Хто врятує одне життя, врятує цілий світ

Роман Т. Кініллі, який вийшов 1982-го під назвою «Ковчег Шиндлера (Schindler’s Ark)», «передусім ґрунтується на розповідях п’ятдесяти людей, яких порятував Шиндлер». Почуте було доповнено розмовами з іншими людьми, які знали Шиндлера, а також поїздками автора до таборів Аушвіц-Біркенау (Освєнціма), до краківських передмість, де були свого часу гетто, концентраційні табори для євреїв і фабрика емальованого посуду й озброєнь Шиндлера. Багато матеріалів щодо «Оскарового незаконного милосердя» автору надала «Яд Вашем», Організація пам’яті мучеників і героїв (Єрусалим, Ізраїль).

У книжці розгортаються паралельно дві історії — самого Оскара Шиндлера й польських євреїв, як вона втілилася у долях кількох сотень Schindlerjuden (шиндлерівських євреїв), і сотень тисяч інших, які знайшли смерть від голоду, холоду, розстрілів і «циклону Б» в «душових» усіх освєнцімів протягом 1939—1945 років.

Оскар Шиндлер походив із заможної католицької німецької родини з Цвіттау в Чехословаччині, де більшість населення становили німці. Мав хист до техніки, але ще більше — до бізнесу. Не мав схильності до релігії, зате все життя любив комфорт, товариство красивих жінок, дорогі машини і добру випивку. Приєднався до Судетської німецької партії — швидше, через те, що «Оскар був торговцем... якщо прийти до німецької компанії з отаким значком (СНП), — замовлення отримувалося». Однак пізніше таки став членом НСДАП (Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини), працював на абвер (військову розвідку Рейху) і саме завдяки абверу потрапив до Кракова, де й влаштував своє життя і бізнес після захоплення Польщі німцями у вересні 1939-го.

Шиндлер купив фабрику, яка випускала емальований посуд, — і це виявилося вдалою оборудкою: посуду потребувала армія, з’явилися серйозні замовлення. Пізніше це стало (в тому числі й завдяки подарункам відповідному начальству) надійною захисною парасолькою. Робочою силою (крім небагатьох німецьких інженерів) були євреї.

За німецького «нового порядку» краківських євреїв (п’ятнадцять тисяч), які мали якусь потрібну Рейхові професію, загнали у гетто, яке проіснувало в Кракові до березня 1943-го. Потім гетто ліквідували, а його мешканців перевели в концентраційний табір у передмісті Плашув. Гетто, а потім і табір, охороняло й утримувало СС; євреї, які працювали на підприємствах (зокрема, і на фабриці Шиндлера), зарплату не одержували, натомість підприємець платив СС за надану «робочу силу». Зловживання СС на харчах і всьому необхідному для гетто і табору були, звичайно, жахливими. Шиндлер постійно купував додаткові харчі для своїх робітників і контрабандно їх розподіляв (так робили і ще деякі німецькі підприємці). Це спасло багатьох робітників і робітниць від голодної смерті.

Ясна річ, бізнес був корумпований: за подарунки Шиндлер отримував вигідні контракти, з надприбутків купував на чорному ринку нові подарунки — і так воно все рухалося. «Бувають часи, коли єдині люди, котрі роблять щось путнє, — це шахраї». Але чому він при цьому захищав «своїх» євреїв (досить сказати, що «євреїв Шиндлера» не лише не розстрілювали, а навіть не били; що вхід на територію фабрики для охоронців СС був практично заборонений; що в лікарні фабрики Шиндлера працювали лікарі, а Шиндлер для хворих купував на чорному ринку ліки і медичні інструменти) — на це немає єдиної відповіді. Може, все почалося з розмови Оскара Шиндлера з бухгалтером Іцхаком Штерном, яка відбулася на сьомому тижні окупації Кракова (ще до запроторення євреїв у гетто). Шиндлер зауважив, що «в такі часи, напевне, важко в церквах і далі розповідати, що Отцеві Небесному не байдужа смерть хоч одного горобчика». Штерн погодився, але «процитував рядок із Талмуду, в якому сказано, що той, хто рятує життя однієї людини, рятує цілий світ». Штерн вважав, «що тієї хвилини він кинув потрібне зерно в потрібну борозну».

Щодо реалій боротьби за расову чистоту в Кракові і генерал-губернаторстві — описи роману жахають. Комендант табору Амон Гьос (його пізніше повісять) зустрічав ранок на ґанку своєї вілли з рушницею і спостерігав за таборовим життям; якщо хтось із в’язнів чимось його дратував — він його вбивав. Убивав своїх слуг за найменшу провину або нацьковував на них собак. При «зачистках» гетто і табору вбивали усіх, хто ховався або недостатньо швидко рухався — жінок, дітей, старих. Будь-які ознаки співчуття до євреїв були злочином — за це Шиндлера двічі садили до в’язниці, і лише «напрацьовані» корупційні зв’язки з Інспекцією озброєнь Вермахту допомогали йому звідти виходити.

