Книги на двох

Два романи у співавторстві з нині львів’янкою Дарою Корній стали поштовхом до професійного приходу в українську сучасну літературу запорізької письменниці Тали Владмирової. Уже відомі читачам спільні «Зозулята зими» — про непросте життя українців та містичне фентезі про життя в сучасному Львові «Крила кольору хмар». У планах пані Таміли видати врешті власну книгу, над якою авторка зараз і працює: про літо, море, міські легенди та ляльок, які відіграють у сюжеті чималу роль, а також дружбу, зраду, самопожертву й егоїзм.

Хепі-енд багато вартує

— Пані Таміло, чому свою письменницьку кар’єру вирішили розпочати з написання книги в тандемі з Дарою Корній?

— Ми познайомилися з Дарою Корній на літературному сайті «Гоголівська академія». Певна, що на момент знайомства ні в кого з нас і думки не було про можливу співпрацю. І я, і Дара на той момент вже мали по кілька опублікованих у різних часописах оповідань. Дара, до речі, тоді ще писала дуже цікаві дитячі казки та оповідання, мене ж приваблювали фентезі й містика. Саме на той час Дара Корній почала викладати на сайті розділи свого знаменитого «Гонихмарника». Думаю, тоді ми й роззнайомилися поближче, нас об’єднала любов до літератури та до міфології. А потім «Гонихмарник» посів третє місце в конкурсі «Коронація слова». Того ж року я вперше приїхала на Форум видавців до Львова, побувала на одній із перших презентацій «Гонихмарника». Тоді ми з Дарою познайомились у реальному житті. Виявилося, що нам є про що спілкуватись не лише віртуально.

За два роки після цього Дара Корній запропонувала мені разом написати «Зозулят зими». Чи то пак, швидше, дописати: на той час було готово більше третини цього роману, викладено на той же сайт «Гоголівської академії» з обіцянкою, що продовження обов’язково буде, а я захопилась вигадуванням іншої історії. Герої терпляче чекали, поки я про них згадаю. Аж тут Дара й повідомила, що вони, ті герої, їй навіть сняться. Тому й запропонувала разом спробувати довести історію до кінця. Ось так і виник наш тандем.

— Чим, на вашу думку, мають зацікавити читача «Зозулята зими» та «Крила кольору хмар»?

— Мені видається, що найцікавіший твір особисто для письменника той, над яким працюєш саме в цю мить. Ну й перший роман — то завжди перший, дуже яскраво запам’ятовуються всякі дрібниці, пов’язані з роботою над ним та з друком. Однак я не можу надати перевагу якомусь одному творові чи іншому, вони досить різні. А можливо, саме через це.

Чим можуть зацікавити? Можливо, тим, що оповідь в обох із них відбувається от просто тут і зараз: в українських містах, герої — наші сучасники. Містика — містикою, міфологічні істоти — міфологічними істотами, але не так важко в багатьох героях упізнати перехожих на вулицях чи навіть добрих знайомих. А ще я ціную своїх героїв тому, що вони належать до тої породи людей, які ладні боротися до кінця.

— Як саме проходить процес написання, створення книги вдвох? Чи часто не погоджувалися з пані Дарою в чомусь?

— Певно, видається, що писати вдвох, якщо співавтор мешкає в іншому місті, не дуже просто. Але мені поталанило і з часом, коли я живу і, ще більше із співавтором. Надіслати співавтору одним натисканням мишки новий розділ, тут же, в режимі реального часу, обговорити якесь питання через чат, знайти потрібну інформацію завдяки пошуковій системі знову ж майже миттєво — ми чомусь рідко замислюємося, наскільки це насправді спрощує життя. Писати за таких умов із співавторкою, де б та не мешкала, — суцільне задоволення. Звісно, якщо пощастить зустріти людину, яка перебуває на одній із тобою хвилі і може завершити почату тобою фразу. Мені-от пощастило.

Ми не ділимо працю по розділах: кожна вибирає вподобаних героїв чи сюжетну лінію. Однак при цьому часто обмінюємося шматками вже готового тексту. Оскільки обидва рази перед початком писання обговорювали план та характери героїв, то суперечок не виникало. Хіба що невеликі дискусії, коли ставало зрозуміло, що під час роботи над книгою герої розвивалися, ставали живими, інколи такі зміни вимагали певних змін у сюжеті. Ну, була хіба одна справді важлива дискусія під час роботи над «Зозулятами зими»: було два варіанти фіналу, у результаті обговорення вибрали більш оптимістичний. І я справді рада цьому. Хепі-енд, особливо коли він аж ніяк не стовідсотковий, багато вартує.

Не існує високих і низьких жанрів

— Що стало стимулом і поштовхом писати? Чи плануєте розвиватися в галузі літератури і робити кар’єру письменниці?

— Писати почала ще школяркою. І не пам’ятаю, щоб вибудовувала тоді грандіозні плани щодо письменницької кар’єри. Просто мені подобалося вигадувати героїв, їх пригоди та й переносити ті вигадки на папір. Так само мені це подобається робити й зараз. У планах — дописати книгу. Потім написати ще одну і ще.

Хтозна, чи стало це поштовхом, але я з дитинства читала дуже багато. Мені видається, що якщо хтось прочитав тисячі й десятки тисяч слів, то одного разу в нього виникне бажання спробувати написати щось своє.

— Ваші книги написані в стилі фентезі. На скільки він запитаний?

— Читачі в будь-якій країні, у будь-який час потребують саме якісної літератури. Не вірю в існування високих і низьких жанрів, бувають лише гарні й погані книги.

— У книзі «Зозулята зими» ви пишете про дітей-потерчат...

