«Молодість»: жюрі кінофестивалю оголосило переможців
Переможців.оголосив 53-й Київський міжнародний кінофестиваль "Молодість", нагородження відбувалося 2 листопада. >>
Галина Ів зі своїм першим романом.
— Галино, ви дебютантка в українській літературі. Нещодавно презентували свій перший роман під назвою «Поверни мене в Японію». Чому саме Японія? Як довго працювали над романом?
— Японія — це велика частина мого життя, адже я там проводжу дуже багато часу. І ця країна змінила мене, у чомусь вразила і здивувала. Було б нечесно, маючи такий досвід, ним не поділитися з читачем. Я не знаю, що саме вважати часом роботи над романом. Той період, коли я активно переносила його з голови до ноутбука, чи період, який він «виношувався» у мене всередині. Якщо брати проміжок від зародження ідеї до її втілення — то це близько півтора року. Складно розказати, про що книжка, не розкриваючи одразу всіх секретів. Вона про сучасну Україну і таку різну Японію, описує страшні події землетрусу в Кобе в 1995 році, коли було зруйновано майже все місто, а також оповідає про сучасне життя того самого міста. Роман про дружбу, взаємодопомогу та людяність у будь-якій ситуації, про мужність та людські стосунки. Життя героїв книжки неочікувано змінюється одного травневого дня. Дівчинка Ірина з Києва потрапляє до Японії, а хлопець Хікару разом зі своїм другом, собакою на прізвисько «Ассі» — до сучасного Києва. З чого і починаються їхні пригоди.
— Чому саме Галина Ів?
— Ів — це скорочення від прізвища Іванцова. Бо, як ми жартували з мамою, «Дві Іванцови на літературній ниві — то вже занадто».
— Галино, ви — представниця молодого покоління сучасних українських авторів. Чому вирішили почати писати?
— Ще зі шкільних часів я любила писати твори, але ставати письменницею не збиралась. І сердилася, коли мама казала «Ти маєш стільки вражень, подорожуєш світом, не можна бути такою жадібною, ділись враженнями з людьми!» Завжди відповідала, що я не письменник, і що такого цікавого я можу написати? Але під час однієї моєї поїздки до Японії я відвідала меморіальний комплекс, присвячений землетрусу в місті Кобе в 1995 році. Усе побачене там настільки мене вразило, що я зрозуміла: цю історію я хочу розказати якнайбільшій кількості людей. Потім у голові реальна історична подія стала обростати персонажами, вимальовувався сюжет. Я настільки захопилася процесом написання книги, що навіть після його завершення герої ще близько місяця розмовляли в голові. Роман було відправлено на конкурс «Коронація слова», чесно кажучи, без особливих сподівань, адже серед такої кількості рукописів отримати відзнаку — то великий шанс. Я була неймовірно щаслива, коли через шість місяців, за три дні до вручення, зателефонували з оргкомітету і сказали, що роман номіновано. Рукопис «Поверни мене в Японію» отримав спеціальну відзнаку «Міжнародний вибір». Одразу після нагородження я знову поверталася до Японії і не мала часу на пошук видавців. А вже 2015 року підписала контракт з видавництвом «Брайт Букс». І цього року моя дебютна книга була презентована на Львівському форумі видавців-2015.
— Як вам амплуа молодої письменниці? Що найприємніше, а що поки важко усвідомити?
— Мені й досі не віриться, що я письменниця! Вперше взявши до рук книгу, довго притискала її до себе, інколи поглядаючи на обкладинку, чи то справді моя. Я розумію, що письменники — це звичайні люди зі своїми плюсами й недоліками. Отже, і мій новий статус особливо мене не змінив, хіба що з’явилося відчуття більшої відповідальності. Адже те, що я пишу в книжках, впливає на моїх читачів. І як вони почуватимуться та які висновки зроблять, певною мірою залежить від мене.
— Чого не вистачає українській сучасній літературі для розвитку, як вважаєте?
— У сучасній літературі є все. І чудові автори, і вдячні читачі. Хочеться, щоб заповнилась ніша літературних агентів. Адже твори українських авторів варті того, щоб бути прочитаними за кордоном. А письменнику самому майже неможливо пробитися до закордонних видавництв.
— Чим ви займались до приходу в літературу?
— Взагалі-то за освітою я фінансист. Але навіть пропрацювавши більше чотирьох років у банку, не знайшла себе у цій сфері. Після того займалася різними проектами, один із них — це кав’ярня, яку відкрили з моєю подругою.
— Чим є для вас написання книг? Це робота, хобі чи бажання донести щось важливе, висловитися публічно?
— Важко сказати. Мабуть, все одночасно. Написання книги — то тільки виглядає легко, а насправді — важка праця, що забирає багато сил і часу. Проте в Україні дуже мало письменників, що заробляють собі на життя творчістю. Отже, це скоріше хобі. Для мене книга — це спосіб донести людям моє бачення світу, свої думки, досвід. Я багато часу проводжу в Японії, але далеко не всі мають таку можливість. І от у книжці я показую Японію через призму мого бачення. Ділюся історіями і цікавинками, які навряд хтось спеціально вишукуватиме в інтернеті.
— До поезії вдаєтесь?
— З поезією у мене не склалося, хоч я і не дуже пробувала. Поки що душа вимагає прози. Хоча інколи почитати вірші люблю.
— Ви — дочка відомої і популярної української письменниці Міли Іванцової. Ображаєтесь, коли деякі люди дозволяють собі висловлювання на кшталт«мама письменниця, от і дочку в літературу прилаштувала».
