Українці на тлі Тянь-Шаню. (автора.)
Північне узбережжя Іссик-Куля є зоною масового відпочинку з численними санаторіями, пансіонатами, турбазами. Кортеж машин із «даішниками» попереду і позаду, що супроводжували одного з відпочивальників, довелося пропустити і нашому автобусу. Відпочили на північному березі озера і ми, з’ївши купленого на одному з придорожніх базарчиків кавуна і покупавшись у трохи солонуватих водах досить комфортної температури.
Довкола нас уже Небесні гори — саме так перекладається назва Тянь-Шань. На стику кордонів Китаю, Казахстану й Киргазстану його вершини здіймаються на висоту понад 7000 м. Ми мандруватимемо по хребту Терскей-Алатау, який не вище від 5216 м. Перед керівником групи Олексієм Михацьким непросте завдання: провести групу чисельністю десять осіб гірським маршрутом четвертої категорії складності. Але зважаючи на те, що Михацький — один із найдосвідченіших гірських туристів, а більшість учасників тренував не менш відомий у туристських колах Володимир Триліс, що є керівником турклубу «Університет», є підстави сподіватися на успіх.
Стартували з оточеної колоноподібними тянь-шанськими ялинами галявини на березі ріки Каракол, де розташувалися кілька юрт та численні намети альптабору. Адже первозданна природа, високі гори і спокійна обстановка приваблюють сюди туристів з багатьох країн. Родзинкою початку походу стало популярне серед туристів озеро льодовикового походження Алакуль. Після ночівлі в ущелині, де сусідами виявилися французи, наступного дня вздовж численних водоспадів піднялися на згладжене давнім льодовиком узвишшя. Перед нами — чи не найкращий з краєвидів цієї частини Тянь-Шаню. Тож зупинилися на обід із видом на Алакуль.
Невдовзі підійшло чимало туристів з Петербурга, і ми пішли у верхню частину озера, обігнавши двох ізраїльських туристок і ще кілька годин споглядаючи спокійні води в оточенні гостроверхих вершини. Під вечір пройшов дощ із грозою, після чого природа піднесла і приємний сюрприз — веселку й ефектний захід сонця за озеро. Натомість ранок був похмурий. А на шляху до першого перевалу Такиртор непривітні краєвиди закрила імла, з низького неба посипалася снігова крупа. За перевалом погода значно краща, тож можна побачити ще здалеку засніжену Аксуйську стіну, до якої лежить наш шлях.
На шостий день сходження пройшли небезпечний каменепадами перевал Саричат, з якого відкрилися далекі горизонти аж до семикілометрової піраміди Хан-тенгрі. На черзі — найвідповідальніша частина маршруту: проходження ділянки хребта Терскей-Алатау, до якої входять перевали Кокбор, Східний Каракольський та Каракольська перемичка з перебуванням на висотах понад 4400 м. Дуже сподівалися, що погода посприяє нашим намірам. Вийшли на світанку. Висока хмарність без морозу віщувала наближення негоди. Перед льодовиком, по якому спускалися туристи, зупинилися на привал. Невдовзі почули: «Привіт киянам!» «Звідки знаєте, що ми кияни?» — запитали. «Прапор український». Це нас привітали москвичі, яких ми пригостили українським салом, а вони нас — цукерками.
Йшли у зв’язках по закритому, розірваному тріщинами льодовику. Тьмяно просвічувалося крізь серпанок сонце. Вже перед перевальним зльотом почався снігопад. Поспіхом облаштували бівуак. Сніг посилився, довелося відгортати його від наметів. Гори в тумані. Увечері сніг припинився, трохи розгодинилося і підморозило.
...Восьмий день. Знову встали удосвіта. Ясно, на обрії — легкі хмари. По крутому, підрізаному на всю довжину бергшрундом сніжному злету вийшли на Кокбор. Із його сідловини вже видно значну частину хребта Терскей-Алатау з п’ятитисячниками Джигіт і Каракал. Звідси засніженим схилом почали траверс. Йшли широкою сніжною полицею, потім закритим льодовиком. Попереду — гребінь головного хребта, через який льодовик переметнувся на його південний бік. Місце перегину позначене зоною засипаних снігом тріщин та страхітливих розломів. Неймовірна крутизна. Цю найнебезпечнішу ділянку пройшли дуже обережно, петляючи поміж розломів та тріщин і зондуючи сніг льодорубами.