— Я писала не лише і не стільки про потерчат, як про історію, яка цілком може трапитись, хоч і дещо в пом’якшеному варіанті, на сусідній вулиці чи в сусідньому місті. І при цьому палко бажала, аби така історія ніколи не була можливою в жодному місті світу. Це історія про Новий рік, який більшість героїв книг зустрічає на самоті зі своїми проблемами. Про те, що дитячі душі та долі — дуже тендітні, їх так легко зламати і навіть не помітити цього. Про чоловіка, який не може вибачити собі випадкової смерті молодшої сестри й через роки, хоч і розуміє, що помстою загнав себе в глухий кут. Про дівчину, ще майже дитину, яка ніколи не слухає мудрих засторог про те, що нормальні люди намагаються триматись осторонь від чужих неприємностей. Про те, що той, кого вважаєш ворогом, не завжди ним виявляється, врешті, теж саме можна сказати і про друзів. Про те, що любов здатна змінити майже все, але не варто забувати про те «майже». Врешті, про те, що весни можна дочекатися навіть при найдовшій і найлютішій зимі, аби лише поруч були друзі. І не лише про це. Хай читачі обирають самі, чи може їх зацікавити якась із цих тем.

— «Крила кольору хмар» — це книга 2015 року. Чому звернулися до міфології?

— Не певна, що можна написати фентезі, не звертаючись до міфології. Та я керувалась не цією тезою, коли обирала сюжет. Просто мені дуже подобається міфологія, зокрема слов’янська. Це — справжня скарбниця сюжетів, героїв, світоглядних цінностей. Хоч про останню, на жаль, відомо небагато. У «Крилах кольору хмар», до речі, дія відбувається в сучасному Львові. Міфічні істоти, у тому числі янголи, перевертні, вампіри і звичайні люди діють у цілком впізнаних декораціях. Із Львовом це легко: там кожен закуток оповитий легендами. Але й інші наші міста теж вартують уваги, про них та їх легенди є що розповісти.

Перший вітчизняний нобелівський лауреат у галузі літератури поруч?

— Коли можна чекати на власну книгу від Тали Владмирової?

— Зараз я пишу власну книгу. Перепрошую, але я трохи забобонна, є в мене такий гріх. Тож можу сказати лише коротко: це книга про літо, коли інколи дні здаються довгими, ледь не як ціле життя. Про море, бо яке ж літо без моря, навіть якщо воно — десь дуже далеко за обрієм і навіть якщо не всі герої книги в захваті від морської стихії. А ще — про дорослішання, міські легенди, ляльок, які відіграють у сюжеті чималу роль. Про дружбу, зраду, самопожертву й егоїзм. Врешті, знову розповідаю про звичайних людей, які волею випадку або й не зовсім випадково опинились у незвичайній ситуації.

— На вашу думку, яким чином можна спонукати людей до прочитання не лише класики, а й сучасної літератури?

— Спонукати? Ніяк. Любов до читання спонуканням точно не прищепити. Інша рiч, що не всі читачі в курсі подій сучасної літератури. Я охоче вірю, що в інтернеті можна відшукати що завгодно. Але якщо хтось не надто впевнено користується інтернетом чи просто його не любить?! Чи просто, відразу не знайшовши своїх письменників, які б імпонували, більше не відвідує літературні сайти? Отакі читачі ризикують пропустити якусь подію чи книгу, яка могла б бути цікавою і важливою для них. Добре було б покращити інформування, більше уваги приділяти розвитковi української літературознавчої школи. Ну й, подбати, аби галузь книговидавництва отримала підтримку від держави, це дозволило б зробити книги доступнішими за ціною. Це, звісно, не панацея, але може допомогти.

— Чого ще не вистачає сучасній українській літературі?

— Ми можемо на власні очі спостерігати становлення новітньої української літератури. Насправді, це — цікавезний час. Хоча, певно, те саме, з певними уточненнями, можна сказати про будь-який період. Та нам пощастило стати свідками й учасниками літературних подій саме початку ХХІ століття з його пост-постмодернізмом та іншими ознаками, у тому числі й комерціалізацією видавничої справи, тож можемо спостерігати, як же вона розвивається в сучасній Україні. Не раз чула думку, що вже зараз, поруч із нами в Україні живе перший її нобелівський лауреат у галузі літератури. Цілком згодна з цією тезою. Залишається лише дочекатися миті нагородження й приєднатися до щирих оплесків.

Хотілося б, аби молодим авторам, які лише написали перший твір, було легше пробитися з ним до видавництв і до читача. І, то вже моя особиста думка, бажано було б, аби більше випускали якісної сучасної літератури для підлітків.

— Що для вас є масовою літературою? Чи належать до неї «Зозулята зими» та «Крила кольору хмар»?

— Якщо заганяти в рамки поняття «масова література» детективи, жіночі романи, фантастику тощо, то ці рамки просто тріснуть чи втратять сенс: у будь-якому з цих жанрів маса піджанрів, а найцікавіші твори створюються саме на перетині стилів, жанрових ознак і сюжетів. Якщо «масова» — то синонім мейнстриму, то, як на мене, мейнстрим — це надзвичайно важливе явище, без якого література точно не існувала б.

— Кожен автор умовно, але бачить, змальовує свого читача. Яким є шанувальник ваших творів?

— По-перше, він полюбляє читати, можливо, мріяти, прагне дізнатися щось цікаве для себе. А ще, любить слухати вигадані історії так само сильно, як я полюбляю їх вигадувати. Саме тому він для мене — гарний співрозмовник чи співрозмовниця, як і він чи вона для мене, нам легко знайти спільну мову. Я не один раз зустрічалася зі своїми читачами і щоразу дивувалась, наскільки вони різні. Хіба що їх об’єднували любов до життя та інтерес до тих, хто поруч. Інтерес замість байдужості — то чудово.