Театр — храм не з одним каноном

Київський національний академічний театр оперети «мешкає» в історичній будівлі, де сто років тому давала вистави перша українська стаціонарна трупа Миколи Садовського. Головна сьогоднішня ознака і принада для глядача Національної оперети — це, кажучи мовою філософів, гармонійне поєднання форми і змісту, традиції й авангарду, творчої фантазії та законів менеджменту. Нині важко знайти керівника державного закладу культури, який не скаржився б на брак коштів. Художній керівник театру оперети народний артист України Богдан Струтинський, звісно, теж не проти того, щоб бюджет закладу поповнився кругленькою сумою, проте скарги від нього журналісти чують дуже рідко. « Хто хоче робити — знаходить вихід, хто не хоче — шукає причину», — нагадує загальновідому істину Богдан Дмитрович. — Якщо нарікати на несприятливі умови, економічну кризу, воєнний конфлікт на сході, — тоді треба закрити театр на ключ і йти займатися чимось іншим...»

«У підвалі театру стоїть маленький друкарський верстат»

— Богдане Дмитровичу, нові репертуарні вистави, традиційні тематичні концерти, організація фестивалів — усе це вимагає мобілізації не лише творчого потенціалу, а й чималих коштів. І ваш театр їх десь знаходить. До того ж у вас зараз iде розбудова закладу не лише в переносному, а й у прямому значенні слова.

— Дійсно, ми закінчуємо масштабну реконструкцію художньо-декораційного цеху. І в широкому значенні розбудовуємося також. Готуємо кілька прем’єрних вистав. Крім того, новий сезон буде багатим на тематичні, чи, як ми їх називаємо, брендові проекти: гала-концерти до відкриття і закриття сезону, «Вечори мюзиклу», «Штраус-концерти», «Симфонічна музика», «До Дня закоханих», «До Восьмого березня», «З Україною в серці» — ці заходи вже стали традиційними. І щоразу, зауважу, ми обов’язково готуємо для глядачів чимало сюрпризів у вигляді прем’єрних номерів. Фестивальну діяльність прикривати теж не збираємося — навпаки, до вже традиційного «О-фесту» додався фестиваль «Симфонія на воді», який на початку вересня відбувся в місті Українка під Києвом. На жаль, через дощ захід довелося перенести в місцевий Палац культури, але від ідеї ми не відмовляємося і сподіваємося, що в наступному році з погодою пощастить більше.

— І все ж — звідки гроші?

— Дуже хочеться пожартувати: мовляв, у підвалі театру стоїть маленький друкарський верстат. Але боюся, що матиму проблеми з Національним банком (сміється. — Авт.). Якщо серйозно, то державне фінансування нашого закладу не краще, ніж в інших театрах аналогічного рівня. Але існує ще така річ, як менеджмент. Наявними ресурсами треба вміти правильно розпорядитися — це стосується як творчого потенціалу, так і фінансів... Як художній керівник я змушений щодня відповідати — насамперед самому собі — на десятки запитань. Наприклад, таке: «Чи потрібна нам сучасна звукова апаратура?». Погодьтеся, для театру, що позиціонує себе як різножанровий, ставить не лише оперети, а й мюзикли, — питання риторичне. Вже сама партитура бродвейських постановок передбачає дуже високі вимоги до звучання. Немає апаратури — значить, треба змінювати вивіску — з національного театру на самодіяльний. Або ж кардинально міняти стратегію розвитку. Інша справа, що в багатьох українських театрах про таке поняття, як «стратегія розвитку», навіть не йдеться... У будь-якому разі вміння знаходити гроші — не головне в нашій справі. Художній керівник — це своєрiдний сталкер, який веде колектив через незвідані простори. Його впевненість, віра у правильність обраного шляху — ось запорука успіху. На відміну від деяких українських політиків, які багато обіцяють виборцям і нічого не роблять, керівник театру має відповідати за кожне своє слово, бо якщо прем’єру заявлено, вона має бути.

— Хто фінансує будівництво?