З часом у Шиндлера працювало вже понад тисячу євреїв, і йому ставало усе важче убезпечити їх від газових камер. Неймовірно, але наприкінці 1944-го, коли Радянська армія вже була у Польщі, з допомогою хабарів і бюрократичих хитрощів Шиндлерові вдалося перевести свою фабрику з усім єврейським персоналом (1100 чоловік за списком, в тім числі триста жінок із барака смертників в Аушвіці!) у новий табір Брюнліц у Моравії, де вони й зустріли кінець війни. Для перевезення обладнання знадобилося 250 вагонів, але на новому місці виробництво так і не почалося: єврейські робітники з мовчазної згоди менеджерів лише імітували роботу, а Шиндлер купував для них харчі і ліки на чорному ринку і щедро роздавав хабарі берлінським і моравським інспекторам і начальникам. На його щастя, війна закінчилася раніше, ніж по нього прийшло гестапо.

Schindlerjuden пережили той непевний момент «коли війна змінюється миром». Їх не розстріляли охоронці СС, вони не стали жертвами нападів місцевого населення, їх не зачепили власівці, які йшли на південь до «західних» зон окупації. Радянський офіцер (пізніше з’ясувалося — єврей із Білорусії) оголосив табір закритим, а їх — вільними. Поодинці і групами вони розійшлися, більшість пізніше назавжди покинула Європу. Шиндлер із дружиною і кількома робітниками-євреями поїхали на південь — тоді дорогами Європи рухалися сотні тисяч DP-переміщених осіб. У містечку Гавлічкув Брод їхні машини пограбували і розгромили чеські мародери, але все ж вони добралися до кордону з Австрією, де й здалися американцям. У Шиндлера був лист-рекомендація на івриті, написаний «його» рабинами, а в американській армії служило багато євреїв — синів і онуків вихідців із Центральної та Східної Європи. Американці прочитали лист, після чого щиро привітали Оскара і його дружину й допомогли їм емігрувати в Аргентину.

Після війни Шиндлер займався бізнесом, але не дуже успішно, двічі збанкрутував. В кінці життя він жив майже на утриманні спільноти «своїх» євреїв. Першим містом, яке його відзначило у 1961 році пам’ятною дошкою, був Тель-Авів. Але це ж створило йому проблеми: у Франкфурті, де він мав невелику квартиру, «на нього дивилися косо, кидали в нього каміння, якісь робітники сміялися з нього і казали, що його слід було спалити разом з євреями»; не так легко змінюються настрої народів. Помер Оскар Шиндлер у жовтні 1974-го і, згідно з заповітом, його поховали на католицькому цвинтарі в Єрусалимі. Величезний потік «євреїв Шиндлера» проводжав його в останню путь, «за ним плакали на всіх континентах».

Книга Т.Кініллі повертає нас до основних питань: як людина може залишитися людиною в нелюдських умовах. Страшна правда про геноцид євреїв і інші трагедії часів Другої світової війни стала відносно доступною радянському читачеві лише в 60-х роках. «Над Бабьим яром памятника нет», — писав Є.Євтушенко в 1961 році (до того трагедія Бабиного яру в СРСР замовчувалася). Роман А.Кузнєцова «Бабий яр», про концентраційний табір і знищення євреїв і військовополонених у Києві, написаний у 1965-му на основі особистих вражень автора, який пережив окупацію в Києві; щоб опублікувати повну його версію, Кузнєцов вивіз фотоплівки з рукописом, зашиті в підкладку куртки, в Англію. Повість «Ночевала тучка золотая» А.Приставкина, також автобіографічна, вийшла щойно у 1987-му. Автор пише про голодне жорстоке життя безпритульних дітей на землях Північного Кавказу, «звільнених» Сталіним від корінних народів, чеченців та інгушів, у лютому-березні 1944-го. Та й історія голодомору українців, під час якого загинуло приблизно стільки ж людей, як і при геноциді євреїв, стала більш-менш відомою в Україні лише в 90-ті роки.

Прикметно й те, що польською мовою «Список Шиндлера» видано лише у грудні 1993-го (після виходу фільму), а серед 50 «євреїв Шиндлера», з якими розмовляв Т.Кініллі, жоден не жив у Польщі. Польсько-єврейські стосунки не були безхмарними, так само, як і польсько-українські і українсько-єврейські, незважаючи на те, що для них усіх готувалася одна доля. За словами губернатора Ганса Франка, який у 1939—1945 роках керував із Кракова територіями нинішніх Польщі, Словаччини й України, «коли ми нарешті виграємо війну, то, наскільки я знаю, з поляків, українців і всієї цієї іншої наволочі, яка тут товчеться, можна буде хоч би й фарш робити, хоч що завгодно». Не склалося у німців і з Цвіттау (зараз Світава), які засипали муніципалітет і поліцейське управління Моравії скаргами на табір у Брюнліці: мовляв, загрожує «расовій чистоті». Після війни багатьох судетських німців чехи вбили та пограбували, а інших примусово виселили до розореної Німеччини.

Читати такі книжки, як «Список Шиндлера», дуже важко. Хочеться заплющитися й не знати, що так буває. Стівен Спілберґ, який дитиною чув від рідних спогади про жахіття Голокосту, довго не хотів знімати фільм (хоч права на екранізацію придбав майже одразу після виходу книги). Лише через десять років він зважився до роботи. Фільм одержав сім «Оскарів» у 1993-му. Томас Кініллі за роман «Ковчег Шиндлера» нагороджений Букерівською премією (1982). Дивитися такі фільми і читати такі книжки потрібно, хоч і як важко, — це має стати щепленням проти повторення подібних жахіть.