Вище почалися обширні снігові поля. Опівдні вийшли на найвищу точку траверсу. Висота 4470 м. Навколо похмурі, повністю зимові пейзажі. Однак споглядати панорами, що відкрилися врізнобіч, завадила погода, що швидко, просто на очах псувалася. Здійнявся вітер. Віддалені гори поглинула імла, а з боку пройденого нами перевалу посунула, гуркочучи громами, чорна хмара. Щоб не потрапити у грозову хмару, без зволікань одягнули рюкзаки. Спускалися у зв’язках до засніженої конічної вершини. Там перевал Каракольська перемичка. На ньому негода добралася до нас: із півночі подув сильний вітер, гори закрила сніжна пелена. Знову в заметілі облаштовуємо бівуак (похідний табір) із вітрозахисними стінками для наметів та кухні. Під вечір, як і минулого дня, розпогодилося. Тож мали можливість споглядати під останніми променями сонця з висоти понад 4 км неповторну зміну барв — від теплих рожевих до холодних темно-синіх, що супроводжували захід сонця за гори.
Десятий день подорожі подарував коротке повернення в літо. За кілька годин із вічних снігів спустилися на зелений пагорб біля злиття витоків ріки Кьольтор, де зупинилися на днювання. Висота 3290 м. Чудовий сонячний день, зелені схили навколо, альпійські квіти, надзвичайний краєвид на засніжену гору Джигіт, праворуч від якої проглядається сідловина перевалу Онтор. Там на нас знову чекає зима, а поки що можна полежати на травичці під скупим на тепло високогірним сонцем.
Проходження найскладнішого на маршруті перевалу Новосибірців (4400 м) запланували на чотирнадцятий день. Перед нами крутий, у нижній частині — осипний, вище — скелястий, зліт. На всьому шляху підйому зберігається висока небезпека каменепадів, тож ідемо з якомога меншим інтервалом, уникаючи різких рухів. У ніші перед скелями одягли страхувальні системи. Найкрутішу ділянку пройшли по перилах. Потім по зруйнованих скелях піднялися на крихітний майданчик. Крутий фірново-льодовий карниз із нависаючим чималим козирком посередині пройшли по перилах на «кішках» із застосуванням льодорубу.
На перевалі холодно, вітер, зривається сніг. А внизу освітлені сонцем схили ваблять зеленню гірських трав. Та на шляху до них лежить важкопрохідний льодопад. Поки що фірново-льодовим крутим скидом із застосуванням мотузок спустилися на сніжне плато, де знову облаштували бівуак.
Наступного дня підйом о 5.30. Мінлива хмарність, вітер, мороз. Зв’язавшись, ідемо по плато, обходячи присипані снігом тріщини. Невдовзі шлях перетнув широкий і, здавалося, бездонний розлом, що відділяв плато від льодопаду. На щастя, на глибині виявився вузький фірновий місток, обабіч якого чорніла порожнеча. По ньому увійшли безпосередньо в льодопад. Для спуску вибрали круту льодову улоговину, над якою нависав височенний крижаний скид. По перилах, лавіруючи поміж розломами, спустилися до скель правого борту, а потім — на пологу частину льодовика. Найскладнішу частину маршруту пройдено! Біля озера зупинилися на обід, серед осипів шукаємо оригінальні камінці на згадку про Тянь-Шань.
Непомітно настав останній, 18-й, день походу. Погода похмура, холодна, верхівки гір розчинилися в тумані. Поміж височенними стрункими ялинами крутою стежкою ми спускаємося до альптабору, звідки почали похід. В ущелині річки Каракол за кілька сотень метрів від стежки — намети та туристи біля вогнища. Ми їм помахали руками, а вони нам. Досить скоро стежка перейшла на дорогу з першими ознаками повернення «в суєту міст і в потоки машин» — автомобілями. Першим нас знову зустрів із вітанням «Слава Україні!» співробітник заповідника. Від нього дізналися, що туристи, табір яких ми бачили на спуску — із Запоріжжя. Потім — тепла зустріч і спілкування з туристами з Литви, обід в армійському наметі та переїзд до міста Каракол. Водієм машини виявився уродженець Полтавщини Михайло, який уже кілька десятиліть проживає в Пржевальську.
У Караколі прогулялися містом, зайшли в музей Пржевальського. Зранку похмура холодна погода, гори в суцільній туманній імлі. Перед обідом, вийшовши з музею, відразу потрапили під по-осінньому холодний сильний дощ. Негода тривала до кінця дня. Тільки тепер ми сповна могли оцінити, як нас балувала погода протягом подорожі.
Уже в темряві вирушили в далеку путь до Алмати. Посеред ночі перетнули кордон. Черги на пункті перетину не було, тож працівники пропускного пункту могли приділити нам більше часу. Дізнавшись, що група з України, до нас поставилися підкреслено доброзичливо, і ми швидко пройшли процедури контролю. Сонячний світанок зустріли вже на під’їзді до алматинського аеропорту, звідки до Києва — трохи більш як чотири тисячі кілометрів.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
