Копійчані партії

Згідно із законом про державне фінансування політичних партій, обсяг коштів, які виділятимуть на утримання політсил, обраховуватимуть так. 1% від мінімальної заробітної плати помножать на ту кількість виборців, яка взяла участь в останніх парламентських виборах. Загалом виходить 442,4 млн. грн. Якщо «розкидати» ці гроші на зареєстрованих в Україні платників податків, то вийде, що кожен виборець щорічно виділятиме «на партії» не таку вже й велику суму — приблизно від 15 до 20 гривень. Та чи варті українські політичні партії навіть незначної пожертви? І чи стануть вони ефективнішими, якщо знатимуть, що їхні каси віднині наповнюватимуть пересічні громадяни?

Про що говорить закон

Отже, до чергових парламентських виборів у 2019-му на держфінансування зможуть розраховувати тільки ті партії, які на останніх виборах до Ради набрали мінімум 5% голосів. З 1 липня 2016 року в бюджеті з’явиться нова стаття витрат — на фінансування статутної діяльності шести партій, які пройшли до парламенту в 2014-му. А от нові та молоді партії зможуть отримати гроші з казни тільки з 2020-го — і тільки в тому випадку, якщо на останніх виборах до Ради вони наберуть мінімум 2% голосів.

На додачу до державного фінансування партії зможуть поповнювати власну казну за рахунок добровільних пожертв. Сума внесків на підтримку партій обмежена законом: для юридичних осіб — до 1 млн. 102,4 тис. грн. на рік, для фізосіб — до 551,2 тис. грн. на рік. У випадку перевищення допустимих норм фінансування на партію накладається штраф у двократному розмірі від перерахованої суми. Мало того: якщо досі у своїй звітності партії могли вказувати лише імена своїх спонсорів, то тепер зобов’язані писати всі дані, аж до ідентифікаційного номера жертводавця. За дотриманням правил гри стежитиме Національне антикорупційне бюро.

За прострочення подачі фінзвітності про використання партіями грошей або внесення у звітність недостовірних даних відповідальним особам загрожуватиме штраф від 5100 до 6800 грн. і навіть обмеження волі до двох років. Олексій Кошель, голова правління Комітету виборців, підкреслює важливість новації: «Громадськості відкриються партійні бухгалтерії. У результаті ми отримаємо прозорість партійних фінансів і меншу залежність партій від олігархів».

Західний досвід

Автори та лобісти закону про державне фінансування партій підкреслюють його плюси, які полягатимуть у відкритій партійній бухгалтерії та у стримуванні безконтрольного росту виборчих фондів. Власне, обмежити витрати партій на вибори законодавці намагалися і раніше, однак це не давало бажаного ефекту. У 2002 р. сукупний об’єм виборчих парламентських витрат становив 32,2 млн. грн., у 2006 році він зріс у 17 разів — до 552,1 млн. грн., у 2007 р. — 579,2 млн. грн., у 2012 р. — 601,3 млн. грн., у 2014 р. — 674,5 млн. грн. Найбільші виборчі фонди на останніх виборах були в «Батьківщини» — 109,5 млн. грн., Опозиційного блоку — 106,4 млн. грн., Блоку Петра Порошенка — 97,4 млн. грн. і «Народного фронту» — 93,6 млн. грн.

Другий момент, на який посилаються прихильники закону, пов’язаний із позитивним закордонним досвідом. Наприклад, у Німеччині державне фінансування партій виступає стимулом для розвитку останніх: у цій країні чим більшу підтримку демонструє політична сила на виборах, тим більшим є і обсяг її фінансування. Німеччина виплачує своїм партіям близько 85 євроцентів за голос кожного виборця (така оплата зберігається до перших 4 млн. голосів, а від 4 млн. ця сума зменшується).

Німецьку традицію взяли на озброєння майже всі країни Євросоюзу, а на теренах Східної Європи тільки Україна стояла досі осторонь від цього експерименту, адже навіть Молдова перебуває зараз за півкроку від державного фінансування партій.

Втім європейському досвіду досить часто протиставляють американський. У Сполучених Штатах немає держфінансування партій. Американці довго сперечалися про обмеження на фінансування політичних сил, партій, виборчих кампаній і дійшли висновку, що якщо обмеження запрацює, то виграє від цього тільки адмінресурс. А відтак ввели чіткий регламент на фінансування.

Нині в Америці фізична особа може пожертвувати на виборчу кампанію не більш ніж 200 доларів, а корпоративні структури — максимум 20 тисяч. Цікаво, що під час останньої виборчої кампанії Барака Обами 60% пожертвувань становили суми в розмірі 200 доларів. Це означає, що фінансували його кампанію прості громадяни, і це є дуже добрим знаком для політика. Адже чим більш «розсіяним» є фінансування і чим більше надходить пожертвувань фізосіб, тим менше підозр, що політик, а в даному випадку Президент, буде потім «відпрацьовувати» ці гроші.

