Це — повість «Фабрика» письменника, що виступає під незвичним псевдо Симор Гласенко і вже встиг стати лавреатом літературної премії видавництва «Смолоскип» (власне, там ця книжка й надрукована).
Сюжет густо й темпераментно написаного тексту розгортається в типовому невеликому обласному центрі. Колишній міліціонер влаштовується охоронцем у найпрестижніше підприємство, відоме як Фабрика, де заведені суворі й дивні порядки. І першого ж дня він потрапляє в «історію»: до огорожі Фабрики прикувала себе літня жінка. Вона вимагає, щоб її доньці, звільненій днями через пияцтво, записали до трудової книжки нейтральніше формулювання. Як розв’язати цю далеко не лише технічну проблему? В пошуках відповіді охоронець несподівано для себе зачіпає дуже високі сфери свого міста — його «хазяїв» і «найпочесніших громадян». Ці образи легко впізнають мешканці сьогоднішньої все ще пострадянської України: напівбандити-напівправоохоронці, чиновники комсомольського походження, шахраї середнього пошибу зі строкатою челяддю. Порядки, стиль життя і поведінку цих «еліт» Гласенко зображує зі знанням справи, подекуди аж занадто реалістично. Не розкриватиму сюжетних подробиць повісті; досить сказати, що прикута до паркану жінка раптом зчинила серед «хазяїв міста» справжню бурю, глибоко зачепивши їхні амбіції.
Проте не забуває автор і про інші прошарки суспільства. Їх він змальовує так само яскраво — напрошується навіть слово «безжально». Їхнє життя виглядає відверто безпросвітно. На цьому полюсі міста єдиною розвагою є алкоголь, наркотики, іноді ще садистичні нахили. Тому збита машиною з п’яним міліціонером за кермом маленька дівчинка мріє тільки про те, щоб залишитися довше у лікарні та не вертатися додому, де на неї чекає жорстокість матері-алкоголічки та її чергового співмешканця... Найтяжче в місті ведеться людям, які не хочуть приставати до жодного з цих полюсів.
Кожного персонажа «Фабрики» читач упізнає — вони ходять нашими вулицями, це наші сусіди та знайомі. Це свідчить про точність діагностики Симора Гласенка: здичавіння та глибока депресія суспільства. Виписана десь із гумором, десь зі співчуттям, десь просто натуралістично, ця діагностика, однак, не містить чіткої відповіді, що ж робити, як виправити ситуацію. І це з літературної точки зору добре: інакше книжка ризикувала би стати громіздкою, штучною і непереконливою. А з точки зору «життєвої» це лише вкотре підкреслює стару істину, що робити зміни має кожна людина з огляду на свою совість і свою правду.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