— Якщо чесно — я пишаюсь маминими літературними досягненнями, власне, я вже багато років є її найпершим читачем, і для мене — честь, якщо наші стилі порівнюють. На що тут ображатись? Мені важливо бути чесною з собою. Я знаю, що роман написала сама. І це було б неможливим без мами, бо саме вона підштовхнула мене до цього. Інколи давала важливі поради. Мені неймовірно пощастило, починаючи свій шлях в літературі, мати поряд такого порадника. А боротися з закидами — то вже не моє завдання, моя совість чиста, і я не бачу сенсу перед кимось виправдовуватись.
— Маму критикуєте? Який ваш улюблений роман у творчості Міли Іванцової?
— Не критикую. Але із задоволенням читаю її твори в процесі роботи і висловлюю свою думку. Інколи обговорюємо ті чи інші ситуації з роману, вчинки героїв. Найбільше люблю «Родовий відмінок». Він для мене особливий, перший iз її надрукованих.
— Над чим зараз працюєте? Коли ваші читачі зможуть побачити, можливо, новий роман і про що він буде?
— Зараз працюю над збіркою оповідань про Японію. Адже за стільки років подорожей назбиралося багато цікавих історій, якими хочеться ділитися. Я взагалі люблю оповідання. Їх можна читати з будь-якого місця у книжці, і це не вимагає багато часу. Але, крім оповідань, у голові уже вимальовується сюжет продовження роману «Поверни мене в Японію». Адже пригоди героїв не закінчилися з останньою крапкою в книжці, життя триває і підкидає їм нові випробування.
— Ви активно допомогаєте хлопцям з АТО. У чому саме полягає ваша волонтерська діяльність?
— Ще під час Революції гідності я чітко визначилась зі своєю позицією і залишатися осторонь уже просто не могла. Хлопці в зоні АТО воюють там задля нашого чистого неба, щоб, прокинувшись, ми могли спокійно випити каву і займатися своїми справами. Але треба розуміти, що вони там потребують нашої допомоги. На жаль, держава і досі не в змозі забезпечити наших воїнів усім необхідним. А інколи не вистачає навіть простих побутових речей. Вже не кажучи про тепловізори, засоби зв’язку, транспорт або карети «швидкої допомоги». І у такій ситуації всі небайдужі починають робити, хто і що може. І я щаслива, що мама є моїм однодумцем, завжди і в усьому допомагає. Спочатку ми опікувались знайомими ще з часів Майдану хлопцями. Збирали гроші на амуніцію, форму та медикаменти. Пізніше почалися відра олів’є та іншої їжі, адже хлопцям так хочеться домашнього. А коли дістаєш із пакета кілька домашніх вафельних тортів — це для них ціле свято. Поки була в Японії, плела паракордові браслети виживання, щоб хоч якось бути корисною. У час, коли посилюються обстріли, завжди необхідні медикаменти, які дістаєш по всіх аптеках міста. Зараз на часі теплі речі, грілки, а особливо актуальні в’язані шкарпетки, якими зі мною поділилася запорізька волонтерка Ксенія Єрмолаєва. А нещодавно я мала чудовий запит. Хлопці попросили книжок. Кажуть, коли маємо вільний час, хочемо читати хорошу, якісну сучасну літературу. Як же вони чекали тої передачі! Навіть змайстрували і пофарбували поличку! Вдячна всім, хто поділився своїми книжками! Особливо книгарні «Буква» за дві повні торби чудесних книжок!
— Бували на передовій? Волонтерство забирає багато часу, проте і стає натхненням. Не думали написати книгу про війну?
— Особисто я не була в зоні АТО, роблю з Києва, що можу. Якщо чесно, я думаю про книжку про війну. Зараз багато спілкуюся з воїнами. А вони інколи такі історії розкажуть, що то плачеш, то смієшся, але розумієш, що це треба доносити до людей. Тема дуже важка.
— Ви як молода представниця українського письменства якими бачите перспективу і розвиток нашої літератури?
— Українська література просто не може не розвиватися. Ви подивіться, які у нас талановиті люди! А з яким задоволенням читає молодь! Просто про книги треба говорити. Їх треба з розумом доносити до читача. От, наприклад, як відбиває бажання читати шкільна програма. Адже вона нелогічно побудована, і багато творів для дітей є не на часі. А якщо дати їм цікавинку з сучасної літератури? Та вони ж самі потім читати проситимуть! Я думаю, читач теж впливає на літературу. А література формує читача.
— Порада від Галини Ів. Що, на вашу думку, сьогодні mustread для прочитання?
— Складно порадити щось до читання, бо в кожної людини свої уподобання. Я порадила б просто читати. Все, що хочеться, і тоді улюблені автори знайдуться самі.
— Маєте улюблену книжку?
— Ні. Життя нас змінює, і те, що раніше викликало захват, уже не так бентежить сьогодні. Так само і з книгами.
Переможців.оголосив 53-й Київський міжнародний кінофестиваль "Молодість", нагородження відбувалося 2 листопада. >>
Під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку загинув військовослужбовець, письменник, історик і теолог Юрій Канюк. >>
Міжнародний фестиваль «Київський тиждень критики» — восьмий — традиційно у столиці відбувся в кінотеатрі «Жовтень». >>
У Києві до 3 листопада проходить 9-денний легендарний Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», історія якого почалася в 1970 році. >>
Фентезійних творів нині з’являється стільки, що встежити за всіма майже нереально. >>
У Києві є (був) кінотеатр, якому в цьому році виповнилося 113 років. >>