Українські сумніви

Українські партії не квапляться йти американським шляхом. Ще б пак. Їхня робота з виборцями починається за місяць до виборів і полягає в нав’язливій зовнішній рекламі, роздачі партійних листків та сумнозвісної «гречки». Працювати на залучення виборців наші партійні бонзи просто не вміють, вони здатні лише купувати голоси, замість кропіткою щоденною роботою поступово навертати електорат та гуртувати його довкола себе.

Та й власне політичних партій у західноєвропейському розумінні слова Україна ще не має. Жодна з тих, що виникли на початку 90-х — як-то соціалісти чи Народний Рух — по суті не протягнула у вищій лізі й чверті віку. Адже партії в Україні надто швидко перетворилися на різновид соціального ліфту, що вивозить своїх лідерів спочатку в депутати, а потім (якщо пощастить і якщо будуть укладені відповідні коаліційні угоди) — у міністри чи прем’єри. Про боротьбу ідеологій та програм тут годі й говорити.

Тому перш ніж ухвалювати закон про державне фінансування політичних партій, Україні варто було б ці самі партії народити. Інша річ, що згаданий закон знадобився не так для запобігання корупції, як для виконання «безвізового пакета» вимог. Якщо розглядати цей документ як крок до безвізового режиму, то його ухвалення, вважаймо, відіграло свою позитивну роль. Але якщо розглядати його як запобіжник того безладу, який панує довкола партійної царини, то про позитивний ефект від ухвалення закону говорити зарано.

Тим паче, що в законі про держфінансування є значні прогалини. І не тільки в ньому одному. В законі «Про вибори», наприклад, відсутнє юридичне поняття виборчого штабу партії. Водночас — це та чорна діра, котра висмоктує з партійних бонзів найбільше грошей. Усі запрошені політологи, політтехнологи, перекуплені в конкурента соціологи, піар-менеджери, коучі та тренери, психологи та екстрасенси, не кажучи вже про дрібноту на кшталт клерків, кур’єрів, секретарок, охоронців тощо — ніяк не відображені в чинному законодавстві, а відтак незрозуміло, чи підлягають вони включенню до загального кошторису витрат, чи є персональними забаганками лідера, який має право витрачати на них валюту з власної кишені. «Почт», який гуртується довкола свого «короля», потребує того чи іншого статусу.

Наступний ніким і нічим не врегульований момент торкається діяльності ЗМІ. Ні для кого не є секретом, що більшість українських мас-медіа (за винятком зовсім дрібних видань або тих, що створені та функціонують за гранти) підконтрольні купці олігархів. Так само, як і політичні партії в Україні, що теж у переважній більшості належать олігархату. Хто і як контролюватиме роботу, скажімо, кількох загальноукраїнських телеканалів, котрі скеровуватимуть вироблений ними контент на «знищення» чи, навпаки, на уславлення того чи іншого кандидата? І як у представленій партіями звітності будуть означені послуги цих самих телеканалів — як подарунок власника, джентльменська угода чи відверта джинса?

Не забуваймо і про те, що в партій, які вже перебувають при владі (наприклад у тандему «УДАРу»—«Солідарності», що має свого мера в Києві), у руках є чималий адміністративний ресурс. Чинний столичний голова має всі можливості «творити добро» для киян за рахунок міської казни. А бонуси зараховувати собі. Ті ж партії, котрі є далекими від виконавчої влади, майже напевно винайдуть тисячу і один спосіб, як обійти обов’язкову щорічну звітність про свої витрати або «вирішити питання» із контролюючими органами.

Можливо, за відкати вони домовлятимуться з фірмами, що виробляють друковану продукцію (це як приклад), про номінально нижчі ціни. Можливо, лідери партій поголовно вдаряться у благодійництво, а як буде корелювати меценатська діяльність окремої персони з вимогою закону відкрити партійну бухгалтерію, поки що незрозуміло. Можливо, перекуплять з потрухами усеньке Антикорупційне бюро — а чому б і ні? До його теперішнього голови вже зараз є запитання, а чим здивує Артем Ситник за рік чи два — покаже час.

Коли виборча кампанія в Україні зміниться настільки, що не виборцю нестимуть гречку, а сам виборець, не жалкуючи, вийме з гаманцями енну суму в гривнях, тоді вважатимемо, що перебудову партійної системи успішно завершено. А до цього «розбещувати» партії готовим фінансуванням, можливо, і не варто. Кожна преференція політикам має бути ними заслужена і навіть «вистраждана», інакше політики ніколи не відчують, що це вони перебувають на службі в народу, а не навпаки.