— Фінансується з міського бюджету. Реконструкцію приміщення театру ми розпочали ще в 2011 році. Тоді привели до ладу фасад, замінили дах, зміцнили фундамент. Зараз триває ремонт задньої частини, що довгий час перебувала в аварійному стані. Укріплено стіни, збудовано перекриття, завдяки чому ми отримали два додаткових поверхи. Таким чином, театр розширився на 300 квадратних метрів, близько 200 з яких займатиме, як я вже казав, художньо-декораційний цех. Нарешті наші художники-декоратори зможуть працювати за світовими стандартами — малювати на полотні, розстеленому на всю площу, потім вийти на так званий капітанський місток, подивитися на малюнок, підняти полотно вертикально, знову опустити і т.д. Декорації зберігатимуться в утепленому приміщенні, таким чином відпаде проблема їх псування від перепаду температур... Через реконструкцію новий сезон цього разу в нас розпочався пізніше — 1 жовтня. Хоча вистави малого формату, в театральній вітальні, йдуть iще з середини вересня.

Поклав край цьому «базару»

— Є відомий вислів, що «театр розпочинається з вiшалки». Театр оперети вже в касовому залі зустрiчає майбутнього глядача килимовими доріжками, гарно оформленими стінами. Ще й буфет радує глядачів.

— Гардероб, театральне фойє, буфети — це те, що не має безпосереднього стосунку до творчого процесу, але впливає на загальну естетику. Театр iз обдертими стінами не може вважатися закладом культури в повному розумінні цього слова, які б там творчі пошуки й експерименти не йшли на сцені. У моєму розумінні, театр — це храм, але в ньому не один канон, а представлено різноманіття світоглядних концепцій і жанрів. В імперські часи (не лише в Росії, а й, скажімо, в Австро-Угорщині, від якої Україні дісталася прекрасна Львівська опера) до театрів так і ставилися — як до чогось надзвичайно величного, майже святого. Театри зводилися за найвищими стандартами — в архітектурі, внутрішній оздобі. У радянський час відбувся розрив форми і змісту — зі сцени промовлялося про високе, а в туалети й гримерки iнколи страшно було заходити. В дев’яності роки картина стала ще більш гнітючою. Пам’ятаєте нескінченні виставки-продажі просто в театральних фойє, коли на фотографіях корифеїв, народних артистів висіла спідня білизна...

— Картина, з одного боку, смішна, а з іншого — страшна...

— Коли я очолив колектив, то одразу поклав край цьому «базару». Про яку творчість може йтися, коли актор почувається приниженим? До речі, в дев’яності українські театри вижили лише завдяки справжнім фанатам. Були випадки — тут, у Театрі оперети, — коли актори через постійне недоїдання зомлівали й падали під час вистави... Тож роботу в театрі я розпочав iз того, що поліпшив умови праці для акторів. Пам’ятаю сльози в очах покійного головного балетмейстера Олександра Сегаля, не просто корифея Театру оперети, а легендарної особистості у масштабах усього українського хореографічного мистецтва, коли він зайшов у відремонтовані балетні класи — з новими дзеркалами, спеціальним «балетним» покриттям на підлозі... До речі, повертаючись до сьогоднішньої реконструкції, я дуже жалкую, що нове приміщення не побачить Петро Григорович Межировський, який багато-багато років завідував художньо-декораційним цехом. Як йому, бідному, доводилося викручуватися (в прямому і в переносному сенсі), аби декорації до спектаклю вийшли достойними!.. Заходячи сьогодні в майже готовий новий цех, я щоразу думаю: який щасливий був би Петро Григорович, якби побачив це. Взимку буде три роки, як він помер. Утім, думаю, «звідти» він за всім слідкує і радіє разом з нами.

— Більшість глядачів, дивлячись виставу, мабуть, і не здогадуються, як багато людей, окрім тих, що зазначені в програмці, доклали своєї праці, аби диво на сцені відбулося. Декоратори, майстри з пошиття одягу та взуття, гримери, освітлювачі, бутафори — заробітна плата у представників цих професій, гадаю, не надто велика. Як ви заохочуєте цих людей, аби вони сповна віддавалися справі?

