькість до кордонів із ЄС, що до мінімуму зводить витрати на транспортування цього палива в Європу, — це те, що на поверхні. Понад 20 відсотків найкращих українських торфів (із зольністю до 18-20 відсотків) — у надрах Волині.

Іноземні споживачі цінують волинський торф за низький вміст у ньому сірки — 0,04 — 0,06%. Країни Західної Європи бережуть свої торфові родовища, вважаючи їх стратегічним енергетичним запасом. А методичність, із якою хочуть прибрати до рук це підприємство, лише підтверджує його перспективність. Неперспективні й малоприбуткові об’єкти рейдерів не цікавлять.

Перша спроба біло-блакитної влади красиво, «без шума и пыли», приватизувати волинський торф, відбулася у 2011 році. Тоді два заводи «Волиньторфу», яким вдалося не лише вціліти, а й працювати прибутково, раптом потрапили до списку «неприбуткових». І майже водночас на Волині засвітилася маловідома київська фірма ТОВ «Зелена енергія В», заснована у тому ж році. І щедра більшість із Волинської облради, контрольованої «регіоналами», дозволила їй розробку 13 волинських торфовищ у Камінь-Каширському і Любешівському районах попри те, що фірма ця зареєстрована у Києві, а її засновниками були чотири кіпрські офшорні компанії (у травні 2014 післямайданна обласна рада скасувала це своє рішення). Випадковість? Навряд чи. Для приватизованих торфопереробних заводів, уже майже покладених до великої кишені, потрібна була сировина, і не на одне десятиріччя. Волинські народні депутати забили тоді на сполох — і «Волиньторф» залишили в спокої. Ненадовго.

Уже в лютому 2013 року відбулася друга рейдерська атака на підприємство, але цього разу в інший спосіб — міністр енергетики і палива Едуард Ставицький не захотів продовжити контракт керівнику «Волиньторфу» Івану Киричику. На завод прислали нового директора, але працівники не допустили його навіть у кабінет. Цього разу хватка київських вовкодавів була смертельною. Заводчани використали всі можливі й неможливі засоби, щоб не допустити підступної прихватизації свого підприємства, яке давало їм достойні прозорі зарплати, яке поповнювало районний бюджет чималими коштами і ще й забезпечувало теплом ціле селище Прилісне. Вони мерзли у морози, блокували шляхи, стукали куди тільки можна, щоб привернути увагу до їхньої біди. А волинська влада казала, що на державному підприємстві «Волиньторф» немає ніякого рейдерського захоплення і що воно є і буде державним. Просто Кабмін припустився помилок, через що й склалася така ситуація. Так самісінько запевняли свого часу, що Луцький спирто-горілчаний завод завжди буде державним і сплачуватиме податки до луцького міського бюджету, поки в один із днів місцем його реєстрації раптом стала... Київська область. І про якісну волинську горілку, знану в Україні, забули назавжди. Київ не поступився заводчанам, але, щоб зняти напругу, погодився на альтернативну кандидатуру директора, який попрацював недовго, але встиг вивести із заводських рахунків 6 мільйонів гривень. Їх і досі шукають правоохоронці. Якби не нагрянула Революція гідності, то волинський торф уже, напевне, був би у руках когось із хлопців Януковича.

Приватизувати чи знищити?

Після Майдану на підприємство повернувся колишній директор Іван Киричик, якому знову довелося після короткочасного правління випадкової людини виводити підприємство з кризи. Люди згодні були працювати неповний робочий тиждень і отримувати менші зарплати, аби підприємство вижило і піднялося. І от коли все ніби налагодилося, над «Волиньторфом» знову скупчилися чорні хмари. Тепер уже уряд Яценюка дав зелене світло приватизації підприємства у 2015 році. Хоча ще у 2014-му всі в один голос запевняли, що підприємство буде державним, обіцяли підтримку і сприяння.

В умовах енергетичної кризи й війни, коли про альтернативні джерела енергетики стало не лише модно говорити, а й настав час щось реально робити, розвиток торфовидобувної галузі став питанням стратегічним і для області, і для країни. Здавалося б, чом не підтримати те, що вже працює багато років і дає прибутки? Спочатку Міненерго заявило, що воно не проти передачі «Волиньторфу» в комунальну власність. Та згодом риторика Києва змінюється, і на питання, чи буде воно приватизоване, вже інша відповідь: не підлягає приватизації, але може бути корпоратизоване. Мовляв, це дозволить вивести його з кризового стану. За останні всім років волинські торфовидобувники проходили це вже не раз. Бо щоразу, коли їх збиралися прибрати до приватних рук, підприємство ставало збитковим, а далі все йшло за звичним сценарієм. У 2012 році районна рада просила віддати у комунальну власність «Волиньторф» й отримала відповідь з Фонду держмайна про те, що це можна зробити тільки за умови, якщо підприємство двічі не буде продане з аукціону. Дуже сумнівно, що на торгах не знайдеться охочих прикупити такий об’єкт балансовою вартістю 50 мільйонів гривень. Ще й у процесі торгів ціна може знизитися. Віддадуть два заводи фактично за копійки й покотиться воно у чиюсь кишеню. Цього найбільше бояться маневиччани.

Колектив торфовидобувників не знайшов порозуміння з очільником області Володимиром Гунчиком з приводу долі підприємства. Той ніби не проти комунальної власності, але не підписує документів на розробку нових торфових родовищ, на які так чекають обидва волинські заводи. Без нових площ вони можуть зупинитися вже найближчим часом. Голова ОДА свою позицію пояснює тим, що не підписує клопотання до Кабміну про відведення земель для видобування торфу, бо невідома подальша доля підприємства і ці площі можуть дістатися невідомо кому. Теж ніби логічно. Доброзичливці запустили нову версію: голова не хоче підписувати документи на нові площі, бо на тих землях є бурштин. Поки що на «Волиньторфі» провели фінансову перевірку, аби дізнатися про справжній стан підприємства. На думку багатьох авторитетних людей, приватизація «Волиньторфу» суттєво вплине на соціально-економічну і політичну ситуацію в області. Приватний власник незмінно асоціюється з зарплатами в конвертах, скороченням робочих місць, а значить, зі зменшенням податкових надходжень. І невідомо ще, для чого йому потрібні ці волинські заводи, чи не станеться з ними те ж саме, що сталося з усією торфовидобувною галуззю України.

З 34 заводів утрималися й працюють лише три, і два з них — на Волині. Їхня приватизація може поставити під удар весь Маневицький район, який так і залишився негазифікованим і використовує тільки місцеве паливо, тобто торф і дрова. Навряд чи приватний власник, який прийде робити на торфові гроші, перейматиметься проблемами поліщуків. Він впливатиме і на цінову політику, а це може поставити під удар як бюджетну сферу, в котлах якої згорає волинський торф, так і тисячі приватних, здебільшого соціально незахищених споживачів чорного палива. Побоювання, що й торфобрикет стане для людей «золотим», як став газ, небезпідставні. Ось чому до питання подальшої долі волинських торфобрикетних заводів треба підходити дуже виважено. Саме тому волинські депутати просять Київ поки не чіпати «Волиньторф». Чи почують їх нагорі?