Що віддав — те твоє

Благодійні обіди для незаможних та безхатьків відбуваються щонеділі в центрі Полтави — в Корпусному парку, починаючи з 11-ї години. Зрозуміло, що на ці обіди люди приходять не від хорошого життя. «4,5 року тому згорів мій дім, так я опинився на вулиці і три роки «бомжував», — розповідає свою історію Дмитро Тутускевич. — А півтора року тому Господь чудесним чином благословив мене власною оселею. Та коли трапляється таке, що не маю роботи й нічого їсти, приходжу сюди, в парк, поласувати гаряченьким». 63-річний безхатько Петро Квасницький скаржиться, що в нього вкрали всі документи. «Звертався й до міліції, і до депутатів — ніхто не допоміг, от тільки віруючі прийшли на допомогу. Без паспорта ж уже два місяці не можу навіть пенсію отримати. Жити ніде — ночую на вокзалі. У мене є батьківська хата за шість кілометрів від Полтави, проте за моєї відсутності там навіть двері зняли й піч розібрали. Ну, нічого, дасть Бог, одержу паспорт та на кошти з пенсії винайму десь куток, — будує плани чоловік. — А ці обіди дуже виручають, тут можна й добавки попросити, і, якщо маєш посудину, запастися їжею». — «Я попалася на крадіжці, тож із 900 гривень пенсії щомісяця по 200 гривень вираховують, — беручи тарілку із запашним супом з макаронами, розказує немолода жінка, яка не назвала свого прізвища. — Жити є де, але там і газ, і вода, й електрика — все відключене. Тільки й того, що є де переночувати».

Знайомимося з чоловіком, котрий наливає ополоником суп у разові тарілки. Звати його Сергій Носков, сам він із Луганська. У Сергія життєва історія не ліпша за ті, що почула від полтавців, котрі з різних причин не вписуються в соціум. Спробував, говорить, усе, навіть наркотики. Життя його руйнувалося. Мов за останню соломинку, вхопився за реабілітаційний центр, що діє при одній із християнських церков, — нині у зв’язку з воєнними діями на Донбасі ця церква евакуювалася до Полтави. «Я мешкаю при реабілітаційному центрі. Тут прийняв рішення служити Господу, пізнаю його мудрість і несу його слово про спасіння, — поміж ділом ділиться Сергій. — А щодо обідів, то готує страви наша вірянка Марина Вербець, а ми їх забираємо й роздаємо в парку нужденним».

Марина — переселенка з Донецька, їй 25 років, і вона давно, за її словами, живе самостійно, без батьків та їхньої допомоги, та й узагалі, її сім’я — друзі. Разом із ними Марина винаймає в Полтаві квартиру, знайшла й роботу в одній із транспортних компаній. «Коли я прийшла в церкву, це перевернуло мій світогляд, — говорячи, Марина увесь час посміхається. — Для мене стало одкровенням, що Господь прийшов на землю, щоб служити людям. Я ТЕЖ допомагаю іншим тим, що мені посильно. Скажімо, у моїх силах нагодувати бездомних, для яких за щастя навіть тарілка гарячого супу (а таких людей немало). Готую страви так само, як і для себе».

Підгодовує нужденних полтавців Марина от уже майже рік (а до цього підгодовувала донецьких безхатьків). У теплі пори року готує гарніри й салати, а в холодні — гарячі страви. Закуповувати продукти дівчині допомагають однодумці, котрі мають можливість поділитися з ближніми. А роздають обіди, як ви вже зрозуміли, її помічники.

«Розвішую оголошення із запрошенням на наші благодійні обіди як у тролейбусах, так і на урнах для сміття, бо контингент, якому намагаємося хоч якось полегшити життя, нерідко харчується з того, що знайде у відходах, — констатує Марина. — Дуже часто підходжу до таких людей, котрі з якихось причин опустилися, і знайомлюся. Вони, як правило, спершу сприймають мене насторожено, адже до них по-доброму ніхто не звертається: мало знайдеться серед нас тих, хто захоче спілкуватися з брудними безхатьками, — завше останніх усі стороняться. Я ж, навіть коли викидаю сміття й бачу людей, які шукають у баках для відходів якусь поживу, запрошую їх на наші обіди, пояснюю, куди й коли їх виносимо. І багато хто з них відгукується на запрошення. Ми годуємо всіх. Навіть якщо військові проходять мимо, пропонуємо тарілку гарячої страви. Під оголошеннями залишаю номер свого мобільного телефону, тож мені, бува, телефонують і цікавляться, чи потрібно брати із собою якусь посвідку, бо всілякі організації, люди, які рвуться до влади, привчили незаможних співвітчизників до того, що благодійність надається за документом. Відповідаю: нічого, мовляв, не потрібно, тільки тепліше вдягайтеся, бо обідатимемо в парку. На жаль, серед нас мало благодійників, у яких бажання допомогти ближньому щире, йде від серця. Нашому суспільству потрібно ще вчитися і вчитися віддавати».