Богдан Гаврилишин: людина — не ресурс, а найцінніший капітал

Богдан Гаврилишин — громадянин світу. Він легко переміщується в ньому, незважаючи на те, що 19 жовтня йому виповнилося 89. Під час Другої світової війни його забирають до Німеччини, після 1945 року він перебуває в таборі для переміщених осіб, 1947 року виїжджає до Канади, у 1960-му — перебирається до Швейцарії. Він закінчив університети Торонто та Женеви та став авторитетним у світі економістом. «Я багато мріяв про те, як стати вільною людиною й пізнати світ, — і реалізував це. Я побував на всіх континентах у 89 країнах, на долю деяких із них (скажімо, Аргентини) суттєво вплинув», — похвалився Богдан Дмитрович під час недавнього приїзду до Полтави. Водночас він ніколи не забував про те, що українець. «Хоч більшу частину життя провів поза Україною, та вона завжди була в моєму серці. Мої батьки були бідними селянами. Мама мала всього 4-класну освіту, при цьому знала напам’ять Біблію й «Кобзар» Тараса Шевченка — можливо, звідти й бере початок мій патріотизм. Коли ми вперше нелегально приїхали до Радянського Союзу, мені вдалося побувати у своєму рідному селі, — пригадав пан Богдан. — І от, проходячи ним, я звернув увагу на те, що не стало церкви. Поцікавився у сільського голови, де вона. А той відповів: «Та вона була дуже старою — довелося спалити».

Про особисті цінності

«Радше давати, аніж брати. Уперше я збагнув це 6-річним, коли ходив до сільської школи. Село, в якому я народився, було надзвичайно бідним. Школа складалася з однієї кімнати, в якій навчалися одразу три класи. Пам’ятаю, після Великодня я приніс до класу два бутерброди з домашньою шинкою. Коли під час перерви дістав ті бутерброди, побачив голодні очі своїх ровесників. Спонтанно розламавши бутерброди на маленькі шматочки, поділив їх між усіма — і побачив, як засвітилися очі. Отоді зрозумів, що, даючи, ти одержуєш велике моральне задоволення. Це стало моїм найважливішим життєвим правилом.

Коли я був директором Міжнародного інституту менеджменту в Женеві, ми мали наглядову раду, голова якої змінювався кожні два роки. І кожен новий голова найперше ставив мені запитання: «Яка в тебе зарплатня? Хочеш, щоб тобі підвищили її на 10 відсотків?». Разів 3-4 я відмовлявся, а якщо й погоджувався, то рівно на стільки відсотків, щоб компенсувати інфляцію. На той час у нас були малі діти, от дружина мені й каже: «Знаєш, Богдане, ти трохи дивний. Усі люди торгуються за те, щоб їм підвищили зарплату, а ти — за те, щоб тобі її не піднімали».

Я щаслива людина, бо можу робити те, що хочу. А щось зробити для своєї Батьківщини — це майже Боже благословення: свого часу мав політичну, бізнесову, викладацьку кар’єру, але це не давало мені такого щастя й морального задоволення. Колись я міг поділитися бутербродами, а нині створив потужний Фонд Богдана Гаврилишина, аби молоді активні українці, вивчивши ефективні західні країни, могли змінити потім Україну. Коли я виїхав за океан, а потім опинився у західному світі, то зрозумів, що український народ талановитіший за багатьох інших народів. Отож я вірю в наш народ, і це додає мені оптимізму.

В українській владі замало критичної маси людей, котрі є компетентними, патріотичними та порядними

Україна наразі неефективна держава, до того ж переживає російську агресію. Тож змушена, як жебрак, простягати руку й просити допомоги в західного світу. Водночас під час Революції гідності в українців виникли зовсім інші цінності, і найперше — почуття обов’язку. Ви ж подивіться, волонтери, котрі допомагали воякам на фронті, не мали жодних розпоряджень чи сприяння від уряду. Це унікальне явище — подібного немає ніде у світі. Бо люди в усіх країнах вважають, що саме уряд повинен зробити для них перше, друге, третє... А тут українці запитують себе: а що, мовляв, я можу зробити для своєї країни? Так, світ допомагає Україні грішми. При цьому я говорю таке: світ нам дає срібло, а ми можемо дати золото. Бо світ, за винятком кількох країн, у хворобливому стані — фактично з вини економістів, які звели систему цінностей до одного — грошей. Люди ж при цьому стали лише людським ресурсом. Це, я б сказав, спотворений капіталізм. Бо насправді люди — це найцінніший капітал. Ми весь час мали в Україні погану владу, яка була не тільки корумпованою, а й не вміла керувати країною, вдало використати багаті природні ресурси й величезний людський потенціал. Чи зможе зробити це нинішня влада? У мене є сумніви щодо цього. Звісно, у неї нібито добрі наміри: побороти корупцію, провести різні реформи, змінити економічну ситуацію... Водночас у владі замало критичної маси людей, котрі є компетентними, патріотичними та порядними. Тому ми й запропонували програму «Молодь змінить Україну», мета якої — поміняти політичну еліту. Згідно з цією програмою, молоді активні люди вирушають до ефективних західних країн і вивчають, як там організоване життя, аби потім використати цей досвід в Україні. Немає жодного виправдання, чому така багата земля, як Україна, є такою бідною. Є країни, в яких немає таких багатих природних ресурсів (скажімо, Японія, Швейцарія), але люди там живуть заможно. Зате в Україні понад 250(!) партій, які виражають інтереси народу, але назвіть мені хоча б одну, яка має чітку ідеологію та програмні цілі, знає, які інструменти використати для реалізації своєї політики.