— Можливо, я скажу парадоксальну річ, але від простого робітника іноді залежить навіть більше, ніж від керівника. В Україні сьогодні взагалі великий кадровий голод робочих професій — гарного закрійника чи столяра знайти набагато складніше, ніж юриста чи банкіра. В нашому театрі люди, які працюють у виробничих цехах, шануються. І, до речі, особливої плинності кадрів у нас немає. Навпаки, багато хто працює тут не одне десятиліття — це наш золотий фонд, не менш цінний, ніж зірки сцени.

Найближчі прем’єри

— І перейдемо нарешті до питання сценічної діяльності. Розкажіть детально про найближчі прем’єри.

— Якщо говорити про репертуарні вистави, то найближча прем’єра відбудеться в грудні — «Звуки музики» Річарда Роджерса. Це дуже актуальна річ, яка дещо випадає з канви загальноприйнятого уявлення про традиційну бродвейську постановку. У кінці січня вийде вистава «Любовна одповідь чоловікові, що сидить у кріслі». Це потужний драматичний матеріал за сюжетом Габріеля Маркеса, де звучатиме музика не менш знаменитого південноамериканця Астора П’яцолли. У лютому покажемо суто хореографічну драму «Моцарт Undergound...» — над її постановкою разом працюють сценограф Олександр Білозуб і головний балетмейстер нашого театру Вадим Прокопенко.

Також у нас є дозвіл від композитора Гії Канчелі на постановку спектаклю «Ханума» за його музикою. Але питання реалізації цього проекту саме в нинішньому сезоні ще залишається відкритим. Тут багато що залежатиме від Посольства Грузії в Україні. Можливо, ближчим до втілення буде якийсь інший міжнародний проект...

— Ви згадали про авторське право. Наскільки складно сьогодні отримати право на використання музики сучасних всесвітньо відомих авторів?

— Питання не стільки в складності, скільки у їх вартості. В цьому сенсі нам набагато складніше, ніж драматичним театрам, бо треба платити і за лібрето, і за музику. І якщо репертуар оперних театрів складається переважно з творів класики, для виконання яких не треба брати спеціального дозволу, бо термін вже сплив (авторське право діє протягом усього життя автора і ще 70 років після його смерті, із деякими відмінностями — Ред.), ми маємо робити відрахування за всі постановки, окрім хіба що музики Штраусів. Це — досить суттєва стаття бюджету.

— Співпраця з посольствами й іноземними культурними центрами в Україні може хоча б трохи полегшити вирiшення цієї проблеми?

— За можливості ми налагоджуємо таку співпрацю. Взагалі, в цивілізованому світі — зокрема у Європі — є чимало можливостей, аби отримати кошти на розвиток. Вже не один рік діє програма «Креативна Європа», що передбачає підтримку цікавих культурних проектів у різних країнах. Так, наприклад, зовсім недавно в Бухаресті було відкрито новий театр, збудований суто за кошти цієї програми. Українські митці теж можуть претендувати на гранди від цієї програми. Слава Богу, Міністерство культури України нарешті офіційно зареєструвалося на відповідному сайті. А то раніше європейці, мабуть, думку гадали — чи то в Україні немає проблем з розвитком культури, чи взагалі немає культурного простору.

— Цікаво, чим для вас як режисера і художнього керівника є короткий припис на афішах: «Всі квитки продано»?

— Не буду лукавити — це приємно. З одного боку, це оцінка нашої праці, а з іншого — підвищена відповідальність. Аншлаги для нас уже давно не є чимось неймовірним. На концертах завжди нiде яблуку впасти. Але найбільше мене тішить наповненість залу на дитячих виставах. У минулому сезоні цей показник у середньому за спектакль становив 98%. І хоча в новому сезоні в нас не буде «дитячої» прем’єри, але і на «старих» виставах (деякі з них ідуть уже не один рік), переконаний, ні юні глядачі, ні їхні батьки не будуть сумувати.