У кого на службі державна служба України?

Про державну службу України влітку цього року знову заговорили не жартома. Про це, зокрема, свідчить голосування в першому читанні законопроекту №2490. Однак потім законопроект десь загубився і ми продовжуємо жити в державі, де держслужба не реформована ще з радянського часу. Водночас нема сумніву в тому, що системна реформа держслужби України є одним із пріоритетів Української держави. А значить, питання є актуальним.

Кадрове питання під контролем Кремля

Державна служба України зазнала тільки незначних змін від часу існування УРСР у складі СРСР. Ідеться про принципи та критерії її формування й функціонування. А державна служба УРСР формувалася насамперед з урахуванням того, аби краще управляти (тримати в покорі) українцями.

Отже, в державній службі УРСР зосередилося багато з «п’ятої колони Кремля», українських колабораціоністів тощо. Звісно, там працювало також багато людей, які сповідували українські цінності. Працівники держслужби УРСР (і СРСР загалом) здебільшого відбиралися за такими критеріями: відданість комуністичним ідеалам; наявність менеджерських якостей; як правило, професіоналізм. Їх функції насамперед полягали в тому, аби справно й вчасно виконувати завдання компартії.

Після відновлення незалежності наприкінці 1991 року «відданість комуністичним ідеалам» зникла, інші критерії стали м’якшi. В деяких співробітників прокинулася українська національна свідомість. Та нових українських критеріїв відбору людей на державну службу України розроблено не було. Нема їх як системи й до цих пір. Тому й спостерігаємо «шарахання» держслужби відповідно до лінії політичної сили або особи, яка приходить до влади.

Руйнація радянських критеріїв призначення кандидатур на державну службу в Україні на початку незалежності України налякала Кремль, оскільки його можливості маніпулювати Україною зменшувалися, а він не позбувся наміру впливати на українські справи. Аби це хоч частково нейтралізувати, на українську держслужбу через «п’яту колону» своїх кремлівських агентів і окремих українських особистостей намагалися (часто успішно) «просувати» людей, які або були радянськими держслужбовцями, або формувалися в умовах лояльності до радянської влади. Зокрема, це були чиновники, які перейшли з радянської держслужби до російської, агенти КДБ (свідомі та несвідомі)... У результаті на державну службу України часто потрапляли відверті антидержавники, колаборанти та нейтральні (з точки зору української державності) люди, для яких українські цінності не були глибинним пріоритетом. Все це робилося під прикриттям «незамінного професіоналізму». Часто такі співробітники були вмотивовані, зокрема низькими зарплатами, до крадіжок українських ресурсів, брутальної приватизації, корупції тощо. У повсякденній роботі вони докладали зусилля (часто несвідомо) як до спрямування поточних справ у напрямі, потрібному Кремлю, так і до створення неукраїнської атмосфери формування нових, молодих кадрів для української державної служби. Наявні патріотичні кадри часто ними були спрямовані на діяльність не в українських інтересах. А якщо це не вдавалося, патріотичні кадри дискредитували або, в гіршому випадку, — нейтралізували. Таких прикладів у нашій новітній історії є багато.

...І слід враховувати моральні риси

Зрозуміло, що за таких обставин дуже складно здобути підтримку державної служби у всіх регіонах України з їх мовним, ментальним, етнічним, релігійним, історичним розмаїттям. Тому й авторитет української держслужби в українського народу апріорі є невисоким.

Варто наголосити, що в таких умовах нема конкретного рецепту або якогось зразка як діяти (наприклад досвіду інших країн). Зрозуміло, що неможливо створити ефективну систему державної служби України тільки силами цієї системи, без залучення основного споживача послуг держслужби — українського суспільства. Можливо, зараз варто створити комісію з народною складовою, фахівцями-дипломатами та експертами, яка створить державну службу України і визначить критерії для кожної конкретної посади — з урахуванням історії, умов і потенційних наслідків? Такій комісії та всім її структурам повинен довіряти український народ. Тому, можливо, для її формування слід скористатися принципами народних зборів? Можливо, — сформувати різні підкомісії для напрямів (міністерств, відомств, регіонів)? Можливо, доцільно ретельно враховувати моральні риси кандидатів тощо? У цьому контексті цікавою є позиція народного депутата Альони Шкрум про створення комісії для формування держслужби, до якої третина членів мала б бути з суспільства, 1/3 — фахівці, 1/3 — експерти. Торкаючись згаданого законопроекту, можна і навіть треба дискутувати щодо багатьох питань. Але нема сумніву в тому, що він був би кроком уперед у разі його ухвали й підписання Президентом.

Тільки таким чином, як це було на референдумі 1991 року, може вирішуватися доля української демократичної нації.

У будь-якому випадку створення української державної служби має бути унікальним українським проектом. Над його реалізацією мають працювати українські фахівці із залученням досвіду демократичних країн, зокрема Польщі, країн Балтії, інших країн світу. Слід враховувати, що в інших країнах ситуація може бути подібна до нашої, але не аналогічна. Наприклад, у Польщі, у Литві, Чехії чи будь-якій іншій демократичній державі є неактуальним розмаїття за мовною, ментальною, етнічною чи релігійною ознаками. Не менш показовий приклад — інтеграція Польщі в ЄС: з часу ухвали рішення про євроінтеграцію, у польському уряді в 90-х роках, зокрема, був створений комітет з питань євроінтеграції, куди ввійшли майже всі міністри (не ввійшли лише ті міністерства, які забезпечують діяльність суспільства незалежно від того, чи країна в ЄС, чи ні). Фактично, у Польщі було створено пріоритетний Кабмін. А в нас — створюються підрозділи з питань євроінтеграції майже в кожному міністерстві та відомстві. Виходить, що питаннями євроінтеграції у нас переймається не вся влада, а лише мала її частина?

Досвід буде, було б бажання

Народні лідери України в 90-х роках минулого століття теж надто серйозно ставилися до функцій та ролі влади. Тому й виникла відома думка, щоб представники Народного руху України (з яким у СРСР боролися найбільше) не йшли до влади, оскільки здебільшого не мали потрібного для незалежної України досвіду розбудови держави. В результаті, на жаль, до влади в нас прийшли ті, хто був при владі в часи останньої імперії і, як бачимо, не виправдали довір’я: не змогли (чи не захотіли!) створити потужну демократичну українську державу.

Подібно повели себе і в 2005 році деякі лідери українських патріотичних сил, коли новообраний глава держави, формуючи уряд, пропонував їм та окремим патріотам очолити базові міністерства і відомства, а ті не погодилися через нібито відсутність досвіду. Хоча насправді їх мотивація була зовсім інша — «не йдемо до виконавчої влади, бо підемо в парламент». Мовляв, «хай хтось змінює державу, а не я». Погоджувалися часто ті, кого не можна зарахувати до українських патріотів. У результаті було дискредитовано здобутки Помаранчевої революції, а нашому народу і всьому світовi нав’язується переконання, що українці не здатні впоратися з керівництвом власної держави, що абсолютно не відповідає дійсності.