Через сім років Україна стане ефективною країною

Кожна поїздка молодих людей за кордон у рамках програми «Молодь змінить Україну» (мушу сказати, що учасники програми — діти не олігархів, а простих людей) обходиться нашому фонду в 9 тисяч євро. За 6 років існування цієї програми в таких навчальних поїздках побували кілька тисяч молодих українців. На нинішній рік уже зареєструвалася 81 група (у кожній такій групі по семеро осіб). Для мене очевидно: в Україні недостатньо провести реформи — потрібно повністю трансформувати країну. Ці молоді люди якраз і розпочнуть цей процес. Деякі з них прийдуть у міністерства і звідти розпочнуть трансформацію. Загалом, за моїм прогнозом, на це піде сім років. А тоді Україна стане нарешті ефективною країною. Я в це дуже вірю. І не тільки я, а й сотні людей, котрі вже стали учасниками цієї програми, і ті тисячі, які хочуть до неї долучитися.

Існує кілька ефективних країн Західної Європи, у яких варто повчитися, як жити. Найкраща країна — надзвичайно багата і стабільна Швейцарія, де панує пряма демократія. Парламент, обраний народом, визначає політику в загальних рисах. Усі ж важливі для життя населення питання вирішуються на референдумах. Децентралізації можна повчитися в Норвегії та Швеції. Український уряд також виступає за децентралізацію. При цьому хоче ввести інститут префектів, які наглядатимуть за децентралізацією, — уже сам цей факт свідчить про те, що області не матимуть повної автономії.

Поганою моделлю держави для нас є США. Добре знаю цю країну, бо довелося в ній багато працювати. Звісно, там дуже розвинений інноваційний процес, є всесвітньо відомі підприємства, найкращі у світі університети. Негатив у тому, що деякі американці супербагаті (серед них мільйон мультимільярдерів), при цьому приблизно 50 мільйонів людей (в основному темношкірі) — на межі бідності. Наслідки такої кричущої різниці між багатими та бідними — великий відсоток як фізично, так і психічно хворих, а також тих, у кого проблеми з законом. Деякі люди в Україні вже зрозуміли: США — не та країна, в якої маємо вчитися, бо там зовсім немає соціальної справедливості. До речі, певна соціальна справедливість була навіть за Радянського Союзу.

Олігархів можна й «розкуркулити»

Україна — олігархічна країна. Як із цим боротися? У цьому контексті знову згадаю Америку. Коли в ХІХ столітті там був економічний підйом, з’явилися такі багаті люди, як Форди, Карнегі... Але, розбагатівши, вони відчули дискомфорт і, аби купити суспільну легітимність, почали створювати благодійні фонди. У такий спосіб купив собі трохи суспільної легітимності й український олігарх Віктор Пінчук, створивши сучасну галерею мистецтв (під час української приватизації, завдяки тестю Леоніду Кучмі, йому дістався величезний завод за 800 мільйонів доларів, а продали його потім, як ви пам’ятаєте, за 4 мільярди 800 мільйонів доларів — отакою була корупція на найвищому рівні). Але чому я згадав Пінчука? Бо він справді робить багато цікавих речей. За рахунок його благодійного фонду діти українців їдуть на навчання до найкращих університетів Європи. Так що олігархи, думаю, відчувають, яке ставлення до них у суспільстві, й намагаються робити якісь реверанси. Один зі способів боротьби з ними — провести ревізію, яким чином вони нажили свої капітали, чи ховали їх в офшорах, аби уникнути податків, і, так би мовити, «розкуркулити». Це, на мою думку, могла б зробити навіть нинішня влада. На жаль, Президент — також один із олігархів, хоч, на відміну від інших, він заробив великі гроші сам — за рахунок ефективного менеджменту. В Україні не лише олігархи складають проблему, а й політики, яких, повторюю, потрібно міняти. Але я не закликаю до революції. Останні мають дуже сумні наслідки. Як правило, люди, котрі вміють організувати революцію, є надзвичайно поганими управлінцями. Тож я ратую за еволюційний процес. Знаю, що в Україні не так легко щось зробити на державному рівні. То почніть робити щось у своєму місті, області. І, до речі, в Україні є області (наприклад, Вінницька, Львівська), де впроваджується багато прогресивних речей».